Глава 14. Прогулянка чудовим містом

Гомін місцевих перевізників згас, вони поступово роз'їжджалися, мабуть зрозумівши, що чекати особливо вже немає кого, який-небудь поїзд прийде не скоро. Я сидів обличчям до вокзалу і будівлі, яку, поліцмейстер здається називав судом. Хоч і було вже до вечора, але зовсім не пізно, однак і біля суду особливої метушні не було. Міське життя взагалі було якесь неспішне і малочисельне, на мій погляд. Може, я просто звик до інших вулиць і площ? А яких?
Пахло свіжою травою і несвіжими кіньми. Вітер ганяв жовтуватий пил по бруківці, мірно дзюрчав фонтан, навіваючи сон. Цокот та скрипи колясок, гомін людей, далекий взвизг тяговоза — усе це, як і світ навколо, здавалися нереальним і несправжнім. Втома, яка ледь не змусила сісти саме там, де стояв, також раптово минула, як і з'явилася. Але я цьому навіть не здивувався. Дивно, але тепер не тільки нічого не боявся, а й нічому не дивувався. Здивування, як і страх, немов стали мені чужі, як слова, як визначення зрозумілі, а як почуття притупилися або були відсутні зовсім. Кумедно. Кумедно і цікаво, ось і все, що я міг сказати з цього приводу. Сиджу на порожній площі біля залізничного вокзалу, в такому одночасно знайомому й абсолютно чужому для мене місті, повному дивних людей у мішкуватому одязі, в дивних кашкетах і казанках, хустках і капелюшках, а мені все навколо здається кумедним...
Адже йти-то тепер нікуди. Так... А жити якось треба. Це ж бо я чудово розумів. І робив для цього правильні кроки, мені нема чого соромитися! Паспорт... навіть два, якщо бути точним, були при мені. Гадаю, королева за наявності знайомого поліцейського з дружиною якось обійдеться без нього деякий час, а я, за потреби, зможу ним скористатися. Тутешні паспорти здалися мені не надто захищеними від додаткових змін, у тексті можна зробити за бажання легкі поправки. Буде Джеймс замість Джейн, тільки чорнило потрібно підібрати. Джеймс Горич. Хоча там, звичайно, є й проблеми із зазначенням жіночої статі, ну та гаразд, подивимося. Цілком можна виправити, документи завжди заповнюють ще ті грамотії. А поки ж і мій Максим Максимич цілком легальний. І гроші є. Цілих триста гривень, справжнє багатство в даних умовах. Залишається тільки вирішити, що робити далі... 
Можна, звичайно, спробувати знайти човен і пошукати те місце, де я впав у море... Але навіщо? Для чого? Куди застрибнути? Останні дні мною керувало якесь дивне відчуття, це були дії без довгих роздумів. Скажу чесно, це навіть подобалося, приносило величезне задоволення. Ніби одночасно дієш і спостерігаєш з боку. І дієш не надто замислюючись, інтуїтивно. Було в цьому щось таке... Однак же, жити не замислюючись ні про що можуть лише тільки дурні та закохані. Утім, може це... Гаразд. Мислення притаманне людині й робить людиною, так що тут не відкрутишся. Наявних грошей може вистачити на скільки? Не на все життя точно, яким воно буде? Питання. Не впевнений, що комфортним, а значить, потрібно напружуватися. Якщо вже застряг тут, то потрібно забезпечити прийнятний комфорт. Можна було і з королевою вирушити до Києва, вже хто і зміг би допомогти, так це Ліза, але втручатися в усі ці внутрішні державні чвари... Шкода її, навіть совісно стало. Здивується моїй відсутності? Засмутиться? Зрадіє? Чи згадає серце чиє... Не знаю. Вибач і прощавай... 
