Глава 3. Василь Щиглик

Я вийшов у хол, але тут нікого, крім лакея не було. Здивований, вийшов за двері і побачив просто біля сходів людину у військовій формі. Високі чоботи-ботфорти, білі штани, світло-жовтий мундир з високим коміром і чорнена каска з високим султаном чорного пір'я, рука притримує палаш або як там може називатися прямий такий довгий клинок. Військовий цей міцний, підтягнутий, стрункий, ніби з параду...
— Третьої сотні Одеського полку кірасир вахмістр Василь Щиглик! — голосно відрекомендувався він і ще навіть каблуком клацнув, позер такий.
— Хорош... — пробурмотів я, уважно розглядаючи його, а потім сказав уже голосніше, — Радий зустрічі, вахмістре Василю Щиглику. Що привело вас до мене?
— Мілорде! Пан надпоручник! Пам'ятаєте, там, на річці Білій, ви мені каску-то свою віддали... моя, бач, злетіла, — він помітно нервував, потім зірвав свою каску з голови і простягнув мені, — Ви мені перед тією атакою її віддали, а самі у полковника-то нашого загиблого взяли, щоб, значить, червоне пір'я-то було всім видно.
Стоїть, голос тремтить, а в очах сльози навіть з'явилися. Я підійшов до нього.
— Послухай, пане-друже вахмістре. Я не пам'ятаю...
— Так-так, пан лікар сказав мені, щоб я до вас не потикався... тобто, він просто сказав, що ви живі, я ж одразу до вас зазбирався, так він грить... не пам'ятає.
— Ох, ніхто тут не вміє тримати язик за зубами! — сплеснув я руками.
— Мілорде! Я вмію! Ви ж мій командир! Ви ж тади нас повели і ми, значить, змогли-то... Я не бачив, правда всього, прострелили мені і руку, і ногу, значить. Але відлежався, а потім втік... Дозвольте відслужу!
— Постривай, давай пройдемося, не будемо під дверима маячити.
Я пішов по доріжці навколо будинку, цей вахмістр пішов за мною. Дивний гість, він раптом мені нагадав про те, що належить не тільки придумати собі заняття на майбутнє, а й якось вростати в усе, що мене... ну, або того, минулого Артура, якщо я це не він, того, що мене оточувало. І люди в тому числі.
— Послухай, вахмістре, що значить відслужу? Я вже не в армії, як ти бачиш. І, думаю, навряд чи я туди повернуся.
Цей Щиглик якось навіть зрадів.
— Мілорде! Так я ж сам не дуже... Мене перед війною призвали в полк, і не думав!
— Ну, раз призвали, то зараз ти вже все, мабуть, виконав обов'язок. І медаль, як я подивлюся, заслужив не одну.
— Ну це так, сер... — Щиглик скосився собі на груди, де висіли медалі, — І навіть сплатили нам по два леви, від повіту і від її величності. Та тільки повернувся я, а батьків лихоманка забрала, з родичів сестра старша з сім'єю, чотирма ненажерами... орати від роду не орав, зерно в порту потягав, аж жила рветься, на завод брати не хочуть, мовляв, заслужений, а в поліцію не взяли, бо товариш по службі сполошеним назвав. І піди от, розберися з чого б.
— Так може і землю б узяв, навчився б?
Щиглик почухав у потилиці.
— Мабуть і навчився б, мілорде. Роботи-то гріх боятися. Але навіть ваш керуючий маленькі ділянки не здає. Без грошей, струментів і сівби лише в найми можна піти, а я більше в порту заробляв. Але важка там праця. І свої кругом, не проштовхнешся.
— Так ти з сестрою живеш? Де?
— Ще й чоловік її, та пропаща душа він, п'є гірку. Давно ухвостав кудись. Хутір наш пожгли, пожежа трапилася, так шо сестрі я квартиру знімав у місті. На зиму, бо влітку ми в курені сюди переїжджаємо, щоб оренду-то економити.
— Курені? — здивувався я.
