Глава 2. Чим незадоволений лорд?

Не надто задоволений собою, я піднявся у свою кімнату і настрій мій аж ніяк не покращився. По-перше, тут тинявся цей мій слуга, лакей, якого ніби приставили до мене. А цього мене вже просто дратувала чиясь присутність у особистому просторі! Якщо Гілберт на квартирі у пані Гриненко вривався в кімнату хоч зрідка, то цей знаходився біля мене чи не постійно. До речі, квартиру я сплатив на два місяці, а сам уже живу в маєтку, але це вже не виправити, не буду я у цієї милої старенької гроші назад вимагати...
Я кинув сорочку і почав шукати свій костюм. І це було по-друге! Тепер мені потрібно було завжди бути вдягненим належним чином. Постає питання, якого біса навіть у кімнаті не можна повалятися в трусах? По-третє, так-так! Ще й по-третє, цей йолоп кудись знову подів мій костюм! По-четверте, за ці кілька днів він нічого не зробив з того, що я йому сказав. Не те, щоб я видав купу розпоряджень, якраз ні. Лише попросив розбудити мене вранці, я вирішив пробігтися по маєтку, ось чомусь захотілося. І коли розповів про це Гілберту, він раптом підтримав мене і ми домовилися побігати рано-вранці до моря. Викупатися і пробігтися.
— Це мені нагадає про наше благословенне училище, — з ностальгією в голосі вимовив Станіслав, а потім ми довго обговорювали, чи потрібно нам брати з собою Олександра. Так-то воно ніби і треба, здоровіше буде, проте хлопець був у відпустці, вона у нього була і так не надто довга, а в Київській початковій колегії, куди його визначили, як зауважив Гілберт, порядки не цукор і він ще встигне навчитися схоплюватися з ліжка ні світ ні зоря. Загалом, ми надумали не будити його, а в підсумку - не розбудили мене. Гілберт пішов сам, мені потім довелося його наздоганяти.
— Саймон! — крикнув я.
Тиша... До всього іншого він ще ніколи не відгукувався одразу, обов'язково потрібно було кликати як мінімум двічі.
— Саймон, щоб тебе!
— Так?
І стоїть такий поважний, з поглядом короля, якого зігнали зі стільчака безглуздним проханням.
— Де мій костюм?
— Я приготував вам на сьогодні костюм, сер.
— Але я ж казав, щоб був той костюм, у якому я приїхав. Де він?
— Він негідний, сер. Пані Фокс зауважила, що він не сподобався вашій матері, і тому я його відніс викинути.
— Ти що?
— Відніс, сер...
Я заплющив очі й порахував про себе до п'яти.
— Іди й знайди його, — сказав йому, не відкриваючи очей, щоб не тріснути його чимось, — Негайно!
— Але, сер...
— Знайти й почистити! Це зрозуміло? Бігом, руш!
Ага, справді, так він одразу й побіг... Ні, з цим потрібно щось робити, так ніяких нервів не вистачить. Я вирушив вивчати костюм, що він там приготував. Виявляється, деякі речі залишилися чи то від юного Артура, чи то від його батька або брата. Так-так, у Артура Берлінгтона був ще молодший брат, Едвард. Але, на жаль, він помер. Убили в якійсь п'яній бійці десь вночі на вулиці біля питного закладу, я так і не почув усі деталі, а перепитувати не став. Костюм лежав на кріслі, а міг би і повісити де-небудь, собака, так от, він мені зовсім не сподобався. Але я був змушений його надіти, тому що не хотів залишитися без сніданку. Так! І це було, в-яких там? У-четверте? Ні, минуло всього-то кілька днів, а мене багато що просто виводить з себе і нічого не можу зробити з цим зростаючим роздратуванням. А дурні штани на штрипках, ще й смугасті? Щоб їх чорти носили... А біла недосорочка з окремою манішкою? Незручна, та ще й з високим коміром. Світло-синій сюртук із щільної тканини і це в літню спеку! Коли я вийшов з кімнати, то був не в собі. Я ось вважав, що тепер, будучи Берлінгтоном, знатним лордом, зможу зітхнути і почуватися вільно, але все навпаки. І це вдома, в маєтку! А ще розповідають про всякі танці, бали, прийоми, де будуть ще натовпи таких самих оштрипаних і високородних...