Втім, там-то одразу б виникло головне питання — а хто ти такий, що за хрін із гори? І що відповісти? Особиста охорона, особиста канцелярія, королівський сервіс блін... Ні-ні, краще обійтися взагалі без запитань. Припускаю, що там знайдуться серйозні люди, готові допомогти королеві й які мають таку можливість. Хм, я тепер із паперами цими теж дещо можу... Все, досить. Мені б знайти де осісти, знайти як жити, а найголовніше, знайти можливість не виманювати гроші та коштовності у довірливих королев, а заробляти їх, чорт забирай! Не надто важкою фізичною працею. Що там Сигізмунд говорив? Писати? Чому б і ні? Ось тільки пишу я погано, правил місцевих не знаю, слова інакше вживаю... це ще сяк-так зійде в звичайному житті, мовляв, приїхав здалеку, Ходжа Насреддін я... А ось статті там чи романи написати... Це сильно навряд чи. Так, про це краще поміркувати в дорозі, тому що час десь і підкріпитися. Підвівся і пішов потихеньку. Без сумки, без палиці, як багато хто, без нічого... Щоправда, у костюмі пристойнішому, презентованому Савелієм. І в капелюсі. Ну, я чесно за все йому віддарувався. Місце біля королеви всяко чогось та вартує, там уже все в його руках, нехай не ловить гав. Отже, що ми маємо. Ми, у сенсі, я і мій внутрішній Ходжа Насреддін Одеський. Триста гривень. Готель, не найкращий, звичайно, здавали нам по гривні на добу. Квартиру зняти скільки буде, як там Савелій скаржився? Зняв квартиру за п'ятдесят гривень на місяць, а це було в чверть від його платні? А зняти простішу було недоречно, як же... Так що, простішу квартиру можна буде і до десяти гривень знайти. Але не в самому центрі міста, зрозуміло. Загалом, у мене точно є пару місяців. Якщо розумно підійти, то десь чотири. І за цей час потрібно знайти собі джерело доходу. Дуже спокусливо із Сигізмундом зв'язатися, писати там, або щось інше придумати, його листки оголошень продаються добре... особливо з моєю історією. Але, на жаль, я з ним зустрічався в іншій якості. Може поплисти кудись? У далекі краї, де багато сонця, піщані бухти, спекотні жінки... а також бурі, всякі комарі та інша гидота, а головне, та сама проблема — кінцева сума грошей у кишені. Це селянину на все життя могло вистачити, а я орати не вмію. Та й не хочу. Банк може пограбувати чи що? Постояв, подивився. Ні, якщо вже банком всерйоз захоплюватися, то його не грабувати потрібно. Якщо ним не володієш, його тоді потрібно вміло розвести на гроші. Ключове слово — уміло. До речі, тут є порт, а де порт — там завжди робота. Нехай важка, але реально вижити. Поки сили будуть. Ні, думай голова, не дарма тобі капелюха випросив...
Поки розмірковував над усіма цими важливими питаннями, мене, який неспішно так йшов та роздивлявся місцеві вулиці, обігнала старенька в квітчастій такій хусточці, такій звичайній для тутешніх пані незрозумілій темній блузі з довгим рукавом, довгій же об'ємній спідниці до низу, до самого взуття. Трохи зігнута, але зовсім не скорена незгодами. Йшла вона досить швидко і впевнено, обігнала мене, хоча при цьому несла чималих розмірів кошик. Раптом ось тобі — раз! І кошик цей із коротким сухим тріском випав із її рук і по бруківці розсипалися якісь морквини з картоплею. Я був недалеко, швидко підскочив, став допомагати їй збирати, а вона все бідкалася:
— Ой, лишенько! Шоб тобі, холера, обломилася.
І справді, це не кошик із рук випав, а його ручка розірвалася або вирвалася з боковини.
— Що ж ви, самотужки тягаєте таку важкість? — запитав я, поки підбирав овочі. До речі, не особливо-то й на допомогу інші поспішали.
— Ох, милий, та хто ж допоможе, якщо нікому? — вона все намагалася приладнати якось ручку на місце, але тільки заважала мені складати.
— Заждіть-но, — сказав я, — Дайте зберу, а потім допоможу вам. Все одно кошик викидати треба.
— Ой, що ти! Що ти! Віднесу двірнику, наш Матвіїч її заплете, так вона ще послужить.
