Глава 4. Старий слуга

— Та сядьте вже, Бартоне! Ви ж у себе вдома! — роздратовано вигукнув я.
От впертий дід! Сивий, з невеликою залисиною і сивими бакенбардами, прямий і непохитний, як щогла чи он та залізна кочерга, яку він щойно поклав біля печі, старий слуга Берлінгтонів уперто не бажав сидіти в моїй присутності. А раз так, то й мені довелося стояти.
— Правильніше буде сказати, сер, — незворушно відповів він, — це дім моїх нетяків. А мій дім — це маєток Берлінгтонів, мілорде.
Знайти його виявилося непросто. Шарлотта після моїх наполегливих прохань, пригадала, що в нього десь у місті, не в центрі, а на Молдаванці, жила рідна сестра. І житло їй якраз сам Бартон і допомагав купувати - це був такий собі невеликий одноповерховий міський будиночок на кілька сімей, у якому частину вони собі й придбали. Але потім сестра померла, тож тепер її діти прихистили дядька. 
Навряд чи б я зміг так швидко його розшукати, якби не конюх, який туди його відвозив з речами. Конюха мого... нашого, теж звали Саймон або Семен, що мене трохи напружило, але цей Саймон дійсно виявився не рівня тому, пихатому лакеєві. Його, щоправда, крім коней в житті мало що цікавило, поки ми збиралися їхати, він знову мені скаржився, що стайня пустує, лише якихось жалюгідних три конячки залишилося, їх навіть на парадний виїзд не вистачає. І з цим терміново потрібно щось зробити... Мені, ясна річ! Саймон дуже своєрідно запам'ятав те місце, куди відвозив Бартона, тоді в конячки підкова по дорозі тріснула, довелось коваля шукати. То й ми, в пошуках ще до того коваля заїхали, бо Саймон лише так дорогу пам'ятав, не по людях, а по конях...
— Я ж вам якраз про це і кажу. Якщо це ваш дім, то добре було б вам туди повернутися.
— Однак, міледі мала рацію. Моя присутність буде їй постійним нагадуванням...
— Бартоне, годі! Я поки не знаю, хто придумав увесь цей маразм, але мені самому дуже хочеться це з'ясувати. Ви сядете чи мені так і доведеться стояти?
Бартон злегка вклонився і зволив присісти.
— Можу я запропонувати вам що-небудь, мілорде? — його племінниця не знала, як себе поводити і куди подітися, мій прихід виявився для Бартонів просто абсолютно немислимою подією. За густими кущами малини або якоїсь іншої ягоди, тут я не надто розгледів, та й узагалі в них погано розбираюся, от за цими кущами, висадженими уздовж невеликого дворика, які відділяли Бартонів від сусідських, постійно чулася якась метушня і охкання. Схоже, там скупчилися усі сусіди Бартона, бажаючи щось розгледіти і почути, а кущі виявилися несподівано густими і дуже іх колючими. Допитливий тут народ, просто жах, який цікавський. Інших розваг немає в них, чи що?
— Дякую, але мені ще назад довго їхати. Ми не одразу вас знайшли.
— Не варто було вам обтяжувати себе, мілорде, — сказав Бартон, але в його голосі мені почулася, десь у самій глибині, затаєна гордість.
— А що мені залишається, якщо дехто не виконує належним чином своїх обов'язків?
— Прошу вибачити мене, сер. Але я був відставлений.
— Та я чув про це! І мова не про вас, Бартоне! — трохи роздратовано сказав я, — Цей ледар Саймон поводиться так, ніби його пан не я, а Беатріс Фокс.
Ага! Щось таке промайнуло у нього в погляді під цими зарослими бровами.
— Мене теж може багато що не влаштовувати, але якщо вже взявся щось робити, то роби це добре! Або йди собі з богом.
— Я не смію суперечити бажанню вашої матінки, сер.
— Послухайте, я не можу знати цього достеменно, але впевнений, що цю думку їй просто надули у вуха. Мені чомусь здається, що в останні роки майже всю прислугу замінили, чи не так?
Бартон знову лише трохи схилив голову, але нічого не відповів. Він узагалі був доволі мовчазний. І з великим почуттям власної гідності. Це було непогано, але мені потрібен союзник у домі, а не просто гордяк.
— Якщо вважати, що чиясь присутність навіватиме їй сумні думки, то тоді матінці слід було б просто кудись переїхати, чи не так?
