Глава 16. Штаб

Чомусь це прізвище зняло всі питання. Всі перестали на мене підозріло дивитися, навіть такий навчений сивиною та її досвідом генерал Несвицький і той, здавалося, зітхнув з деяким полегшенням. Він забажав покинути, нарешті, поліцейське управління і запропонував це зробити і мені. Але заступнику Магерка, чи то того, кого він залишив себе заміщати, це не дуже сподобалося. Магерко, схоже, почав тут жорстко ставити службу, прибувши буквально кілька тижнів тому в місто. Ну, про це мені розповів його заступник, захоплено тремтячи вусами. Але розслідування, бачте, вимагає окремого провадження, казав цей заступник, який, мабуть, раптом зрозумів, що поїздка до столиці його безпосереднього начальника в такій ситуації неабияка подія і йому вкрай потрібно демонструвати старанність. Він прямо витребував для себе право очолити розслідування замаху на королеву, який там Ямколь, адже це всього лише був молодший інспектор. Ну, я не став тут брикатися, може й справді не по чину Філофею. А, йому був потрібен папірець? Ось, Макс Отто фон Штірліц, число підпис, тримайте!
Несвицький вийшов першим, я крокував за ним, а Гілберт тримався так близько, ніби побоювався, що я ось-ось розчинюся в повітрі. Надворі було темніше, ніж я очікував, проте не так задушливо. Навіть серед темної вулиці, цих патрулів, шуму та галасу, Гілберт просто сяяв від радості і мені це було майже нестерпно.
Він протиснувся і сів поруч зі мною — швидко, поки ніхто не заперечив. Несвицький влаштувався напроти і ми рушили. Якийсь час їхали мовчки. На одному з перехресть нас зупинив патруль, з вершників, що їхали поруч хтось їм відповів, і нас пропустили. Побачив на вулиці двох в цивільному, які уважно дивилися нам услід. Просто перехожі чи...
— Артуре, — раптом спитав Гілберт, — ти де був весь цей час? Ми думали...
— Гілберте, — перебив я його, — Прошу! Не зараз.
Він замовк. Але посмішка з його обличчя нікуди не поділася. Вона просто стала трохи меншою.
В штабі повіту виявилося людей більше, ніж я, чомусь, очікував. Скрізь були пости, стурбовані та заклопотані офіцери, кур'єри, навіть якийсь цивільний з паперами під пахвою, що ходив від дверей до дверей... побачив Несвицького та побіг, бідолаха, до нього. Та його трохи не прибила, ця перелякана світа.
- Що?! - здивувався Несвицький, коли йому, нарешті, розповіли, яке діло було у цього цивільного, - Південна залізна дорога? Вимагає надати відповідь, чому ми порушуємо графіки перевезень?
Генерал подивився на мене, наче це була моя провина.
- А ну, кличте його...
Як з'ясувалося, з Винниці в Одесу направлявся запасний полк. Їжаку зрозуміло... ну, і мені було теж, що військові частини просто так по країні не пересуваються, не туристи ж, зрештою. Особливо без інформування старшого військового начальника на цій території, а Несвицький якраз таким і був. Питання, ось чого він раптом зірвався з місця і помчав у поліцію? Що хотів? Втекти від прийняття рішень?
Перепросивши у того чиновника, генерал відправив його чекати відповід, а сам, навіть, трошки зблід.
— Михайле Петровичу, — спитав я тихо, , — Запасний полк. Вам повинні ж були повідомити про його переміщення? Хто міг віддати наказ?
Несвицький не відповів одразу. Він дивився прямо перед собою, мені на мить здалося, що він зараз мене теж кудись відправить.
— Штаб округу. Але вони зобов'язані мені повідомляти.
— І не повідомили.
— І не повідомили, — він зчепив руки. — Це або помилка, або...
— Або це було зроблено свідомо.
Він подивився на мене. 
— Якщо щось знаєте, то кажіть, пане Штірліц.
Тут знов йому принесли якусь телеграму. Несвицький прочитав, поклав папірець на стіл і прикрив долонею, ніби він збирався втекти.
— Запасний полк проїхав Блатов.
— Давно? - струбовано спитав Гілберт.
— Судячи з повідомлення — годину тому.
Тобто поки ми сиділи в поліцейському управлінні і сперечалися, в місто вже виїхали нові війскові частини без згоди з місцевим керівництвом. Чудово!
— Вважаю, його треба негайно зупинити, — сказав Несвицький. 
Вже не питав мене, а просто повідомив. Судячи з його похмурого погляду, він щось вже і сам зрозумів. Тут йшлося не тільки про мої особисті підозри. Та що там, справжні одкровення, треба вже йти в гадалки...
— Але, чи не зупиниться він сам? — спитав я, - Може буде чекати сигнал?  
Несвицький подивився на мене довгим поглядом. 
— Який сигнал?
— Той, який мав надійти зі штабу. Якщо все це один задум, то він, мабуть, буде мчати сюди. До речі, а чим вони їдуть? Звичайним цим... тяговозом?
В кабінеті затремтіла тиша. Почув як десь за стіною хтось кашлянув. Гілберт стояв осторонь і слухав. Обличчя в нього стало серйознішим, але очі все одно були очима людини, яка щойно отримала чудовий подарунок у житті. Один з вістових, постукавши и отримавши дозвіл, приніс і поставив на край столу тарілку з бутербродами. Ніхто на них не дивився, а я взяв, та з'їв один, навіть ні на кого не дивлячись. А що? Холодне м'ясо, хліб трохи зачерствілий. Але хоч так.