Ну, мені особисто цей кошик уже здався латаним, на одному боці прути в одному місці були іншого відтінку, та й ручка явно лагодилася.
— Сподіваюся, нічого не побилося, — я почав озиратися, але начебто вдалося все зібрати.
— Рятуй боже, тебе, синку! Хвала всевишньому, не було в мене нічого такого. Як знала, не брала.
Я піднявся і обтрусив коліно, встиг на нього спертися, поки збирав. Потім подивився на бабусю. Ну, насправді, це була не надто стара жінка, хоча я б насилу визначив її вік. У неї було досить виразне обличчя, лукаві молоді очі з хитринкою, однак трохи огрубіла шкіра і численні зморшки говорили, що вона все-таки далеко не молода.
— Так ви йшли ж кудись, пане хороший. Невже я буду відволікати вас від справ? — вона теж мене уважно розглядала.
— Наразі я гуляю в своє задоволення, — посміхнувся я їй і підхопив кошик.
Зрозуміло, чому він порвався! Це був його рішучий протест проти жорстоких форм експлуатації людиною!
— Візок б вам якийсь... — вирвалося в мене.
— Та хіба ж я сміттяр який? Чи шарманщик?
— Вантаж важкий зручніше возити.
— І-і, милий. Ходімо, якщо, допомогти хочеш. Тут поруч.
— Ведіть. Донесу вам, якщо ваш Матвіїч візьметься за неї.
Ми потихеньку пішли вулицею і на першому ж перехресті повернули.
— Возити, милий чоловіче, можна і конячкою. Так воно всяко зручніше. Та візник грошей коштує. І привіз все одно близько, ось і ходю. Нікому мені допомагати, милий.
Я перехопив кошик двома руками, великий, важкий, з круглими боками він так і норовив вислизнути з рук. Дивно, яку тяжкість здатні жінки тягати з господарської необхідності.
— Вибачте, не хочу вас засмутити, але... якщо немає кому принести з близьких, може сусіди допомогли б?
Жінка тільки хмикнула.
— Та звісно! Ні, є хороші люди, але я ж на другому поверсі живу, з підвалу господинею кличуть, а з третього поверху ніс задирають.
Не дуже зрозумів я все це, ну та гаразд, все одно вивчати місцеве життя потрібно.
— Я нещодавно приїхав, тож не зовсім розумію.
— А, — махнула вона рукою, — Що там розуміти? Ось ти, як я подивлюся людина не з простих, а з чемністю, одразу допомагати став, балакаєш, немає в тобі гонору. А інший чину такого... трохи вище сажотруса, а ходить як той генерал, та плює під ноги.
— Ви сказали другий поверх...
— Це? — вона зупинилася, поправила рукав своєї свитки та хустку, — Я тобі так скажу, милий чоловіче. Другий поверх - це найкращі й є. Бо знизу заздрість, зверху лінощі. У підвалі сірість. І вогкість.
— У вас триповерховий будинок? І ви живете на другому поверсі, правильно?
— Усе так, усе так. Рина Гриненко я. Вдова. Чоловік мій цю залізяку будував, потім на ній працював, поки не помер.
— Вибачте...
— Та за що? Не ви ж його вбили, а залізяка ця. І скільки віддав їй, а хоч би хто про вдову-то згадав.
— А пенсія?
— Як вас звати, милий чоловіче? Ви до нас давно з Місяця-то?
— Максим Максимович, — кивнув на ходу і ухилився від поліцейського в сірому мундирі, що застиг на дорозі. Ледь не врізався в нього, він проводив мене порожнім поглядом, хоч би з місця посунувся!
— І де це у вас, Максиме Максимовичу, пенсії-то вдовам колійних обхідників такі платять, що на візниках по ринку можна роз'їжджати? Термін-то моєму, — зітхнула вона, — не надто вийшов, дітей малолітніх не було, ось і на тобі, три гривні на місяць — живи як хоч!
Вулиця трохи спускалася вниз, тож йти було трохи легше.