— Так, мілорде. Уздовж берега-то відмовна територія, нічия. Повзе в нас тут берег. Ось місцями і будують собі халупи всякі з підручних-то дощок, колод, глини та очерету. Курені і є. А там і човни в кого або...
— Або контрабанду завезти.
— І таке є... Але у нас поруч пост митниці. Зараз варта скрізь їхня стоїть. Зате нам платити за житло не треба. Взимку, правда, холодно.
— А як же взимку тоді? — йшов я, запитував його і думав, що Берлінгтоном виявитися було дуже навіть непогано, якби я був просто таким ось рибалкою, що б тоді робив? У халупі жив? Зітхнув тихенько і заспокоїв себе тим, що не просив милостині, просто сам опинився, де потрібно. Не будь я Берлінгтоном, став би Штірліцом. А не зустрінь королеву... Ну, я її ж не з власної волі зустрів. Якби я її не зустрів, набагато гірше б довелося самій королеві, а не мені.
— Хто може — той у місто сунеться. А ні — так виживає. Курінь, як напівземлянка, якщо кущами навколо завалити, жити можна... Не сумнівайтеся, мілорде, я вірно служити буду.
— Служити, кажеш... Ось дивися, вахмістре, зовсім недавно мені довелося перетнутися з одними хлопцями і подивитися один на одного через мушку прицілу. А хтось потім кричав, що його змусили, він бач не хотів. При тому, що були ми сам на сам, розумієш про що я?
Вахмістр підхопив під руку свою каску і скривив губи на зразок посмішки.
— Я, мілорде, за цю каску присягнувся. І скажу як є, кричати не буду. Мабуть побажання лише якесь. Що до мушки... Ви даремно навіть маркітанта не шморгали. І биття у вас не було. Тому не боюся я.
Хм, ось як. То Артур був не тільки повісою? Чи, просто розпустив зовсім солдатів і йому справи до них не було? А, яка різниця, все одно тепер доведеться самому міркувати.
— Добре, вахмістре. Мені потрібні вірні люди. Попитати, дізнатися, поговорити. І не скиснути коли кулі засвистять. Якщо вони, звичайно, засвистять, тут перти на рожен не прагну. Важливо вміти і язик за зубами тримати, ось доктора візьми, вивідав про мене дещо і розтріпав одразу.
Щиглик зупинився і вигукнув:
— Без задньої думки він... Випадково! Він хороший дохтур, по хутору дітвору дивиться. Учнем був у того, що мене лікував. Сбовтнув він...
Я повернувся до нього і підняв руку, зупиняючи потік цих непотрібних виправдань.
— Це тобі просто приклад, як можна про щось проговоритися просто так, ненароком. Я не звинувачую лікаря, оскільки і не просив його тримати язик за зубами. Хоча, погодися, зовсім нецікаво, коли про тебе всяке розповідають.
Щиглик раптом лукаво посміхнувся.
— Одначе, сер, про вас завжди будуть базікати. Уже вибачте якщо що...
Ну, тут він мав рацію. Судячи з усього, інтерес до моєї персони буде стабільний і абсолютно неприкритий.
— Послухай, базікати можуть усе що завгодно. Особливо, якщо є про що, але ми повинні зробити так, щоб привід про нас базікати був, а про нас не базікали непотрібне.
Вахмістр знову почухав у потилиці.
— Мені простіше мовчати.
— І це правильно! До речі, а скільки ти заробляв у порту? Що ти там робив?
— Так мішки тягав. Цілий день, у пилюці, і то слава богу, що восени вже не так жарко хоч. Попадеться добра ватага, то й тридцять отримаєш, а ні, так і десять бувало.
— Десять чого? Гривень? На день?
Він замотав головою.
— На місяць? Та лакеї, мабуть, більше отримують.
Щиглик посміхнувся, але якось невесело.
— Може й так. Але лакеєм ще влаштуватися потрібно. Хоча робота ситна і надірватися на ній непросто.
Я зважив усі за і проти і зважився.
