Глава 20. Хіба так може бути?

Цей маєток почав мене дивувати з самого початку. Ажурною брамою воріт і сторожкою на в'їзді. Поїздкою від сторожки до самого будинку, виявилося, що це потрібно ще їхати і їхати! Повз великий фруктовий сад, повз ще якийсь гай. Доріжка, посипана дуже дрібним гравієм, раптово повертала, і з-за дерев видно було сам будинок... дуже примітний будинок. Справжній палац, який викликав у мене дивні, суперечливі почуття. Він ніби був і знайомий мені, щось нагадував і, водночас, я почувався тут ніби вперше. Зовні дуже гармонійний, триповерховий, з таким тричастинним поділом, де зримо виділялися центральна частина і два крила; з високою мансардою і врізаними в ній стрілчастими вікнами, з білими подвійними колонами, що підтримували портик на вході, з рустованим фасадом по всьому першому поверху і скульптурами по периметру... о, це був чудовий будинок. І він мій?
Гілберт уважно стежив за моєю реакцією, нехороша людина, не дав навіть подивуватися побаченому.
– Ходімо, друже мій. Сподіваюся, нас чекають.
До карети спустився лакей у багато прикрашеній лівреї, він відчинив дверцята карети і ми вийшли. Могли б і самі відчинити, але я був пришиблений будинком, а Станіслав не поспішав цього робити.
– Ми до міледі Берлінгтон, – лише кинув він неголосно.
Біля дверей біля сходів, стояла ще одна людина в чорному костюмі, білій сорочці і білих же рукавичках. Він дочекався поки ми піднімаємося по сходах, потім зробив два кроки вперед і вимовив із питальною інтонацією:
– Мілорди?
– Станіслав Гілберт, міледі могла очікувати нашого візиту.
– О, прошу вас, – вклонившись, слуга відчинив нам двері.
Не без деякого внутрішнього трепету, я увійшов, з цікавістю витріщаючись на всі боки. Просторий хол був світлий і досить високий. Але розглянути мені його не дали, якась служниця в темно-сірій сукні та білому фартусі з білою хусткою або шапочкою на голові, присіла і вклонилася, коли Гілберт потягнув мене слідом за собою і йдучим попереду слугою.
– Зачекай мене, добре? – прошепотів він змовницьким шепотом, – Я спочатку зайду сам, а потім тебе покличу.
– Ти хочеш влаштувати цілу виставу, – зауважив я.
Втім, я сам трохи хвилювався і постати перед очима родини, яка виявляється моя... або яка думає, що... ах, ти ж, та загалом просто хвилювався, що тут і говорити. Ні, це не був страх викриття, я ж не видавав себе за когось! Це просто дуже дивне відчуття. Тому я і не сперечався, коли цей лакей відчинив ще одні двері і знову вклонився. Я просто став трохи осторонь і чекав, поки Гілберт зайде.
– Леді Берлінгтон, прибув мілорд Гілберт із супутником.
– Проси, Софіє, – почув я неголосний голос і чомусь затрепетав.
– Ах, Станіславе, це що за новини? – тут же пролунав дзвінкий молодий голос.
– Леді, дозвольте... Дуже радий бачити вас, мадам! А ви, Шарлотто, стали ще красивішою з минулої нашої зустрічі.
– Станіславе! Якими ви долями до нас? І де ж ваш супутник?
– Мамо! Я на нього вже подивилася, можу тепер піти? – ще один, зовсім юний дівочий голос.
– Вікторіє! - я затримав подих, цей голос...
– Докторе! Радий зустрічі з вами! - Гілберт, чую, аж тремтів від передчуття.
– Мілорде Гілберт! Для мене честь...
Слуга біля входу подивився на мене здивовано. Він чекав, що я теж увійду всередину і притримував двері, а я все стояв та нікуди не йшов.
– Прошу мене вибачити, пані та панове! – голосно вимовив Станіслав і в його голосі я почув ще й величезне задоволення. Та йому ж подобається бути таким собі режисером! Може, він просто насолоджується роллю гінця, що приніс добрі вісті. Не буду його за це засуджувати...
– Попрошу трохи вашої уваги і все вам поясню. Сталася неймовірна подія! Неймовірна і чудова. Мені вона принесла величезну радість, можливо таку ж, яку вона принесе і вам.
– Мілорде Гілберт! – дзвінкий голос.
– Про що ви, Станіславе?
– Заходь! – голосно крикнув мій друг і я почув, як він відходить убік від дверей.