— Он вже, мій Безіменний провулок...
— А що ж так мало, всього три гривні?
— Ой, не знаю. Мені казали хлопці його, що треба вимагати половину від зарплати, але на нього аварію там повісили... Залишається тільки богу хвалу віддати, шо не винна їм лишилася. Чоловік мій, царство йому небесне, зумів апликацію державну придбати-то. На цілих десять років. Ось, зводжу поки кінці з кінцями. Та вийде термін-то скоро...
Ми йшли деякий час у невеселій задумливості. Мені б теж не хотілося копійки рахувати.
— А ви, Максиме Максимовичу, чим займаєтеся?
Гарне запитання. На яке немає в мене відповіді. Скільки ж можна брехати? І правди не скажеш, якщо сам її не знаєш...
— Надаю послуги. Сьогодні, наприклад, редактору газети допоміг знайти додатковий дохід.
— Повірений чи що?
— Швидше агент. По фінансовій частині.
— Ти дивись! Ось мій теж такого послухав і апликацію цю купив. Максиме Максимовичу, а підкажи-но бабі, як термін той її вийде, куди мені її подіти, щоб і далі платили-то?
Така кумедна прогулянка тихими вулицями, уздовж, нехай і обшарпаних, з потрісканими фасадами, але цілком собі симпатичних будинків і будиночків, раптово втратила всю свою принадність. І так, не надто велику.
— А тепер, он сюди... Он мій дім.
— Пані Гриненко, по-перше, не можна говорити про те, чого не бачиш. По-друге, ніколи не можна поспішати з відповіддю.
Жінка подивилася на мене з помітним схваленням.
— Бачу, що не пройдисвіт якийсь. Ех, казала мені кума, бери собі пожильця якого, заодно підкаже.
— А ви чого? — запитав я, розмірковуючи, як би мені потихеньку піти й уникнути розпитувань.
— Так це треба ще знайти! Що б людина нормальна була. У мене, ось бач, один вхід, та є друга половина самостійна. Клозет там, ванна, все як має бути. І взяла б недорого, аби не шалапут який.
Тут я зацікавився. Зрештою, шукати житло десь треба. Питання в ціні... і якості.
— Так може і є де такий? Ви кажете окрема половина, тепло, світло і мухи не кусають?
Вона засміялася дрібним, деренчливим сміхом, відвернувшись убік.
— Не кусають, не кусають. Навіть воду гріти є чим. Та тільки всі або сімейні, або шахрай який, або студент. А на що мені потім або пляшки виносити, або з поліцією зв'язуватися...
— Послухайте, пані Гриненко, а ви знаєте, що я якраз думав шукати собі житло. Сам бо я, як бачите, не студент, не сімейний, ось чи шахрай... Тут потрібно сильно подумати, — я їй усміхнувся, даючи зрозуміти, що жартую.
— Максиме Максимовичу! Може і не дарма моя ручка-то тріснула? Що ви скажете за десять гривень на місяць? Я вам і зготую чогось.
Тут я раптом завмер. Ми стояли майже на самому перехресті, тут цей Безіменний провулок зустрічався з якоюсь вулицею, але мене раптом охопило раптове відчуття, ніби мені знайомий... ніби цей будинок, цей провулок і всю цю вулицю я колись уже бачив. Ба більше, ось це низьке вікно біля самого кута, закрите міцною трохи вигнутою решіткою... Я знав його! Блискавкою промайнув спогад... зовсім іще маленька дівчинка стояла за цими ґратами і сміялася. Сміялася, дивлячись на мене. А я сам, сам тягнувся до неї знизу. Я стояв тут, на вулиці. Мені не вистачало зросту, тому що сам був її віку, перший або другий клас школи. Щось вона мені говорила, а я тягнувся і тягнувся. А потім вона раптом нахилилася і ніби поцілувала мене, просто тицьнувшись своїм носом у мій. Перелякані, розгублені, ми заціпенівши, дивилися одне на одного, нічого не розуміючи, і ошелешено міркуючи, що ж це таке сталося. Навіщо воно і чому. Потім раптом я несміливо їй посміхнувся, очі її широко розплющилися і вона відповіла на мою посмішку, спочатку невпевнено, а потім посміхаючись на весь рот, в якому бракувало випалого молочного ще зуба. Ця невинна пригода так вкарбувалася в мою пам'ять, що зараз вискочила десь із підсвідомості. Де вона? Ми потім навчалися разом, ми потім ковзали байдужими поглядами повз. І можливо, ніколи більше не зустрічалися і не цікавилися одне одним. Але ці ґрати, це вікно, воно все також стоїть у мене перед очима. А за ним стоїть дівчинка, у повітряній сукні і в бантиках, як швидкоплинна мить життя, крихітна її іскорка...
