Глава 8. Розваги

— Та годі тобі, Артуре! — Гілберт вдруге за вечір поправив свої манжети й нетерпляче постукав тростиною по дубовому паркету кімнати. — Не можна ж весь час сидіти у маєтку, мов старий дід. Та й не виставковий бал це, зрештою. Високе товариство, новини, трохи пліток. Тим більш, що всім буде цікаво тебе побачити.
— А якщо я не хочу, щоб мене бачили? — похмуро поцікавився я, дивлячись у вікно.
— Тоді вони почнуть вигадувати якісь дурниці. А дурниць і без того хватить, он вже скільки днів все бурлить. То королівська яхта потонула, то якісь справжні пірати в порту, то ці заворушення незрозуміло через що... Добре, що мене Несвицький відпустив. Місто зараз схоже на курник, у якому хтось голосно чхнув.
— Чудове порівняння. 
До речі, цікаво чому це генерал так зробив, бо свого іншого ад'ютанта він в якесь поле вгатив.
— Даремно бурчиш. Тобі зараз корисно показатися людям.
— Мені зараз корисно посидіти в спокої та не дихати твоїм сигарним димом.
— Ні, друже мій, — засміявся Гілберт. — Саме тому тобі й треба поїхати та розважитися. Поїхали, відвезу тебе...
Клуб зустрів нас півтемрявою, світлом ламп на столах, тютюновим чадом, дзенькотом келихів і тихим гулом чоловічих голосів. Варто було нам пройти залою, як кілька людей озирнулися.
— Берлінгтон?
— Кажуть, його ж бо вже поховали...
— Та ні, бач, живий ще...
Я поморщився.
— От, дивись як, — пробурмотів Гілберт. — Навіть аплодувати твоєму воскресінню не стали. Пішли спочатку розпробуємо справжнього коньяку, а вже потім до того столу...
Там грали у віст. Точніше, інші грали, а я намагався зрозуміти, чому дорослі поважні люди з таким натхненням хапають ті карти з сукна столу і при цьому в них на обличчі постійно ховається азарт під маскою удаваної нудьги.
Ох ти, цілих тринадцять карт дали, ще спробуй, втримай їх всі разом.
— Лорд Берлінгтон, ви ж ходите, — терпляче нагадав мені сивий пан навпроти, - Козир - carreau на розіграші...
Я подивився на карти в руках так, нібито в них десь була підказка правильного рішення.
— Скажіть, панове, — поцікавився я, — а мої чотири тузи, та ще й повно отих каро — це вже щось серйозне чи такому поки зарано радіти?
За столом запанувала тиша. Потім Гілберт раптом закашлявся в свій келих, а сивий пан навпроти повільно зняв окуляри.
— Перепрошую? — перепитав він.
— Просто намагаюся правильно розуміти всі розклади з самого початку, — пояснив я цілком серйозно. — Взагалі, мої батьки завжди були категорично проти картярських ігор на гроші, тому освіта моя в цьому питанні дещо... уривчаста.
Гілберт уже відверто сміявся, намагаючись робити це якомога тихіше.
— Артуре, — пробурмотів він, — це просто віст, а не твій виступ на біс.
— До чого тут це? Краще скажи, чотири тузи мені не допоможуть?
— Допоможуть, — сухо відповів сивий пан. — Але не настільки, щоб можна було припиняти думати та відразу про це оголошувати.
— О, то тут, все ж таки, річ не тільки в гарній роздачі?
Напруга за столом одразу якось спала, навіть чоловік ліворуч посміхнувся у вуса.
— Ви сильно змінилися, лорде Берлінгтон, — зауважив він, - Ви справді не пам'ятаєте гру чи так розважаєтесь?
— Вибачте мені, якщо не впізнав вас, — відповів я спокійно. — Я дещо... позабував останнім часом. Багато чого.
І от тут Гілберт перестав сміятися, навіть за столом на мить стало тихіше.
