Глава 5. Поламані колеса

— Сер!
Крик Саймона вирвав мене з глибоких роздумів. Ну, гаразд-гаразд, просто задрімав, адже так і не відіспався ще.
— Що там? — запитав його я через переднє віконце.
— Попереду чийсь екіпаж. Здається, у них щось трапилося.
Сон швидко зник, я намацав пістолет у кишені й мигцем подумав, що треба б собі кобуру роздобути, потім раптом задумався, а що таке взагалі "кобура" і звідки я про неї знаю, нарешті плюнув у серцях у віконце, щоб ніхто близько не підходив, і вистрибнув з карети, єдиного доступного на сьогодні засобу пересування Берлінгтонів. Простої, без усяких надмірностей і фінтифлюшок, зате з двома кіньми в упряжці.
Було вже досить темно, сильно затрималися ми у Бартонів. Сподіваюся, воно було того варте. У тьмяному світлі масляних ліхтарів карети, що більше поширювали навколо себе ледь чутний горіховий аромат, ніж освітлювали навколишній простір, я зміг тільки розгледіти, що ми знаходимося десь за містом, а попереду, по дорозі, видніється якась темна купа, там на тлі світлішого неба було ще помітно якийсь рух.
— Карета гепнулася, чи що? — Саймон-конюх зістрибнув поруч, в руці він тримав солідний такий дрючок.
Дивись-но, готовий до захисту свого господаря, запам'ятаємо.
— Панове! — почувся голос, що здався мені знайомим, — Чи не зробите нам послугу...
Той, хто говорив, наблизився, я почав уважно його роздивлятися, а потім крикнув:
— Гілберте! Це ви?
— Артуре? Ти бач, самою долею нам визначено приходити на виручку один одному!
Гілберт підійшов ближче, сяючи навіть у темряві своєю білозубою посмішкою.
— Мілорде, — Саймон миттю сховав палицю за спину і вклонився.
— Що в тебе трапилося? — запитав я.
— Та колесо, схоже, відвалилося. Карету повело і чека, мабуть, не витримала. У тебе, люб'язний, чи немає гвоздя якогось?
— Є, мілорде, — Саймон повернувся до мене.
— Давай, Семене, допоможи розібратися з екіпажем.
— Ваша милосте, та тут нове колесо потрібне, — пролунав з темряви голос, як я зрозумів, це був кучер Гілберта.
Саймон пішов уперед, там зав'язалася якась розмова, а я запитав Гілберта:
— Ти ж до мене, сподіваюся, їхав? Чого так затримався?
Гілберт важко зітхнув.
— Та сталося багато всякого. Потім тобі розповім, потрібно з екіпажем поки розібратися, не подобається мені тут кукувати.
— Якщо колесо, то що тут розбиратися? Поїхали в маєток зі мною, вранці полагодять.
Станіслав так сильно руками замахав, що на мене навіть вітром повіяло.
— Яке там ранок?! Тут вже до ночі нічого не залишиться, усе розтягнуть! А ти знаєш, як зараз карети дорогі...
Я неголосно розсміявся.
— Звідки мені знати!
Він зітхнув.
— Ах, правильно. Вибач, забув.
Подивився в темряву, лізти копатися в кареті не став, толку-то від мене там. Тільки висловлювати свою єдино правильну вагому дуже потрібну думку, що ні хріна зробити в темряві не вийде? По-моєму, це й так було очевидно.
Темна фігура наблизилася до нас.
— Мілорде! Може й справді втулка тріснула, ставити колесо тоді нерозумно. Ще й піднімати доведеться.
— Піднімемо? — штовхнув мене в бік Гілберт.
— Вибачте, мілорде, — знову пролунав голос кучера Гілберта, він теж підійшов ближче, — Але що так, що сяк, але без колеса не поїде. А його тут не полагодити, міняти треба.
— У нас є? — запитав я Саймона.
— Як не бути, знайдеться. Тільки це, ваша милосте, може я сам миттю за ним? Тут не так далеко вже.
— А давай! — погодився раптом Гілберт, — Ми залишимось на варті, вірно, Артуре? Тільки пошукайте ліхтарі, може вони цілі ще, треба запалити, а то раптом ще хтось наскочить. Почекаємо ж, Артуре?
Я подумав, що друга кидати негоже, а в прохолоді літнього вечора була своя чарівність.
— Навіщо в маєток їхати, тут каретний двір близько, ми ж його проїжджали.
— Точно ближче, Томасе? — суворо запитав Гілберт, — Чи там ближче до майстерні де ще шкалик видають, як нагороду тому, хто господаря в пилюці сьогодні виваляв?
— Є така, мілорде, — підтвердив Саймон, давлячи усмішку в голосі, поки кучер Гілберта збентежено замовк, — Але воно буде грошей коштувати.
— Раз ближче, то давайте краще туди. Тримай монету, Томасе. І давай жвавіше, голодний я, цілий день на ногах і не жравши.
Саймон з Томасом пішли до нашої карети, розвернули її і поїхали кудись у темряву, дзеленчачи дзвіночками.
— Ось раскалії, — зауважив Гілберт, — а ліхтарі так нам і не розшукали ці негідники. Пошукаємо самі?
— У тебе такі самі? Горіхом ще пахнуть?
— Це не горіх, Артуре, а конопляна олія.
— Та мені однаково... ах, чорт! — наступив я на якусь грудку землі і ледь не навернувся.
— Що там?
Я обійшов його і здається відчув запах.
— Та валяється всяке... Стривай, а це не він?