— Я скільки разів казала тобі, мерзотниця! — почув я чийсь приглушений голос, а потім пролунало щось схоже на ляпас, — Якщо ти ще раз, паскуда така, посмієш лізти до пані...
Хто там розмовляв мені вдалося швидко виявити, адже ніхто особливо не ховався. За рогом, у напівтемному коридорі худорлява жінка в сукні, чимось схожій на сукню моєї матері, захоплено лупила по щоках дівчину в темно-сірому вбранні служниці. Свій фартух та чомусь тримала в руках, головна хустка сповзла вбік і було добре видно її руде волосся. Вона навіть не намагалася захищатися.
— Що тут відбувається? — гаркнув я і вони обидві аж підстрибнули від несподіванки.
Служниця або покоївка негайно закрила обличчя руками і відвернулася до стіни. А жінка, що била її, розгубилася, завмерла з піднятою рукою, а потім вимучено посміхнулася мені.
— Мілорд Берлінгтон?
— Так-так! Я Артур Берлінгтон. І я запитав — що тут відбувається?
— Вибачте, сер. Це просто невеликий виховний момент для недбайливої служниці.
— Невже? — навіть розсміявся я.
Виховний момент. А давайте я почну вас усіх виховувати. Дуже вже хочеться вломити деяким.
— Ви хто?
— Я? Ах, вибачте, я ваша економка. Беатріс Фокс, ви ж мене пам'ятаєте, сер?
— Он як! Це, до речі, чи не ви вчора моєму слузі поекономили мій костюм, що він сьогодні забажав його просто викинути?
Економка невпевнено кивнула.
— Але він дійсно негідний. Міледі здивувалася йому...
— Послухайте, дорогенька! Це мій костюм! І тільки я вирішую, що з ним робити і коли. Вам це зрозуміло?
— Цілком і повністю, сер.
— А якщо так, то можете йти по своїх дуже важливих економних справах. Я вас не затримую.
Економка кинула злий погляд на служницю, присіла у поклоні і пішла. Служниця спробувала теж тихо злиняти під шумок, але я їй сказав:
— А ти, руда, стій.
Вона і завмерла, ще більше зіщулившись, немов чекаючи, що я продовжу справу цієї мегери.
— Як тебе звати? — запитав я неголосно.
— Іванна, сер, — почув тиху відповідь.
— Якщо ця Фокс буде тобі ще щось говорити або битися, звертайся до мене, ясно?
Вона несміливо кивнула, все також стоячи спиною до мене.
— Іди, тільки пам'ятай про це.
Служниця шмигнула кудись по коридору, а я подумав про те, що мені час шукати своїх людей у цьому домі. Або призначати їх. Якщо, звичайно, я хочу жити нормально, а не як піддослідне щось для цих Фокс і всяких недбайливих Саймонів.
— Артуре! — назустріч мені вийшов Гілберт, повністю одягнений і зібраний, навіть циліндр з тростиною тримав у руці, — Я вас залишу до вечора, за мною прибув посильний зі штабу.
— А сніданок? І що за терміновість, ти ж у відпустці! — здивовано запитав його я.
Однак, Станіслав лише злегка посміхнувся у відповідь і поплескав мене по плечу.
— Черговий день їсти зранку вівсянку не зможу, друже, вже вибач. У місті куди-небудь заїду. Несвицький викликав до себе, так що, сам розумієш.
— Тобі не подобається кухня Берлінгтонів? Який збіг! — я вирішив провести його до сходів, — Сподіваюся, нічого серйозного. Ти ж приїдеш розповісти як ідуть справи?
Гілберт потиснув мені руку і надів цей свій циліндр. Карета вже стояла у дворі.
— Неодмінно, Артуре. Тобі так просто від мене не відчепитися... Ах, яка краса! — озирнувся він навкруги.