— Мій друг був тяжко поранений, — одразу втрутився Гілберт, навіть не давши нікому поставити зайвих запитань. — І досі не все пам’ятає.
— Ох... Прошу вибачення, — поспішив сказати сивий.
— Нічого страшного, — знизав я плечима. — Зате тепер в мене перед вами є велика перевага - можу знайомитися з поважними людьми по другому колу!
Це викликало кілька стриманих посмішок і напруга трохи розсіялася.
На мій подив, гра виявилася не такою вже складною. Точніше, правила я зрозумів рівно настільки, щоб не програтися одразу. Один раз мені навіть пощастило взяти непоганий хабар, хоч підозрюю, що це сталося радше випадково, ніж через моє велике вміння.
— Лорд Берлінгтон! Яка приємна зустріч! Вам сьогодні щастить, — почувся позаду голос.
До столу підійшли двоє панів, але якісь повні протилежності один одному. Перший — гладкий такий, великий, трохи білявий, лисуватий, проте з важким золотим ланцюжком на жилеті. Другий, навпаки, малий, худий, з темними вусами та дуже уважними очима.
— Це для нас несподівана радість, — усміхався гладкий. — Ми вже навіть не мріяли вас побачити. 
— Як то кажуть, бійся мрій, вони іноді здійснюються.
— Бачу, ви тепер непогано граєте, — додав худий. — Пан Едвард теж дуже полюбляв карти. І цей заклад. 
— А вони його? — поцікавився я.
Ці двоє перезирнулися, поки мої партнери ховали посмішки.
— І вони його, — нарешті відповів гладкий. — Ваш брат був людиною сміливою. Іноді навіть занадто.
Гілберт поруч зі мною ледь помітно випростався.
— Панове, — сказав він уже прохолодніше, — думаю, зараз не кращий час для таких розмов. Ми заважаємо іншим.
— Жодних справ, — примирливо усміхнувся худий. — Просто деякі зобов’язання, на жаль, не зникають самі собою. Особливо родинні.
— І що б це повинно було означати? — не втримався я.
Гладкий коротко засміявся.
— О, лорд Берлінгтон, ми люди виключно мирні. Просто, думаю, нам варто буде якось навідатися до вашого маєтку. Поговорити про деякі папери покійного пана Едварда. Хочу вам залишити свою візитівку.
Він поклав її на стіл, а я мовчки дивився на них декілька секунд.
— Це чарівно, — пробурмотів нарешті, — Щойно повернувся, а вже комусь щось винен.
— Ні-ні, не ви. Але ж... родина, — злегка вклонився худий і вони пішли кудись, іноді обертаючись і дивлячись на мене...
— Не був ранок гарним, нема що й вечором чекати, — буркнув я, підводячись із-за столу, - Вибачте, панове...
Повітря тут на вулиці, після прокурених кімнат клубу, відчувалося напрочуд чистим і було дивно приємним. Зовсім трохи пахло кінським потом, проте тут можна було вдихнути на повні груди, не втрачаючи свідомості. Я міг би раз за вечір викурити сигару, але сидіти годинами в закритій кімнаті, де всі безперервно димлять... Це злочин проти себе. До того ж, грати в карти я не вмів, пощастило сьогодні раз, тож тепер, не чекати ж постійно на це.
— Друже мій, Берлінгтон! Ви стали справжнім скиглієм. При всій повазі, — жартівливо вклонився Гілберт, ледь не впавши.
— Станіславе, — відповів я своєму другу, якого так досі по-справжньому і не згадав, — Своїм грошам можна знайти набагато краще застосування! Та й нерозумно сідати за стіл після цього вашого коньяку, як там його...
— Мілорде, — з'явився поруч Василь, і запитально подивився на мене, — Ваш екіпаж чекає.
