Глава 15. Кабінети влади.

Цей кабінет був чужим не тільки мені, а й усім іншим, хто до нас повернувся, коли ми зайшли. Так мені здалося, бо за столом ніхто не сидів, господар кудись зник, але речі залишалися, стопки паперів на всьому столі, формений кашкет на спинці стільця, недопита склянка. Надворі ще було світло, а тут вже шторами затягнули вікна, запалили лампи, та було душно і спекотно.
Маленький сухорлявий генерал з сивою бородою до самих грудей мовчки дивився на мене. Чи був він справді генералом — не знаю. Але еполети на світло-зеленому мундирі в нього були знатні, орденів вистачало, тому я вирішив звати його саме так. Якийсь офіцер стояв поруч з ним, вищий зростом, але він наче весь час нахилявся до того генерала. Вже кольори мундирів робили їх тут чужинцями, але поліціянт в сірому, зайшовши слідом, за моєю спиною виструнчився і, здавалося, не дихав.
– Хто ви? – запитав генерал.
– Перепрошую, – відповів я, – В якому сенсі – хто?
Він зробив до мене кілька кроків і зупинився.
– Мені повідомили, що саме ви вранці мали розмову з тутешнім поліцмейстером. Після чого він кудись зник, і його досі не можуть знайти. Однак, однак... - генерал дуже уважно до мене придивлявся, – Однак, поліцмейстер встиг повідомити дещо, що змушує нас усіх тремтіти від радості, а не шукати нагоди дати прочухана декому за неповагу.
Ха! Пістолет під пахвою грів мені душу, ця хвиля уїдливих і злих веселощів ще мене не покинула. Та я готовий тут вас усіх розкидати навсібіч і кинутися до нових пригод, а ти мене лякаєш, старенький...
– І саме тому ви вирішили мене затримати?
Генерал повернувся до другого офіцера.
– Ви чули, полковнику? Що за молодь пішла, ні поваги, ні розуміння моменту.
Цей полковник раптом почав наливатися кров’ю, ніби був готовий стати схожим на сіньора Помідора, але не встиг він щось сказати, як я встряв:
– Поліцмейстер виконує розпорядження вищої особи. Дуже важливе.
Генерал різко повернувся.
– Це правда?
Ну, що з вами робити. Ви ж зараз точно влаштуєте ваші улюблені танці з чиношануванням, погрозами та насильством. Ох, накрився мій план спокійного життя. Я дістав папір, мовчки вручив його генералові, а потім підійшов до одного зі стільців і впевнено на ньому розвалився.
– Прошу ознайомитися з цим документом.
Генерал провів мене приголомшеним поглядом, потім спробував прочитати, відставив папір подалі, як людина з далекозорістю і, примружившись, почав читати, що там написано.
– Та як ти смієш... – полковник не втратив своєї червоношкірості і досить загрозливо рушив до мене. Поліціянт же, цей юний помічник Магерка, мені здалося, почав шукати якусь портьєру, щоб сховатися за нею.
– Йосипе Петровичу! – підвищив голос генерал, – Ознайомтеся і ви теж.
Він сунув папір полковнику, а сам повільно пішов вздовж столу, тихенько дзвенячи своїми медалями.
– Пред'явник цього діє за моїм наказом і на благо держави... Її королівська величність Олісава. Її величність? Підписано власноруч сьогодні?!
– Хто ви, пане? – запитав мене генерал втомленим голосом, – Схоже, ви один тут хоч щось знаєте.
– Моє ім'я не надто важливе зараз, – завів я свою пісню, – Можете звати мене Максимом Максимовичем. Якщо завгодно, то Макс Отто фон Штірліц до ваших послуг. Я розумію вашу радість і мушу сказати, що вона виправдана – королева жива.
Усі троє подивилися на мене з різною гамою почуттів на обличчі: від розгубленості до втоми.
– Де її величність? Що з нею? – різко запитав генерал.
– Наразі вона в безпеці. Хоча на неї було скоєно замах.
– Як?!
– Хто посмів?
– Всіх деталей поки повідомити не можу, панове, оскільки не маю на це права.
– Але як же... – багряність повільно спадала з обличчя полковника, він тепер розгублено дивився на мене, мій папірець тримаючи в руці. Ні, він ще знадобиться, папірець, ясна річ, полковник мені ні до чого, я встав, підійшов до нього і тихенько витягнув папір з його рук. Звідки мені впала ідея його написати не знаю, але цей чудовий папірець вже не раз виручив, тому треба його берегти.