— Та от тобі на! Максиме Максимовичу!
Повз нас пройшла сувора пані з дітьми, що бігли впристрибку... Я струснувся.
— Так... Десять? Чудово! Треба б побачити умови, — я відвернувся від цього кута і пішов слідом за пані Риною.
— Тільки того... — зам'ялася вона раптом. — я чесна вдова, мені поліції повідомляти вимагають, якщо хто новий поселяється надовго.
— Вам мій паспорт потрібен? — здогадався я.
— Вірно... О, Матвіїчу!
Біля самого входу у двір, за половинкою відчинених воріт, бородатий дядько в кашкеті, чоботах і колись білому фартуху на коричневій такій формі або костюмі, ретельно замітав чийсь кинутий недопалок.
— Вітаю вас! — двірник підняв кашкета. — Що, Василівно, кирдик твоєму кошику?
— Та ось, Петре Матвіїчу, рухнула. Якби не люб'язна допомога пана Максима, то довелося б у подолі нести.
Двірник тільки рот відкрив, щось явно гуморне хотів сказати, потім крякнув і помовчав, тільки вуса підкрутив.
— Невже не виручиш? — пані Гриненко підійшла до двірника і взяла його за руку, прохально зазираючи в очі.
— Та зроблю, зроблю я його! Прутки бач треба.
— Вже ти постарайся, Матвіїчу. А я поки квартиру покажу.
Двірник зсунув свій кашкет і почухав лоба.
— Ех-ма! Невже зважилася квартиранта взяти?
— Ось, — Гриненко повернулася до мене. — Максиме Максимовичу, прошу любити й жалувати. А це наш двірник. Він за порядком тут приставлений.
Я йому кивнув, все одно знімати капелюх було незручно, ще кошик вислизне.
— Ну, добре, — двірник розглядав мене не гірше за того поліцейського.
— Ходімо, Максиме Максимовичу.
Ми пройшли у двір, не надто великий, будинок взагалі був увесь такий маленький, затишний якийсь, наскільки я встиг помітити на три вікна по обидва боки від воріт. Триповерховий. У дворі праворуч і ліворуч невеликі виступи сходових кліток один навпроти одного, прямо — якісь сараї типу стаєнь. Посередині два молоді деревця та щось схоже на криницю з високим дахом, крізь його, забраний чавунною решіткою темний зів відчутно тягнуло холодком, коли підійшов ближче. Пані Рина підійшла до високих дверей праворуч і відчинила їх.
— Сюди прошу...
Ми піднялися прекрасними сходами з мармуру на другий поверх.
— А тут гарний будинок, — зауважив я.
І справді, я очікував побачити щось інше, навіть раптом здивувало, що дружина залізничника, яка отримує не надто велику пенсію і ледь зводить кінці з кінцями, як вона каже, живе тут. А вже в самій квартирі, бажання поставити це запитання тільки посилилося. Та частина, що вона пропонувала знімати, являла собою і спальню з широким двоспальним ліжком з балдахіном, і невеликий кабінет, де помістився письмовий стіл і шафа, зовсім порожня, і ванну — нехай не надто велику, але вона тут стояла на ніжках і навколо неї можна було обійти, і туалет. І навіть вихід на балкон був. Краса! Але як? Я не витримав і запитав:
— Як же вам вдалося придбати таку шикарну квартиру?!