А Несвицький трохи пожвавішав.
- Тобто, ви натякаєте, що коли не буде чим, то вони і не поїдуть? А де той пан із залізної дороги, Гілберте? Позвіть його.
Щось він там собі придумав, але нехай вважає, що це я ідею подав. Якщо йому спокійніше тут без того полку, то мені до нього взагалі нема діла.
Повернувся той цивільний, вони з генералом почали знов про щось сперечатись, потім домовились про якісь цистерни з мастилом на Чумацькому стані, які терміново повернуть в Одесу. Чим це допоможе зупинити полк мені було не дуже зрозуміло, та навіщо ж мені було питати? 
— Значить, — сказав Несвицький після того, як вони домовились і чиновник пішов, — якби цієї ночі вони зайшли у штаб...
Це він в мене запитує? Сам не розуміє чи що?
— То ви опинилися би під вартою, гадаю. А штаб перейшов би під контроль невідомих осіб. В місті в цей час заворушення, гарнізон розпорошений, — я взяв другий бутерброд, — Схоже на непоганий план, якщо чесно.
— Не надто лестіть їм, — буркнув Несвицький.
— Я не лещу. Я кажу, що він міг спрацювати. Якби не ваші вартові.
Несвицький встав, підійшов до вікна. За ним було темно, казарми чи склади, не розібрати.
- Виставити пікети по всіх дорогах. Висунути артилерійські розрахунки на панівні висоти над портом.
Той полковник, Йосип Петрович, прізвище якого так і не почув, миттю вискочив з кабінету. Ось це вже було рішуче, я навіть ледь не подавився. 
— Вибачте... Флот, пан генерал!
- Так! Звісно! Терміново вишліть до адмірала, хто там ще є? 
Цікаво, що той штаб, що дотепер розсилав погрози насильством, з приводу цього запасного полку, як води у рот набрав, а ось я, голодний і вже дуже роздратований на всіх і вся, чомусь вбив собі в голову - все, що відбувається, не просто набір безглуздих випадків, а цілком собі діючий план справжнього заколоту. Або принаймні спроба його вчинити. І поки спритні вістові міркували про замовлений чай, я підійшов до Несвицького і виклав йому усі ці свої міркування. 
– Це заколот! – тихо сказав я Несвицькому, – Заколот і змова проти королеви. Посудіть самі: був вибух на яхті, запасний полк прямує сюди без узгодження, дивний пасажирський лайнер на рейді, що не бажає приймати оглядову партію – підозрілий, як і ці телеграми зі штабу. А ось напад на ваш штаб – це вже, вибачте, не підозри, а факт! Отже, генерале, час вживати рішучих заходів. Саме вам. Бо я спати піду, моя тут роль зайва. Єдине, що вас попрошу – розпорядіться відправити до столиці в найкоротший термін залізницею чоловік сорок-п'ятдесят, не більше. Нехай спробують дістатися до столиці повз цей запасний полк, а по дорозі уважно по сторонах дивляться, якщо раптом виявиться, що десь було затримано столичний експрес, на якому поїхав пан Магерко, їхнім завданням буде розшукати його і перейти в його повне розпорядження. Так-так! Саме в повне розпорядження поліцейського чину. А ні, так до столиці прибудуть і передадуть особисто ваше послання, ось і подивимося, чи відомо в штабі було про все, що відбувається.
– Але телеграми ж справжні! Як з цим бути? – здивувався генерал.
- Справжні? Може... Чому це дивує? Хіба у вашому штабі теж немає телеграфного апарату?
– Є, звичайно! Як би ми тоді отримували...
– Ну, то хіба його не міг захопити цей ваш квартирмейстер, який намагався, нібито, своїм друзям дивну нічну екскурсію провести? І завдяки пильності ваших вартових цього зробити не зміг.
– Ви підозрюєте... – насупився Несвицький.
– Я взагалі дуже підозрілий, пане генерал. І маю багату уяву. Захоплений штаб, а можливо і ви полонений, якісь там запасний полк без команди, невідомі особи, які стріляють з борту пасажирського корабля, та близько до центру міста, коли гарнізон оточує робочі квартали, всі ці заклики до багнетних атак... Це все заворушення. Це дуже великі заворушення і непогане таке багаття, на якому хтось може забажати зварити власний супчик...
– Я відправлю до столиці єгерську напівроту зі своїм ад'ютантом.
– Ні! – заволав Гілберт, – Пане генерал, прошу вас!
– Ротмістре, мовчати! Мені потрібен справний офіцер, а не такий захопливий. Тому поїде надпоручник Скарлат. Він сам з єгерів, а не вас, кавалеристів. А ви, ротмістре, будете офіцером зв'язку з паном Берлінгтоном.
– Я Штірліц, пане генерал.
– Та будьте ви ким завгодно, лорде Берлінгтон! Головне, що ваша роль мені тепер ясна, як і абсолютно зрозуміло, що слід зробити.
Щасливий! Йому хоч щось тепер зрозуміло! А ось мені, зовсім незрозуміло, чому всі так вхопилися, що я якийсь там Берлінгтон!
У коридорі Гілберт йшов поруч і мовчав. Для нього це було, мабуть, важко.
— Артуре, — сказав він нарешті.
— Гілберте, я вас прошу.
— Я просто хотів сказати — добре, що ти живий.