– На королеву було скоєно замах. І не один. Однак, – я звів голову, – Нам вдалося її вберегти. А тепер ваше завдання зберегти спокій у місті та провести ретельне розслідування.
– Ось як!
Раптом генерал схопився і несподівано закричав фальцетом:
– Усі вимагають зберігати спокій, коли казна-що в цьому місті діється! Губернатор терміново занедужав, інспектора в повіті давним-давно немає, зі штабу шлють якісь ідіотські телеграми, на заводах чи не страйк, по всьому місту голота поширює дикі чутки, а вони вимагають розігнати натовп силою, аж до багнетної атаки... Спокій?! Половина з облікового складу полків, піднятих по тривозі – відсутні! Як тут оточити робочі слободи, га? Скажіть бо мені, розумнику?! Як вас там...
– Особиста канцелярія? – з надією дивлячись на мене раптом запитав полковник.
– Ось завжди так, панове! – раптом мене знову підхопила зла хвиля веселощів і понесла, даруючи дивне відчуття того, що потрібно говорити, – Щойно якась пригода, так і запитати ні з кого. Усі один на одного відповідальність перекладають і чекають манни небесної. Ось скажіть, ласкавий пане, ну навіщо вам особиста канцелярія? Не мені вам розповідати, що в кожному незрозумілому випадку, варто чинити за Статутом.
Тут – ффурр, полетіли папери зі столу. Генерал наче сказився.
– За Статутом? Так, значить?
– Звісно! Вже ви-то, з вашим досвідом і послужним списком це краще за мене знаєте!
– Я?! – генерал важко дихав, – Вже я-то знаю. Але не звик, знаєте, до бездумного шарахання.
– Пане генерал, треба вирішити щось із цим тягоплавом у порту, який вимагає швартування.
– Ось! – старий-генерал наставив на мене свій палець, ніби пістолет, – Якийсь капітан з цілою зграєю незрозуміло кого на борту, спочатку відмовляється від огляду, а потім, бачте, вимагає швартування. А капітан над портом як відплив туди, так і не повернувся. Усі немов оскаженіли, кудись біжать мов таргани...
– Дозволю собі зауважити ось що, деяка робота вже виконується. Якщо ви сьогодні були в місті, чули про терміновий випуск...
Вони всі втупилися на мене, я прямо фізично відчув, що кожен з них, з різних причин, чекає когось, хто візьме на себе відповідальність і щось за них вирішить, і тоді можна буде не турбуватися, ні про подальшу кар'єру, ні про просування по службі, ні про благополучну пенсію. Почуття в мене загострилися, думки прискорилися, а хвиля веселощів радісно хлюпала мені у вуха свої нескінченні поради.
– Губернатор залишив за себе виконувача обов'язки? Ні? Тоді викликайте старшого чиновника під ним, я його наділю такими повноваженнями, а губернатор поїде у свій маєток лікуватися надовго.
– Однак губернатор призначається лише рішенням...
– Хіба когось я збираюся призначити? Ні в якому разі, не вигадуйте, полковнику!
– Але...
– Що "але"? Зважаючи на надзвичайний стан і, у зв'язку з хворобою, вважати його до особливого розпорядження таким, що не виконує свої службові обов'язки. Де підписати?
Помічник Магерка тягнувся весь цей час, а тепер чомусь цей полковник чи хто він там, теж наслідував його приклад.
– Потрібно негайно зняти будь-яке оточення з робочих кварталів, - щось я глибоко проникся своєю новою роллю.
– Це... – генерал різко підвів голову, – Це неможливо. Якщо вони вийдуть на вулиці...
– Та вони вже на вулицях, Михайле Петровичу. Питання лише в тому, з чим вони туди вийдуть. З хвалюванням чи злістю. Друге набагато небезпечніше. Хтось погане щось скаже, ваші когось схопили, там жбурнуть каміння - ось вам і заворушення. А в місті вони почнуть по сторонах розходитись.
Генерал змовчав. Я не став чекати.
– Лише потрібно виставити пікети біля вокзалу, пошти, банків. Та затримувати всіх підозрілих осіб з військовою виправкою, чи групами більше ніж по троє. Збільшити кількість постових, скликати весь особовий склад.
– А робітники? – невпевнено підхопив полковник.
– Робітники – це ви правильно помітили. Що стало приводом для заворушень? Чутки про зниження платні?
– Так, базікали про зниження заробітної платні і про те, що...