Я глянув на нього, ніби запитуючи, і він злегка кивнув у відповідь. Розпорядився, щоб він чекав мене біля клубу, зранку доручав кілька справ: познайомитися з пані Гриненко і попередити, що буду відсутній деякий час, а ще розшукати Стефу, Іванна дещо знала про неї, а мені хотілося почути все з перших вуст. Ні, я не збирався брати на себе функції месника там чи поборника справедливості. Життя — складна штука. І, на жаль, зовсім не ідеальна. А я не революціонер, і нехай навіть і хотів би вважати, що можна всіх виправити і поліпшити, але витрачати своє життя на це був не готовий. Тут інша справа, тут де з чим віч-на-віч зіткнувся. Мені дім бачиться таким собі безпечним простором, але... інакше все виходить. Питання тут — чи можу щось зробити? І що саме? Адже всіх я не перероблю, звичайно, але ось ці ось конкретні ґвалтівники... О, вони повинні отримати найголовніший урок — насильство породжує насильство і захлинається, лише пожираючи ґвалтівника...
Гілберт гордо випростався, змахнув рукою з чола волосся різким рухом людини, яка марно намагається зробити вигляд, що не п'яна.
— Ех, друже мій! Нічого-то ви не знаєте! Коньяк цей називають берлінгтонським Фрапеном.
— З якої це радості? — здивувався я.
— Так ви ж його для себе купуєте! — Гілберт тицьнув у мене пальцем, немов звинувачуючи.
— Чому саме мій? Ми ж з вами пили його нещодавно, погань якась.
— Звідки я знаю, що у вас там зберігається, Артуре!
Почувся легкий цокіт копит і у світлі ліхтарів, що горіли біля клубу, помітив карету Гілберта, його кучер тепер не ловив ґав, а чекав свого пана.
— Щось я не пам'ятаю, що б мені повідомляли, ніби я його при цьому продаю, — задумався я, адже це справді було дивним.
— Та кинь, Артуре, — поморщився Гілберт, — Просто у нас деякі люблять похвалитися, що роздобули щось просто зі столу величного лорда, щоб продати дорожче.
— Люди просто цінують ваш смак, мілорди, — Василь стояв шанобливо витягнувшись, але мені здалося, що на губах його промайнула лукава посмішка.
— А ти хто такий, приятелю? — мій друг уважно подивився на Василя, — Здається мені, десь я тебе раніше бачив...
— Так точно, ясновельможний пане поручнику! Третьої сотні одеського кірасирського полку вахмістр Щиглик.
Гілберт підняв брови, повернувся до мене і скорчив дивну гримасу.
— Хай тобі грець, Артуре!
— Не зрозумів, а зараз я до чого?
— Не тягнися, вахмістре! — Станіслав відвернувся, витягнув з кишені монету і простягнув її Василю, — Ти ж у моїй сотні був, а тепер служиш зануді цьому...
— Дякуємо, мілорде, — Василь глянув на мене, я йому кивнув і монета миттю зникла з рук Гілберта.
— Василю, тільки я не поручник, а ротмістр!
— Винуватий, ясновельможний пане. Щиро цьому радий. Дозвольте потім випити за ваше здоров'я.
Станіслав, схоже, трохи зажурився.
— Він же тут живе, поруч. Кому ж йому служити, як не мені? — вирішив я його втішити.
Гілберт зметнувся, хотів щось сказати, потім раптом ляснув себе по лобі.
— Вибачте, Артуре, я весь час забуваю, про вашу амнезію.
Мене раптом це розвеселило і я просто неприховано засміявся.
— Виявляється, вона заразна! — крізь сміх зміг сказати я.
— Хто?
— Та амнезія, щоб її...
Гілберт постояв мить, а потім і сам голосно розреготався, ляснувши себе по коліну.
— І правда, чорт забирай!
— Але що ви хотіли сказати, мій друже?
Станіслав глянув на Василя, немов зважуючи, чи можна при ньому вільно розмовляти. Очевидно, він не був настільки вже п'яний, як хотів здатися в клубі. Чи не завадив я йому розіграти виставу перед цими чинушами, може мій друг бажав ще більше у них виграти, перебільшуючи ступінь свого сп'яніння?
Гілберт ступив до мене ближче і схопив за рукав.