Ліхтар відкинуло не так уже й далеко від карети, ось тільки зрозуміти в якому він стані в темряві було важко.
— А чим підпалити? От гидота...
Гілберт зашарудів чимось, потім чиркнув і запалив сірник.
— У мене з собою шведські сірники. Є користь від куріння, Артуре! Є!
Лампа виявилася начебто цілою, а ось олії в ній залишалося небагато. Однак, Гілберт запалив її, а потім почав з нею блукати навколо карети, поки не виявив ще одну, в якій теж залишилося трохи пального.
— Приладнаю я його...
Повісили ліхтар, потім оглянули коней. Я, звичайно, більше слухав і вникав. Гілберту ще приспічило і він пішов кудись у кущі, і ледь не загубився на зворотному шляху. А я від нічого робити розглянув його екіпаж, він був доволі великий, з усякими прикрасами, а ще й з гербами на дверчатах. Видно було погано, поки його роздивлятися в слабкому світлі ліхтаря, з тріском та лайкою на дорогу вивалився Гілберт.
— Де ви, Артуре?
— Та тут я, майже у вашій кареті.
— Ви там що, ховаєтеся?
— Так, як той поручник.
Гілберт підійшов ближче і здивовано запитав:
— Який ще поручник?
Я сперся на гладку похилу поверхню і позіхнув.
— Зібралися якось дівчата скоротати вечір. Усю ніч вони розповідали одна одній кумедні історії, свої спогади, ділилися своїми мріями... А вранці із шафи випав поручник, що помер від жаху та сорому...
— Ха-ха-ха, — Гілберт засміявся на всю округу, — Когось мені цей поручник нагадує! Тільки більш стійкого до дівочих мрій... Де ж той Томас, щось нив, наче кудись йому було потрібно... Артуре, треба б нам з тобою ще в місто з'їздити.
— Це для чого?
— Та що ти як сич якийсь! — вигукнув Гілберт, — У клуб заїдемо, карти розкинемо...
— Взагалі-то ти на службі.
Станіслав тільки пирхнув, почувши мої слова:
— От саме! Можна ж іноді на свій розсуд робити те, що на службі щодня доводиться робити!
— А давно ти у Несвицького в ад'ютантах?
Гілберт помовчав трохи, потім неохоче відповів.
— А куди мені подітися було? У стройових частинах на вакансію два-три охочих, а мені то прізвище заважає, то самому не хочеться в далекому гарнізоні двох солдатиків ганяти. Тут я хоч при справі. Армію-то скоротили після війни, а мені у відставку йти, сам розумієш, зарано.
Я взагалі-то не надто розумів, але просто здогадувався. Але ці слова мене дещо надихнули, за такого розкладу я точно не знадоблюся армійському начальству.
— І-і, брате. Про гарнізон із двох солдатиків сказав, так я згадав. Якраз про службу.
— Ну-ну...
— Потрапив молодший поручник після училища за розподілом у далекий гарнізон. Приїхав, дивиться — степ, солдат траву косить, дерев'яний будиночок стоїть і другий поруч. І більше нічого. Ну, зайшов у будиночок, а там майор...
— Прем'єр чи секонд?
— Та похрін... нехай хоч полковник. Каже йому, служити будеш, розумію, що сумно тут, але що я можу. Ось якщо ти важливу пропозицію знайдеш до нашої служби застосовну, так тоді направлю тебе в місто. Вийшов поручник. Дивиться... степ навколо, солдатик траву косить. Постояв, покурив. А потім, як рване назад. Пане полковнику, каже. Є! Ваш солдат траву косить? Так. А назад у нього коса порожняком повертається! Другу косу приробити і він тоді вдвічі трави накосить! Полковник похвалив, відправив поручника в місто... Але вакансія-то є! Ще один поручник після училища за розподілом... Приїхав, дивиться — степ, солдат траву косить, дерев'яний будиночок стоїть. Він туди, там полковник. Служити будеш, розумію, що сумно тут, але що можу? Давай придумуй. Той вийшов, курить, дивиться. Думає. Потім кричить, є! Ваш солдат траву косить? Так. І так косить, і так косить. А чому скошена валяється? Треба вила приробити і він одразу в снопи буде її скидати! Молодець, сказав полковник і цього відправив. А вакансія є. Ще поручник після училища їде... Приїхав, дивиться — степ навколо, а солдат траву косить, будиночок стоїть. Він туди, там полковник, каже дай пропозицію. Той вийшов, теж курить, думає. Є! Ваш солдат траву косить? Так. І так косить, і так косить. І скошену збирає. Але чому розкидає снопи? До нього візок приставити і він одразу її укладати буде! Ну, поїхав. А вакансія...
— Є!
— І приїжджає новий. І каже йому те саме полковник. А він вийшов, стоїть. Дивиться. Курить і курить. Курить і курить. Не придумується. Тут солдат не витримує, повертається і кричить: "Ну що ти на мене дивишся?! Мені ж тільки ліхтаря не вистачає! Я тоді ще й вночі косити зможу!!!"
Удалині почувся передзвін дзвіночків. Гілберт похихотів, але якось не надто його мій анекдот розвеселив, буває. А солдат який, точно б посміявся!
— О, все ж, хтось їде! Треба попередити.
Однак, це прибули наші слуги. Після чого, ми з різного роду хитрощами і не зовсім пристойними виразами, з рогаткою та дрючком підняли карету та зуміли приладнати колесо, з приводу якого у мене виникли деякі питання, бо це було теж саме. Закрита майстерня виявилась, бачте...