– Негайно скличте редакторів газет, потрібно це заперечити. І керівників робітників, є в них якісь професійні союзи? Або тих, яких ви вже встигли посадити.
– Навіщо їх випускати? – нахмурився генерал.
– Бо зараз вони вам будуть потрібні більше на волі, ніж за ґратами. Там вони нічого самі не розумітимуть, а у в'язниці миттю мучениками проголосять. Нагодуйте, заспокойте, покличте. Нехай посидять, послухають разом з редакторами.
Генерал помовчав секунду, потім раптом розсміявся — коротко, хрипло.
– Ти ще їм по гривні на горілку дай...
– До речі, непогано придумано. Потрібно послати звісточку всім місцевим жиганам, що вони зараз можуть по самі вуха в землю сісти. Створити розшукову групу, призначити туди кращих. Негайно ізолювати всіх врятованих з "Аріадни", провести їх опитування. Врахуйте, серед екіпажу і тих, хто був на судні, можуть бути змовники, тому треба поки що тримати їх усіх під вартою, до поранених приставити охорону. Вони повинні дати повний опис усього, що відбувалося на яхті. Але для цього не давати їм спілкуватися. При цьому, з ними потрібно поводитися шанобливо, змовників-то одиниці...
Поліціянт швидко-швидко закивав.
– Степане, що ви стоїте як стовп, ви записуйте! Я підпишу.
– Де ви служили, пане Штірліц? – раптом запитав генерал.
Я лише нервово посміхнувся. Знав би.
- Не подобається мені це судно, пане генерал. Дуже не подобається. І ці заворушення теж... На ньому може бути багато людей?
– Капітан щось казав про тисячу або навіть більше.
– Он як! А тут міські установи біля самого порту... А де взагалі флотські?
Полковник виструнчився.
– Два корвети в морі, займалися пошуками. "Черна" в ремонті, "Бірін" у порту, "Кам'янець"...
– Це все судна, а сам командувач?
– Пан адмірал особисто зволив відправитися рятувати її величність.
– Ось як! Краще за інших, напевно, плаває? А якісь берегові батареї? Втім, корвети-то в морі. Потрібно відправити їх на огляд цього судна. Повідомити про те, що вони захопили капітана над портом.
– Чи не занадто круто?
– Круто? Пане генерал, ви ж самі казали, що тут панує безлад. І що ж?
У кабінет постукали, з'явився якийсь офіцер у формі.
– Дозвольте, пане генерал?
– Що у вас там, поручнику? – невдоволено скривився генерал.
– Вас розшукує начальник штабу флоту у терміновій справі...
Ще раз звернув уваги, що вікна в кабінеті були зачинені, сам він був не настільки просторий, тому тут було дуже задушливо, хлтілось вже звідси скоріше піти. 
– Це просто водевіль якийсь, – пробурчав генерал, – Спочатку воєвода особисто мчить зі штабу і куди! У поліцейське управління, а тепер його тут шукає флотський... Де, до речі, господар цього кабінету? Теж усі розбіглися...
– Тут є де вмитися, Степане? – запитав я у поліціянта, – Раз тут ми будемо влаштовувати нараду.
Я хотів подивитися, чи зможу я покинути благородне зібрання, виявилося ніхто не перешкоджав. Однак, тікати поки було зарано. Я вмився, а потім по дорозі запитав у помічника Магерка, що чекав мене:
– Навіщо стежив за нами?
Він потупився і промовчав.
– Колися давай! Навіщо?
– А раптом би ви задумали щось проти Савелія Кириловича? – випалив раптом він піднявши голову і з викликом подивившись на мене.
– Що ж, молодець. А тут би і ти, рятівник...
Він злегка почервонів.
– Нагадай, як звуть генерала?
– Воєвода Одеського повіту, генерал Михайло Петрович Несвицький, кавалер орденів...
– Досить-досить. Я просто забув.
Ми повернулися в кабінет, помічник Магерка розсудливо вирішив залишитися зовні, ну а мені довелося увійти, і тут уже виявився ще один офіцер у темно-синьому мундирі, на якому теж вистачало галунів та еполетів. Його, мабуть, ввели в курс справи, оскільки він одразу клацнув каблуками і представився:
– Контрадмірал Владислав Розенко, начальник штабу Чорноморського флоту.
– Макс фон Штірліц, уповноважений її величності. Прошу ознайомитися, – вирішив я не тягнути з обнюхуванням і показав папір.