Так, маєток Берлінгтонів, що розташовувався недалеко від моря, міг похвалитися не тільки насиченим запахом трав навколо, що здавалися безкраїм степом під величезним синім небом, а й прекрасними краєвидами на морський простір, які зустрічали тебе поривами солоного морського вітру в обличчя. Ця п'янка суміш наповнювала все твоє єство невичерпною жагою до життя, вона спалахувала щовечора після виснажливої денної спеки, але була особливо відчутною рано вранці. Чи є щось прекрасніше, ніж світанок на березі моря? Напевно, тільки захід сонця в океані в тропіках... 
— Так чому тобі сюди б тоді не переїхати? Купуй тут землю і вези дружину, — сказав я, а потім задумався, чому це раптом я це йому пропоную.
— Ох, брате! Тут дійсно чудово, — Гілберт примружився під променями ранкового сонця, — Але краще тобі до нас приїхати. Той наш сосновий ліс, коли йдеш по ньому... кора тріщить під ногами, стовбури сосен навколо червоніють ніби їх хтось підранив, зверху сонце не може пробитися крізь густу зелень... а наші болота, полювання... а наші тихі озера? Ти в безвітряну погоду дивишся в нього, як у дзеркало, а вночі чуєш, як у ньому хлюпаються купалки... Ні, Артуре, у вас чудово, але і у нас добре. Правда, як би нам з тобою не довелося б у Києві кукувати... Втім, годі про всяку дурницю базікати, час справою зайнятися. Передай мої вибачення твоїй матінці і своїм сестрицям.
Лакей причинив за ним дверцята і карета Гілберта покотила з двору. А я навіть задумався, чи хочеться мені зануритися в якісь нові пригоди і зрозумів, що не дуже. На голодний-то шлунок. Хоча та кухня...
— Доброго ранку! Доброго ранку!
Я зайшов у їдальню і, з подивом побачив, що всі терпляче чекають моєї появи, тільки попивають лимонад якийсь або ще щось таке.
— Доброго ранку, Артуре!
Агнеса Берлінгтон почекала, поки я підійду до неї, вона простягала мені руку, але я просто поцілував її в щоку, чим, по-моєму, привів її в деякий подив і навіть збентеження. Із сестер була присутня тільки наймолодша, я легенько клацнув її по носі й вона теж здивовано на мене подивилася.
— Чому ви чекаєте, а якби я затримався?
— Син мій, ти лорд Берлінгтон.
— І що? Тому інші не можуть без мене їсти? Або мені годувати всіх потрібно з ложки?
— Подякуємо Господу... А де молодий Гілберт? Він не буде сьогодні з нами снідати?
Вікторія дивилася на мене з усіх очей, як я намагаюся пов'язати собі серветку. Разом з нею за мною уважно стежили і її покоївка, і камеристка матері, і якась ще служниця, яка займалася кухнею. А ще стояв лакей у дверях. Весь цей натовп людей, яким більше не було більше справ, крім як дивитися як я їм, викликав у мене стійке бажання схопити свою тарілку і втекти до себе в кімнату. Тож, Шарлотту і Олісаву, які не спустилися до сніданку сьогоднішнього ранку, я чудово розумів і навіть подумував до них приєднатися. До їхнього демаршу.
— А що в нас на сніданок? Знову вівсянка? Тепер я розумію, чому Гілберт поїхав, він просто втік. Ай-яй, і знову яйця...
— Чим тобі не подобається сніданок, Артуре? Здорова, гарна їжа.
— Де м'ясо? Де овочі? Он дитина сидить, де для неї фрукти? — не витримав я, хоча ще вчора просто б змовчав.
Агнеса Берлінгтон лише знизала плечима.
— Мій дорогий, ти вдома і тепер маєш право розпоряджатися так, як вважатимеш за потрібне. Я вже й не мріяла, що хтось нарешті...
— Будь ласка, не треба! — я подивився, як вона витирає сльози, а покоївка кинулася до неї з серветкою.
— Ти підеш зі мною сьогодні на службу? — запитала мати Артура, в тому сенсі, що... ну, не знаю, я все мучився нерозумінням, вона була немов та, яку я знав, а водночас іншою... це було дуже дивне відчуття.
— На службу?
— Так, а заодно провідаємо твого батька і брата.
А, мова про цю службу.
— Звісно, — що мені ще залишалося сказати.
— Скоро повинен буде прибути нотаріус, потрібно буде відновити твої права на майорат.