— Ох, Максиме Максимовичу, та де там! Не платили моєму ніколи стільки, щоб нам вона була по зубах. Це спадок мені дістався, нехай і не надто благословили мій шлюб батьки, а без спадку все ж не залишили. Що, згодні тепер?
Я пройшовся паркетом, виглянув у вікно.
— Ви моя рятівниця! Чесне слово!
— Давайте кошик, що ж ви...
Вона забрала кошик і пішла, а повернулася з окулярами, що зробили її схожою на вчительку в школі.
— Дозвольте паспорт, я перепишу ваші дані.
А я його ще навіть і не відкривав. Як забрав у Савелія, так і ношу.
— Макс Отто... Максим?
— Ну, так же звичніше, вірно? Якщо повне ім'я, то Максиміліан. Але який з мене Максиміліан?
Вона похитала головою, знову вийшла. А я дістав свої чесно зароблені монети й відлічив три рози й дві гривні. У розах було шість гривень. Тепер у мене були ще й пара левів, золотих монет більшою вагою. Але поки не знаю точно, скільки це гривень і не хочу попасти в халепу. А так...
— Я скажу Матвіїчу, щоб вписав вас у будинкову книгу, а потім зайду до нашого пристава.
Лише кивнув на це й простягнув їй монетки, чому моя господиня явно зраділа.
— Ви одразу й платити готові? Дуже мене зобов'яжете... Та скільки ж тут?
Відсмикнув фіранки, все одно сонце сідало.
— Тут за два місяці одразу. Скажете потім, коли час буде платити.
— Ой, ви прямо мене потішили сьогодні. Так, Максиме Максимовичу, водіть кого хочете, справа молода, тільки двері замикайте! І не галасуйте. Ось ключ від ваших дверей. А ось від вхідних. Може вам приготувати щось?
Не встиг я й рота розтулити, щоб повідомити, що готовий зараз з'їсти що завгодно, як у двері постукали. Пані Гриненко відчинила, у дверях стояв донезмоги ошелешений двірник.
— Отже... Василівно. Твого постояльця-то, поліція шукає!
Моя господиня аж зблідла. Так за мене переживати стала, ясна річ. Але тут на порозі квартири з'явилися знайомі особи.
— Прошу вибачити за вторгнення, — трохи знітившись, промовив Філофей Ямколь, за плечем якого маячив помічник Савелія Магерка, з яким я спілкувався на бульварі, — Однак вашу милість терміново вимагають в управу.
Я не встиг ні злякатися, ні почати переживати. Просто виникло легке роздратування. Ну от як так? Хто там ще може щось вимагати?
— А ви як мене, пане Ямколю, знайшли? — лише здивувався.
— Та он, Степан-бо, наглядав за від'їздом пана Магерка, вас і побачив. А я поспитав постових, Ванька-унтер, бачив, як ви сюди пішли. Пані Гриненко він знає, мовлям, доброго здоров’ячка вам, пані Василівно.
Мда, і чому б таких людей не відправити на розслідування замаху, га? Це думка, думка...
— Пан Магерко по справі дуже важливій відбув. А ось я за якою лихою потрібен, не розумію.
— Так воєвода прибув! Ногами тупотить, подати поліцмейстера вимагає. А немає його. Але...
Він знизав плечима, і я зрозумів, що сенс мого листа вже повідомили кому треба, щоб прикрити свого начальника.
— А й пішли, — я дуже злий, коли голодний. Усе так добре йшло, але... 
— Любезна пані Рино, — сказав я господині, — Якщо буде така можливість, готуйте, раптом затримаюся, а то вже зараз готовий слона з'їсти.
Господиня, яка вже хтозна-що собі навигадувала й подумки прощалася не тільки з перспективним квартиронаймачем, а, головне, з його грішми, дуже підбадьорилася і тепер дивилася на мене, як на пришестя святого. Навіть двірник, Матвіїч, витягнувся, руки по швах.
— Сподіваюся, ви з коляскою?