Ні, ну треба ж! Такі люди і в поліцейському управлінні! Мені хотілося сміятися, ледве стримувався.
– Я прибув повідомити про те, що на брандвахтовому судні спостерігали як хтось бився на тягоплаві, що стояв на рейді, а потім з цього тягохода палили у воду. Митників на борт брати відмовляється, посилаючись на неможливість прийняти...
– Вибачте, пане контрадмірал, як ви вважаєте, це правильно, якщо начальник штабу особисто їздить по місту в пошуках воєводи, щоб повідомити йому про це?
– Але...
– Панове! Це все дуже дивно! Усе, що відбувається. При всій моїй повазі до ваших заслуг, чинів і нагород! Ви сказали водевіль, Михайле Петровичу? Та як би не комедія! Перепрошую, пане контрадмірал, а що взагалі потрібно робити при отриманні повідомлення про таку подію в районі порту, військової бази флоту під час пошукової операції, пов'язаної з коронованою особою?
Флотський раптом виструнчився як до того поліціянт. Та що з ними?
– Ви чекаєте якихось одкровень згори? Просто викликайте найшвидкісніші кораблі та блокуйте цей... тягоплав. Вимагайте під загрозою застосування зброї негайно прийняти оглядову партію, будьте дійсно готові покласти йому по курсу кілька гарячих... Але з'ясуйте, чорт забирай, чому так нахабно поводиться його капітан, інакше незабаром він замість вас на кораблях почне розпоряджатися!
– Але накази зі штабу, як бути з ними? – вирячив очі Розенко.
– Ага, і у вас теж є накази. Прекрасно! Вимагайте негайного підтвердження повноважень того, хто віддав наказ. І майте на увазі, що те, що відбувається, занадто схоже зовсім не на безлад, а на справжнісіньку спробу змови! 
– Я тоді терміново відправляю донесення командувачу! – заявив флотський, але іншим було мало діла до нього.
Навіщо приїжджав? Постояв, подивився, відкланявся...
– Прошу вибачити, пане генерал. Прибув ваш ад'ютант, просить прийняти.
– Та нехай заходить... Ось вам ще випадок, пане уповноважений. Вночі старший квартирмейстер повіту вирішив з невідомими відвідати штаб і не зупинився на вимогу вартового. У результаті убитий, є й поранені... Йосипе Петровичу, розпорядіться про посилення варт, могли б і самі потурбуватися...
Полковник козирнув, попрямував до виходу і в дверях ледь не зіткнувся з іншим офіцером.
– Ну що там, Станіславе? – повернувся до нього генерал.
– Прошу мене вибачити, термінові звістки.
– Говоріть же! Сміливіше!
– Зі столиці вимагають негайно вжити заходів до можливого заколоту. Негайно заборонити будь-яке зносини з Олешшям, виставити пости.
– З Олешшям?! Що далі, то гірше!
– І, прошу вибачити, але я не можу про це вголос.
– Ну, що там?
Офіцер підійшов і почав тихенько щось говорити генералу. Обличчя того спохмурніло.
– Пане Штірліц, – звернувся він до мене, – Один з невідомих, який був поранений вартовими, зізнався, що повинен був допомогти квартирмейстеру в захопленні штабу і моєму арешті.
Мені залишалося тепер тільки з полегшенням зітхнути, мої слова виявилися не просто вигадкою. Водевіль виявився не комедією, а трагедією.
– Що ж, значить треба з'ясувати їхні подальші плани. І діяти, панове!
Офіцер, той самий ад'ютант генерала, коли я почав говорити, якось пильно втупився на мене і раптом закричав:
– Артур? Господи! Не може бути! Очам своїм не вірю!
Він навіть підбіг до мене і почав мене обіймати.
– Артур! Друже! Ти живий!!!
– Що тут відбувається? – розгубився Несвицький, здивовано за всім цим спостерігаючи.
– Вибачте, але я...
– Це ж я, Гілберт! Ну ж бо, друже! – тряс мене офіцер.
– Гілберте, візьміть себе в руки! – наказав генерал.
– Але, пане генерал, це ж Артур Берлінгтон! Той самий, що повів залишки кірасирів в атаку на Білій! І який загинув...
Генерал обернувся і подивився на мене. Що я міг сказати? Тільки розвести руками.
– Вибачте, Гілберте, але я вас не пам'ятаю.
– Берлінгтон? – обличчя генерала раптом проясніло, – Так це ж зовсім інша справа!