— Артуре, ви пам'ятаєте, як ми тягнули жереб, куди проситися служити після закінчення училища?
Що я міг відповісти? Тільки похитати головою.
— Я навіть не уявляв, що це можна було зробити.
Станіслав знизав плечима.
— Ну, полки-то були наших земель і ми мали деякі, як бурчали деякі товариші по службі, переваги. Але тоді домовилися вибрати, куди проситися. За жеребом вийшло у ваш.
— Мій?
— Дорогий мій, невже ви й цього не пам'ятаєте? Старші родини мають привілеї, але несуть і обтяження. Вашим був якраз кірасирський полк.
Це який проробив таку величезну діру в моєму бюджеті? Ось, значить, про яке обтяження казав Камницький. Сформували перед війною за рахунок родини, а він був майже повністю втрачений. Але чому не за рахунок держави? Що за новини?
— А потім мене перевели якраз перед походом, — продовжив щось розповідати Гілберт.
— Тільки не кажи, що ти шкодуєш про це, Станіславе! — подивився я йому прямо в очі, — З нашого полку вціліло, кажуть, дуже небагато, а з офіцерів саме я.
— Дозвольте, мілорди? — встряв Щиглик.
— Ну, говори, якщо є що сказати, вахмістре, — повернувся до нього Гілберт.
Василь трохи зам'явся, немов почав шкодувати, що вліз у нашу розмову. Втім, він-то якраз був з тих, хто вижив, і право говорити заслужив безсумнівно.
— Покірненько прошу мене вибачити, мілорде, — зітхнув Щиглик, — Як вас перевели, значить, ми з хлопцями сильно засмутилися. Та й поручник Збих...
— Я пам'ятаю його, він був занадто прискіпливий.
— Ой, не те слово, ясновельможний пане ротмістре! Одначе, бився він хоробро. Ми, хто живий звідти прийшов, інакше тепер на все дивимося. Всі, скільки залишилося за ваше здоров'ячко п'ють. Від вас ми поганого нічого не бачили...
Гілберт шумно зітхнув, мабуть, перейнявся, а я пильно подивився на цього хитрого пройдисвіта. Якщо він хоч трохи посміхнеться, Гілберт зрозуміє і не пробачить йому цього. Схоже, Щиглик зі своїми товаришами, вже тільки набагато пізніше зрозуміли, що переведення Станіслава Гілберта в інший полк, цілком можливо, дозволило їм залишитися в живих. Щось він і мені розповідав таке, ніби цей Збих ганяв їх міцно, але при цьому і не виявляв ніколи зайвої старанності. А ось Гілберт точно б зі мною кинувся... ну, з тим мною, яким я був. Або, що вірніше, який був до мене. І сам би міг загинути, і ескадрон свій покласти.
— Артуре, чорт з ними, з цими чорнильними душами. Все одно колись захочуть відігратися. А чи не поїхати нам на бал? — Гілберт уже став зовсім не схожий на п'яного, яким здавався ще кілька хвилин тому. Ось жук, ну точно хотів прикинутися веселеньким, щоб суперники в раж увійшли. У нього з грошима проблема? Або це щось особисте? Хм, треба буде якось з'ясувати, цікаво.
— Так що, Берлінгтон? Чи не бажаєте потанцювати? — Станіслав підморгнув мені й підкрутив вуса.
— Потанцювати? — гарячково почав я шукати привід відмовитися.
Тільки танців мені ще не вистачало! Поки вдома не розучу парочку, які можуть бути бали й танці? Та я навіть не знаю, як поводитися на них! Бартон намагався мені щось розповідати, але тут краще Шарлотту просити, ось хто повинен знати всі ці маніпуляції з віялами та інше. Не можна мені вдавати з себе повного незнайку, як би ще недієздатним не оголосили.
— Та хай тобі, Артуре! Мені доведеться стільки тобі пояснювати, що на це не вистачить і цілого року! Не те, що кількох днів! — вигукнув Станіслав.
Я спантеличено почухав ніс.