Серце у мене забилося, у роті пересохло. Але я просто зітхнув і зробив крок. У великій, просторій вітальні стояли затишні крісла і диванчики, підставки з вазами квітів і навіть, по-моєму якась скульптура. Він був повний світла з величезних вікон і щойно я увійшов, у мене в мозку ніби спалахнула, намалювалася і завмерла, намертво закарбувавшись картина... Три дівчини, наймолодшій було, напевно, років п'ятнадцять і вона стояла відвернувшись до вікна, обскубуючи пелюстки якоїсь троянди. Найстарша стояла трохи попереду і досить войовничо дивилася на Гілберта, а середня, притулилася до спинки крісла і, з лукавою посмішкою дивилася на старшу. Літній, сивий чоловік з великим таким портфелем або саквояжем, тільки що потиснув руку Гілберту, а зараз шукав куди б сісти або прилаштувати свою ношу. А на невеликому диванчику, в темній сукні, темно-фіолетовій, суворій, але явно дорогій, сиділа жінка років п'ятдесяти, у витонченому маленькому капелюшку або шпильці з пір'ям. Вона відвернулася від молодшої своєї доньки, на яку щойно суворо подивилася і повернулася до мене. А я побачив її обличчя... Я впізнав цей погляд, ці очі! І щось у мені здригнулося... Клубок став у горлі... І я абсолютно несподівано навіть для самого себе прохрипів:
– Мамо?

– Ви вчинили вірно, мілорде Гілберт! – доктор Касльхоф давно сховав свою смердючу склянку, від запаху якої хто завгодно прийшов би до тями, перестав відраховувати міледі Берлінгтон пульс, закрив кришку свого годинника і подивився на мене з посмішкою, – Ну, треба ж! Артур Берлінгтон, радий з вами познайомитися, сер!
– Артуре! Артуре! – сестри Шарлотта і Олісава, ридали на моїх плечах, а Вікторія схопила Агнессу Берлінгтон за руку і не знала, що їй робити.
– Яке диво! – очі матері були повні сліз, вона майже одразу прийшла до тями і тепер щасливо посміхалася, – Я завжди вірила...
– То як вам?! – гордо гримів Гілберт десь за моєю спиною, – Треба на честь такого випадку негайно випити шампанського.
У дверях вітальні з'явилося безліч цікавих облич, Гілберта почули і мені здалося, що помчали за шампанським навіть раніше, ніж про це сказала леді Берлінгтон. Сестри раптом почали, перебиваючи одна одну, ставити мені купу різних запитань, а я дивився на матір і збирався з духом їй сказати... Так, вона була схожа на мою матір, я її впізнав. І при цьому, жахливе відчуття того, що це неможливо все не покидало мене.
– Де ж ти був, Артуре? Минуло стільки років...
Ось це запитання. Воно і повинно було прозвучати.
– Я повинен вам зізнатися де в чому.
Почувши мій не надто радісний голос, усі завмерли.
– Я абсолютно нічого не пам'ятаю. Що зі мною сталося і де я взагалі був...
– Дозвольте, молодий чоловіче, але ви щойно сказали – мамо, чи правильно я вас почув? – доктор дивився на мене уважно поверх своїх круглих окулярів.
– Правильно. Але при цьому, я дуже мало що пам'ятаю, крім цього. Можна сказати, взагалі нічого.
Сестри перезирнулися, а мама не звернула на мої слова ніякої уваги.
– Артуре! Син мій! – посміхаючись, сказала вона, – Ви тут, ви живі! Це головне.
– Безсумнівно! – підтвердив доктор Касльхоф, – А скажіть, Артуре, головні болі вас не турбують? Не було поранень?
– У Артура є шрам! Ось! – раптом зауважила Шарлотта десь за моєю потилицею.
– Ти сам казав ще, що тебе човен вдарив. І потім, Артуре, як би ти зміг поставити на вуха весь повіт, якщо б дійсно все позабував, – виліз зі своїми міркуваннями Гілберт.
– Повіт? На вуха? – здивувалася Олісава, яку звали наче так, як королеву, а Шарлотта насупилася.
– Поясніть, Станіславе, щось я вас не розумію, – попросила Агнеса Берлінгтон.
Я знову зітхнув.
– Пояснювати тут потрібно мені, а не Гілберту. Річ у тім, що я виконував деяке доручення...
– Ага! – голосно вигукнув Гілберт.
– Так, дуже прошу, відправте цього нестерпного ротмістра куди-небудь подалі пити шампанське!
– От уже ні! – обурився Станіслав, – Шампанське зачекає, а розповідь я не пропущу!
– Немає ніякої розповіді! – незадоволено подивився на нього я, але він і оком не змигнув, – Я не пам'ятаю того, що зі мною було. І взагалі не знав, що я Артур Берлінгтон. Можливо, це сталося після удару човна. Може бути і до...
Ззаду наді мною схилився доктор.
– Хвилинку... У вас тут свіжа ґуля і шрам, досить старий, але він іде від брови до потилиці. Начебто було розсічення або шабельний удар.
Мама тихо зойкнула і притиснула кулак до рота.