— Лакей мені без потреби, а ось надійна людина потрібна. Життя воно таке, з кутами буває. І якщо кути ті гострі, то допомога стане в нагоді. Я тобі зараз якусь цифру пообіцяти не зможу. Мені ще зі справами належить розібратися. Одне скажу прямо, я ціную зручність і комфорт, а це завжди коштує грошей. Але понад усе коштує вірність. Вона точно варта того, щоб жити всяко краще, ніж у цих ваших халупах.
— Мілорде, я...
— Поки я тобі вручу лева з побажанням, щоб ти подумав ось про що. Мені б треба якось зробити, щоб усякий, хто сунувся сюди був би помічений. Напевно, тут є якісь сторожі, з ними розберуся окремо. Мені потрібен хтось на кшталт єгеря, щоб вистежувати різну неприємну двоногу здобич, розумієш?
— Так, сер! На зразок пристава, виходить. Тільки без хформи.
— Тут багато чого на зразок потрібно. І знати, що по халупах коїться, і хто знаходиться в цих краях, і чужу людину, щоб виглядали.
Щиглик занурився в глибокі роздуми.
— На це все знадобляться гроші, мілорде. Поки-що я ненажер, нетяків своїх, погнати-то пожену, вони окаті.
- Нетяків? Вибач, а...
- Сестри діти. Ще ті відчайдухи!
Я згадав Льову і погодився, хлопчаки - це справжні слідопити. Однак же, і бачать усіх вони трохи інакше.
— І своїх, і чужих. Тут важливо інше, тут важлива система, розумієш? Організація, служба...
— Служба? Це справа знайома. Навіть хвалили. І до вахмістра дійшов.
— Дивись, тут потрібно думати, як усе організувати. І я цим не завжди зможу займатися. Ти обміркуй усе це. Спостереження де можна зробити, паркан може який, тенета... За дорогою щоб догляд був. Сюди, щоправда, все одно повідомити нікому буде. Але може і придумаємо що-небудь. А ще... — я раптом згадав товаришів, що напали на нас, з королевою, — Бути може, в місті потрібно буде щось з'ясувати. Загалом, справа знайдеться. І лев цей тобі — лише аванс. Це не твоє жалування. До речі, якщо що потрібно буде, щоб взимку не мерзли твої, теж вирішимо.
— Лорде Берлінгтон! Клянуся, що буду вірний і чесний! — знову витягнувся Щиглик переді мною.
— Василю Щиглику! Клянуся, що подбаю про тебе, щоб ти не бідував! — вирішив я теж принести клятву, бо справді хотів цього, — Тільки тепер ти ось що, ти не кажи нікому про наш договір. Нехай для всіх ми зустрілися і я, як твій командир, дав тобі лева, як і королева всім вручала. Ми з тобою придумаємо, як будемо тримати зв'язок.
— Вибачте, що тримати?
— Зв'язок. Як повідомлення пересилати.
— А, як у полку.
— Так. Як буде виправдана для інших твоя поява в маєтку.
Він на мить задумався, а потім обличчя його прояснилося.
— Так собачки. Скажу, шукаю їх для вас. Або камбалку якусь вам принесу, мілорде.
— А якщо її під рукою не буде? — засумнівався я, — Втім, якщо хто сильно буде цікавитись цікавку укоротимо. Може ще допомога якась потрібна? Ти говори, не соромся.
Щиглик якось невпевнено пом'явся, потім замотав головою.
— Ви і так... Я ж нічого поки не зробив, мілорде.
— А хочеш, у денщики тебе візьму, в камердинери.
Він аж руками замахав, як млин.
— Тут з мене толку не буде! Я ж поводження не знаю, етикету не навчений.
З іншого боку, мені потрібен хтось для всяких справ за межами маєтку, та й єгерем якимось, завжди можна встигнути зробити.
— Подумай ще й над тим, як мені тебе швидко викликати.
— Слухаюся, сер!
— Та тільки не тягнись, ми ж з тобою вже не в армії...