— Але що б означали твої слова про танці? — здивовано запитав я Гілберта.
Він підійшов ближче і зашепотів на вухо:
— Невже ти міг подумати, що на бал можна заявитися ось так, без запрошення, з клубу і не у фраках?
— Як розуміти тоді...
Станіслав закотив очі і голосно зітхнув.
— Ох, приятелю, ну як розуміти... Ці танці така собі нова цікава розвага в одному веселому будинку. І тебе там досить добре знають, хоча не можу сказати, що люблять.
— Знають? Хто? Де? — стривожився я, а потім до мене дійшло, — Веселий будинок?
— Знають-знають, — реготнув Гілберт, — то влаштуєш їм екстракцію, то... si amari, ama!
— Ротмістре! Припиніть браваду своєю недостатньою амнезією та якоюсь мовою!
— Якби ти знав, як це смішно!
— Гріх сміятися над хворим... Ти по дівках вирішив поїхати? А чому кажеш бал?
— Ну так це мадам Надін придумала. Можна тепер проговоритися, що побував на балу у Надін, а не дівчат валяв у веселому будинку.
— А, — здогадався я, — Це вона вдає, що влаштовує бал... але як же дами?
— У, брате, — ляснув мене по плечу Станіслав, — Є в твоїй амнезії і приємні моменти. Тепер все будеш відкривати для себе заново. Їдемо!
Щиглик підійшов ближче до нас.
— Мілорде, ви поїдете з паном ротмістром? Нам слідувати за вами?
— Чому за нами? Герберт же поїде у своєму екіпажі.
Ми так надовго застрягли біля воріт клубу, що, схоже, на кількох балконах прилеглих будинків у нас вже з'явилися глядачі.
— У своєму? Ось уже ні! — вигукнув Гілберт, — Я бачу, Артуре, що ти виявився прозорливішим за мене і не став брати екіпаж із гербами.
Та вже, звичайно не став! У мене на нього і коней-то не вистачить.
— Дозволиш потім скористатися твоїм? — запитав Гілберт, — Заодно розпитаю вахмістра про свій ескадрон.
— Василь не мій кучер, але захоче — нехай їде. А тебе я, звичайно, виручу. Дурниця яка...
— Так! — зметнувся Гілберт, — Томасе!
Його кучер із перебільшеною старанністю підвівся на козлах.
— Їдь! Ти вільний на сьогодні! — крикнув Станіслав.
— Їдемо? — запитав я, — Василю, ти поїдеш з нами.
Василь тут же неголосно свиснув і до нас підкотила моя непоказна карета, запряжена парочкою гнідих. На її козлах сидів Гозь, він привітав нас, знявши капелюха.
— Те, що треба! — посміхнувся Гілберт, — А то дізнаються мої герби, ще дужче базікати почнуть. Мій майбутній тесть зовсім озвіріє... Давай, люб'язний, вези нас на Садову.
Ми з ним залізли всередину, Щиглик скочив на задки карети й ми рушили в дорогу.
— Всередині вона виглядає набагато краще, ніж зовні, — зауважив Станіслав, розглядаючи мій екіпаж.
— За тим роззолоченим риндваном завжди будуть слідувати натовпи цікавих, — розвів я руками, — щоб не проґавити момент, коли він розвалиться. А на цій можна залишатися не надто поміченим. Чому б тобі теж...
— Ах, облиш, Артуре! Нехай я третій син, але я Гілберт! Повинно ж у мене бути щось зриме і гідне цього прізвища.
— Тому її тягаєш по місцях служби? — запитав я, але Станіслав не мав наміру на це відповідати.
Тоді я вирішив перевести розмову на щось інше:
— Так що там з цим балом?
— О, мій дорогий друже, вам потрібно набратися терпіння, — пожвавішав і заусміхався Гілберт.
— Ти говорив, що мені там можуть бути не раді, — згадав я.
Товариш Артура, хоча, тепер варто говорити, мій товариш розвалився на сидінні навпроти мене.