Я дивився на яйце, що стирчало в спеціальному тримачі й збирався тріснути по ньому ложкою. Однак завмер, почувши що каже Агнеса Берлінгтон, подумав про те, що нотаріус — це документи, а документи — це підписи й тоді трохи захвилювався. Що там за підпис мені доведеться зобразити? Хоч би побачити його одним оком... До речі, Агнеса яйце ложкою не била, а цілком собі акуратно зрізала верхівку ножем. Вчися, студент, як то кажуть. Студент, студент...
— Мамо, а вам приходили від мене листи? — раптом запитав я, знову мій язик нісся вперед раніше за решту соображалки.
— Звісно. І не тільки мені.
— Там немає... ну, чогось, щоб могло трохи...
— Про щось тобі нагадати? Ох, Артуре! Та хіба став би ти мені писати про всі свої витівки? Усіх своїх друзів і...
Агнеса кинула короткий погляд на Вікторію, що нашорошила вушка, і замовкла.
— Ну хоч щось! — знизав я плечима, — Вікторіє, а тобі я писав?
— Мені? — здивувалася вона.
На відміну від своїх сестер, вона трохи сторонилася мене, може тому, що востаннє бачила давним-давно ще зовсім маленькою. А я подумав, що листи можуть стати в пригоді одразу в декількох якостях: це джерело якоїсь інформації про людину, це її почерк і, головне, це її підпис. Підпис! Він же повинен бути схожий... чи ні? Краще вже нехай буде схожий, це позбавить багатьох запитань і проблем.
— Один раз, привітав з іменинами, — раптом відповіла Вікторія.
— Вже добре, — похвалив себе я, — Тільки прошу врахувати, милі пані, що тепер вам доведеться сповіщати мене про них заздалегідь, щоб ви потім не дорікали мені в...
Я раптом розсміявся.
— Що таке, Артуре?
— Я хотів сказати, щоб не дорікали в забудькуватості, але виходить, що якраз є в чому дорікати! Смішно.
Мама зітхнула.
— Найголовніше, що ти живий. І ти з нами. Це величезне щастя.
— Ех, а мені б ще м'яса не завадило для цього щастя... Набридла ця розмазня. Ні-ні! Здорова і корисна, безперечно. Хоч тости будуть?
— Гапко, будуть сьогодні тости? — запитала Вікторія, теж з неохотою колупаючись у каші.
— Так, пані, — тихо відповіла служниця, що носилася навколо поодинці, поки інші просто стояли й витріщалися.
Треба собі занотувати, гнати нафіг усіх незайнятих, навіщо взагалі такий натовп потрібен? Гаразд, розберемося. На щастя, був підсмажений хліб, було трохи масла, було трохи варення. Ми за нього поборолися на ложках трохи з Вікторією, що викликало її задоволене хихикання, коли вона поцупила у мене вазочку.
Тут у їдальні з'явився Олександр, виявляється хлопчика розбудили рано, а потім забули, що він чекає. А сам він узяв і прикорнув у кріслі. Цікаво тут усе відбувається. Але не можу сказати, що мені подобається, якраз навпаки. Ледь стали пити чай, як у їдальню ввалився цей ледар Саймон з виглядом несправедливо скривдженого героя всіх часів.
— Сер! До вас гість!
— Он як! До мене? Саме ось до мене?
— Так! І це якийсь солдат, — Саймон скривився, усім своїм виглядом висловлюючи глибоке невдоволення. Тільки чим? Солдатом? Мною? Ні, ну зовсім нахабний тип!
— Послухай, — я зірвав серветку і кинув її на стілець, — Якщо ти ще раз зробиш таке обличчя, коли будеш зі мною розмовляти, то тобі доведеться з цим обличчям терміново опинитися десь подалі звідси!
— Артуре? — мама стривожено подивилася на мене, поки Саймон лупав своїми нахабними оченятками.
— Піду з'ясую. Скажить мені, будь ласка, вам занадто дорогий у маєтку цей тип, який робить вигляд, що він мій камердинер?
— Господи, Артуре! Ти ж у себе вдома!
— А, ясно-зрозуміло. Смачного!