Бартон кинув на мене швидкий погляд.
— Адже все тоді може нагадувати про минуле: люди, речі, будинки... Але ж усе це не викинеш! І я саме так і збираюся розуміти будь-які докори з цього приводу. До того ж, Бартони віддавна служили Берлінгтонам, не бачу жодної причини, чому б не повернути цю чудову традицію.
— Я, звісно, не настільки молодий, сер, щоб виконувати все, як раніше...
— Бартоне! Ви тільки не плутайте традиції з плином життя. Як раніше не вийде ніколи і ні в кого. Наше життя весь час змінюється і ми змінюємося з ним. Потрібно вміти щось зберігати, а щось розвивати. Тому все буде все одно не так, як раніше. Тут уже можете мені повірити. Залишається лише питання — чи буде добре і правильно?
— Візьміть на службу Реджинальда, сер! Він теж Бартон, хоч по матері.
Так, тут позаду старого Бартона завмер у нерухомості навіть ззовні дуже схожий на нього молодий чоловік, син його сестри. І, до речі, такий самий не надто говіркий, що вже саме по собі було непогано.
— Реджинальда? А він сам хоче бути Бартоном?
Чесно кажучи, я не згадав самого Бартона і не знав, що він за людина. Проте розумів, що хтось його із дому вижив, а мені зараз і такий союзник не завадить. Тим більше, що він був камердинером ще в батька Артура, вже що-небудь, та знає, когось бачив або щось чув. Може бути, навіть більше, ніж дружина. А племінник... Втім, а чому б і ні? В особняку Берлінгтонів і так натовп народу дурня валяє, ну так вижену пару-трійку якихось Саймонів і місця більше буде, і інші задумаються.
— Не турбуйтеся, сер. Мій племінник навчений усьому необхідному, він молодий, до того ж не має зараз постійного місця.
— Чому ж?
— Бачите, сер... — почав було Реджинальд, то дядько його перебив.
— Тому, що ще молодий, мілорде. Однак, він швидко вчиться.
— Та й у вас немає дружини... — пробурмотів під ніс Реджинальд.
Цікаво, його що, господар приревнував? Ну, хлопець він симпатичний, доглянутий. І тримається теж, як справжній лорд.
— Поки дружини немає, але це взагалі не аргумент, — встав я, — Навіть якби Реджинальд носив прізвище Бартон, зараз у маєтку все одно потрібен той, хто ще до цього прізвища зможе докласти досвід. Розумієте, Ендрю, я не надто добре пам'ятаю деякі речі. А мені потрібні люди, на кого я можу цілком покластися.
— Не пам'ятаєте, сер? Я думав, що це ви просто мене забули.
— Ні, — я знизив голос і говорив практично пошепки, — Зізнатися, зовсім усе погано пам'ятаю. Лікар каже, це через те, що по голові чимось рубанули, і з часом пам'ять повернеться, але впевненості в цьому у нього самого немає.
— Велике щастя, мілорде, що ви взагалі живі.
— А вже як я цьому радий! Але повернувся додому, а тут усе так, що знову втекти хочеться. Ні, ну ви уявляєте, йому Фокс сказала, що в мене не надто модний костюм і він його замість чищення вирішив викинути геть! Це костюм, який я купив напередодні за два леви!
За кущами я знову почув здавлений подив, чи то знову колючку знайшли, чи то сумою вразилися. До речі, а вони ж усі чують. Усі про мої справи скоро знатимуть. Скоро взагалі почну перехожих на вулицях зупиняти, щоб розповісти що у мене і як, потім ще цілу хату-читальню влаштую, де буду за гроші продавати мої пригоди спраглим подробиць слухачам. Та в мене ціла програма з розвитку!
— Ба більше! — навіщо я це говорив, уже не зовсім розумів, але й зупинитися не міг, нехай і нерозумно було скаржитися одному слузі на іншого, — Він його і не викинув, а вирішив відкласти, щоб потім собі просто забрати. І наче й не шкода ж мені, але це ж неправильно, бо за що йому такий подарунок?
Бартон підняв брову.
— Ні, я розумію, що це не єдиний мій костюм. Але хто сказав, що до мене можна приходити кому завгодно, і брати, що заманеться? Зручно було декому, коли в маєтку живе жінка з трьома дочками і нагляду особливого ні за ким немає. Та тільки так більше не буде! І ви мені в цьому допоможете, Бартоне! Ви ж мені допоможете?..