— Я трохи перебільшив. Хоча, там тебе точно пам'ятають. То ти спуску не давав дівицям, то занадто погано тобі було від горілки. Тільки дуже прошу, будь обережний з мадам Надін.
— А що таке?
— Ходять чутки, що у неї міцні зв'язки. Втім, деякі навіть стверджують, що вона дочка незаконнонародженої дитини якогось із лордів, звідкись із Загір'я.
Я відкрив фіранки з вікна, повітря нічного міста було свіже і приємне, а ми з Гілбертом, стрибаючи на сидіннях підняли пил. Треба буде попросити гарненько вибити ці подушки.
— Мені яке діло, що про неї кажуть?
Станіслав витріщив на мене очі, але тут же кивнув.
— До цього тобі діла немає, але якось раз ти з нею трохи посварився. Так, дурниці. Втім, вона справді виглядає краще деяких своїх дівиць, так що я тебе розумію.
— Я що, її...
— Ти не був занадто наполегливим, для дуже п'яного, — почав сміятися Гілберт, а мені подумалося, що варто бути уважнішим, у цьому місті мене багато хто може знати, а я можу про це навіть не здогадуватися.
— А що це за бал, який вона придумала? Я не налаштований танцювати, та й нога якось не надто цьому зрадіє.
Гілберт знову кивнув. Він підставив обличчя нічному вітерцю і мрійливо заплющив очі. Світ вуличних ліхтарів, проникаючи через віконце карети, ковзав по його обличчю, створюючи враження ніби він кривляється. Втім, може так воно і було.
— Тобі сподобається. Кілька зал, з кожної можна потрапити в окремі кімнати. Легкі закуски, відмінне вино або той же коньяк. Грає музика. Чарівні панянки в гарних сукнях... Хочеш — сам запрошуй, хочеш — вона тобі станцює. Хочеш — у платті, хочеш — без... Тільки не забудь при вході заплатити розу. І при виході, якщо сподобається — ще.
— Дешевше пляшки Фрапена...
— Берлінгтон, це точно ви?!
Я навіть здригнувся.
— Це у вас потрібно запитати, пане ротмістре! Ви ж мене...
— Прокляття, Артуре! Часом ти зовсім на себе не схожий!
— Що поробиш, всі ми не досконалі, — автоматично відповів я, прикидаючи, де б взяти таку книгу, в якій можна було прочитати все про себе.
— Раніше тобі здавалося, що дві рози тим дівчатам це забагато.
— Можливо, раніше я краще розумів ціну грошам? — пробурмотів я не надто голосно, але Гілберт мене почув і від душі розсміявся.
— Та ти ними сипав направо і наліво... втім, вибач, не мені тебе в цьому дорікати. Сам готовий був завжди прийняти твій виклик...
— Тепер уяви мій стан, коли в будь-який момент може хтось заявити про борг, а я і знати не знаю про це нічого!
Гілберт перестав сміятися і нахилився до мене ближче, немов намагаючись щось розгледіти. Карета злегка похитувалася з боку в бік, голова його гойдалася слідом цьому руху.
— Я все хочу запитати тебе, Артуре, — за шарудінням коліс по дрібному щебню бруківки, його тепер було не надто добре чутно, — не хочу, щоб ти вважав, ніби я не довіряю твоєму слову...
Він замовк і почав дивитися на мене, розгойдуючись.
— Ти так і не можеш повірити, що я все забув! — кивнув я йому.
Я б і сам, на його місці, насилу б повірив. Дуже вже нечасто можна почути про те, що хтось цілком собі спокійно живе і процвітає, а при цьому абсолютно ні чорта не пам'ятає зі свого минулого життя. Ні, буває втрата пам'яті, буває так, що після поранення хтось навіть вчиться ходити заново... ось звідки я про це знаю?
— Мене дивує інше, Артуре! — нахилився Гілберт ще ближче, — Якщо ти нічого не пам'ятаєш, то чому опинився в штабі воєводи? І чому у тебе був цей лист?