– Докторе, я про це нічого не пам'ятаю, – сказав я, – Але іноді мені щось здається знайомим.
– Можу посперечатися, я вже чув про такі випадки... – пробурмотів доктор.
– Докторе Касльхоф, а Артур видужає? – тут же запитали його на два голоси сестри.
Доктор випростався і подивився на маму.
– Та він і так мені здається цілком здоровим. І якщо вас згадав, міледі, так і інше зможе, напевно. Більше вас нічого не турбує, мілорде? Може, проведемо повний огляд?
– Як вважатимете за потрібне...
– Я цілком себе добре почуваю, – запротестував я, – Голова не болить, хіба тільки нога іноді прихоплює і на коня сісти не можу.
– Це ще чому? – здивувався доктор.
– Ось не можу і все, – відрізав я.
Куди мені ще скачки влаштовувати. Я і в сідлі не вмію триматися, та ще потрібно всіляко зображати з себе до служби непридатного. Не вистачало мені ще в армію потрапити, коли не знаю взагалі про неї нічого.
– Припущу, що вас вдарили по голові через що ви і могли щось забути. А ось потім удар човна міг викликати схожу реакцію. Або, навпаки, стати каталізатором процесу повернення спогадів. Голова дуже складний орган, ми поки мало про неї знаємо.
– Це небезпечно, докторе?
– Небезпечно? Яка нісенітниця... вибачте, чим це може бути небезпечно? Головне, щоб Артур одразу повідомив, якщо відчує нездужання.
— Але чи можна щось із цим зробити, лікарю?
Касльгоф нервово посміхнувся і розвів руками.
— Медицина сьогодні робить рішучі кроки до цього...
— А для чого вашим пацієнтам влаштовують крижані ванни? — раптом з цікавістю запитала Олісава.
— Господи, Лізо... звідки? — здивувалася Шарлотта, а лікар якось немов зіщулився і почав гарячково протирати свої окуляри.
— Мені подруга розповідала, у них когось з маєтку забрали так лікувати.
— Ні вже! — вихопилося у мене, — Обійдуся! Сумніваюся, що лід допоможе якось повернути пам'ять!
— Ви абсолютно праві, мілорде, — зауважив лікар, — Це зовсім іншого стосується.
Один із лакеїв підійшов до Агнеси Берлінгтон.
— Прошу вибачення, міледі. Накажете подавати шампанське? — а сам стоїть і в мій бік боязко косує.
— З льодом? — вихопилося у мене і всі, крім лакеїв, засміялися.
Не встиг приїхати, а вже бояться? Або, поки не розуміє нової ієрархії? Тут за своїми сестрами, я помітив ще одного чоловічка. Він сидів на кріслі рівно і з цікавістю розглядав усіх, особливої його уваги удостоївся, звичайно ж, Станіслав Гілберт, який гордо взявшись у боки, створював багато шуму, стоячи посеред кімнати з виглядом людини, яка щойно зірвала величезний куш або виграла серйозну битву.
– А це хто? – запитав я в однієї з сестер, раз старшої, то значить, Шарлотти.
– О, Сашко підійди сюди, – пожвавішала вона.
Хлопчик слухняно зліз з крісла і підійшов, за віком він був приблизно такий самий, як мої старі знайомці Лев та Коська.
– Хочу тобі представити Олександра Корецького, нашого троюрідного брата. Сашко, перед тобою наш дорогий Артур, мілорд Берлінгтон.
– Привіт, – раптом простягнув йому руку.
Хлопчик обережно її потиснув.
– Ви правда мілорд Берлінгтон? – запитав він.
– Ні! – тихо зашепотів йому я, – Насправді я іноземний володар, який прибув шукати собі на службу вірних людей. Тільки, тсс, нікому не розповідай!
– Артуре! Господи, як я за тобою скучила! – раптом притиснулася до мене Олісава, хоч і не...
Агнеса Берлінгтон теж помітила хлопчика і заусміхалася.
– Артуре, ти вже познайомився з Сашком?
– Мама взяла його на виховання, – прошепотіла мені у вухо Олісава.
– Мама шукала, хто міг би стати новим лордом Берлінгтоном, – ще тихіше прошепотіла в інше Шарлотта.
– Залиште Артура в спокої, дайте йому обійняти матір, – прогудів Гілберт.
Я підійшов до неї, сів поруч і взяв за руку. Знову поперек горла став клубок, я не міг навіть слова сказати, просто сидів і мовчав.
– Сашко втратив батьків, я вирішила його взяти до нас. Хоча у нас-то він лише коли у відпустці, – сказала Агнеса, дивлячись на мене, – Ні, не можу повірити своєму щастю...
Вона тихо плакала, а я просто сидів і дивився на неї, абсолютно не розуміючи, що робити і що говорити, поки лакеї розносили шампанське...