Глава 10. Зустрічають по одягу...

Коли спустився до конторки готельного розпорядника, відразу спитав його:
— Яка тут адреса, люб'язний Карпе?
— Реміснича. Дев'ятнадцятий номер.
— І давно тут ваш готель?
Карп подивився кудись вгору, ніби в пошуках відповіді.
— Та як викупив у купця Новелло господар цю ділянку, так і побудував. Роки з два як.
— Прекрасно, — задумався я. — Тож, я вирушаю в управу, а ви, будьте люб'язні, відправте сніданок моїй дружині, а потім простежте, щоб її не турбували. Їй сьогодні ще з родичами зустрічатися.
Карп розуміюче кивнув.
— Усе зробимо.
Я кивнув йому і вийшов у ніч. Можна було затриматися в номері, але мені здалося, що так буде правильніше. А своїм почуттям я звик довіряти. Хотів було повернутися і запитати, де власне місцеперебування пана Мегерка... тьху ти, Магерка. Але передумав. Все одно запитаю в кого-небудь. Поки пройдуся, прогуляюся. Дрібні гроші є якісь, може й поїм. Дібрався я аж до самого бульвару з видом на море. І добре, що добрався, внизу були якісь кущі й дерева, там було ще темно, а мені терміново знадобилося недовге усамітнення. Пощастило розминутися з постовими, які провели мене підозрілими поглядами. Однак же, я сам їх потім покликав, оскільки дізнатися, де знайти поліцмейстера, все ж таки було необхідно. Виявилося, навіть поруч проходив, ну та нічого, знайшов і управу цю. Колясок тут було повно вже із самого ранку, поліцейські так і снували туди-сюди. Втім, світати почало вже давно, влітку ніч взагалі коротка. Однак же, деякі примудрилися за цей час багато чого встигнути. Правда, в місто тряслися за відчуттями кілька годин, так тепер цілком можна й постояти. Я притулився до будинку навпроти управи й заходився чекати. Подумав, що все одно начальство так рано на роботу не приходить. Однак, минуло зовсім небагато часу, як до мене раптом підійшов поліцейський, взявши під козирок він досить ввічливо поцікавився, якого біса я тут роблю. Ні, по правді сказати, ввічливо запитав. Мій вигляд не вселив йому довіри, все-таки не мій розмір костюмчика був, штани не місцеві, та й чоботи так собі. Я вже й не кажу про піджак, тому що це, розумні люди завжди кажуть, що піджак — перша хворма: як тільки хворми немає, так і шику не буде!
— Ішли б ви, пане хороший. Зараз немає прийому. І не буде сьогодні.
— А скажімо, якщо мені пан Савелій Магерко потрібен у вкрай важливій справі?
Поліцейський посміявся, втім, зовсім не злісно.
— Розумію, як це звучить, але справа важлива. Якщо не сам він, то його помічник, секретар... У мене є для нього лист, просто він має потрапити йому в руки.
Сивовусий, показний поліцейський спантеличено пожував свої вуса, а може просто прошепотів собі під ніс нехороші слова.
— А шпалер у кишені не для цієї справи? — дуже пильно дивився він на мене.
— Ось так би я тут і стояв, якби хотів пустити його в хід, так? А ще я пана Магерка в очі не бачив, пройде — не впізнаю...
— Балакати всі здатні, — протягнув поліцейський, сумніваючись.
Я важко зітхнув, хоча побоювання його мені були зрозумілі.
— Не хочеш повідомляти Савелію Кириловичу, нехай підійде помічник його, покажу йому листа, а там його вже справа буде, повідомляти чи ні. Та й сам подумай, дядьку, ну адже тільки приїхав Магерко в Одесу, ну кому він встиг би ноги відтоптати, щоб я тут стояв, мов Мойсей у пустелі.
— Так отож, нетячок, не важливо, як давно приїхав і звідки, же чи в тебе робота така - багатьох незадоволеними можна зробити. Але мовлям шановно, шановно...
Тепер уже я пильно подивився на сивовусого.
— А ви, пане постовий, зовсім не простий постовий, як я подивлюся.
Він посміхнувся і приклав пальці до кашкета.
— Молодший інспектор Департаменту розшукових справ Філофей Ямколь.
— Дуже приємно. Макс Отто Фрідріх фон Штірліц, — я теж доторкнувся до свого казанка, під яким у мене давно свербіла голова.
— Цікаво, — пригладив вуса цей Філофей. — якось вас це зовсім не здивувало. А я ось, у віконце на вас подивився та зацікавився.
— Чим же, пане Ямколю?
— Пістоль у кишені, не надто захований. Одяг з чужого плеча. Вигляд трошки прибитий, вже вибач, старого. І начебто чекаєш, а очима не бігаєш. Не б'ється.
Пощастило мені, на справжнього детектива потрапив, який вмить по мені пройшовся і ось він тут. Ну, що поробиш.
— Дорогий мій Філофею, раз ви такий уважний, дозвольте я вам тоді дещо покажу. Папірець один, він тут лежить, у внутрішній кишені, тож не переживайте.
Старий поліцейський ледь кивнув. Я обережно, щоб не лякати різкими рухами, заліз у кишеню і дістав свій рішучий аргумент — лист Олісави, там де було про пред'явника. Розгорнув обережно і тримаю перед ним. Старий мружиться, але читає з далекої відстані. І потім видно, як змінюється в обличчі.
— Савелія Кириловича ще немає, чекаємо пізніше, — тихо сказав мені він уже зовсім іншим голосом.
— Ясно, — зітхнув я. — Я цей другий лист можу йому якось передати? Він не запечатаний, але краще б нікому його не читати.
— І справді можу секретарю його сунути. Але він хлопчисько зовсім, може і полізти.
— Не в дружбу, а в службу, пане молодший інспекторе. Попросіть його підійти. Або самі йому віддайте. Мені дуже потрібно зустрітися із Савелієм Кириловичем. Очі тут муляти не буду, пройдуся бульваром, сяду на лавці.
Ямколь подивився на мене, примружився.
— Краще сам передам, а ви почекайте. Тільки все одно не скоро буде.
— Гаразд. Сяду на другій-третій лаві.
Поліцейський знову доторкнувся до кашкета і пішов в управу. Я ж, зобразивши максимально безтурботний вигляд, попрямував на бульвар. Дивна трохи вийшла бесіда, втім, думаю, якби я сунувся до входу, могло бути ще гірше. А так, почекаю, чого вже там. Уже влаштувався був на лавці, як побачив трохи далі намет такий літній, там продавали щось їстівне, вирішив туди сходити. За три мідні гроші по десять шагів, вдалося розжитися чаєм і свіжими бубликами. Навіть совість стала мучити, що сиджу тут чаї ганяю, а там сидить голодна Олісава... Ні, думаю, погодують її, принесуть сніданок. Не бігти ж мені тепер, щоб бублик віднести. А без паспортів буде складно, раптом ще й для квитків на цей тяговоз вони потрібні. Тяговоз... Дивно, чому мені здається ця назва неправильною, втім, мені взагалі все навколо здається незвичайним і дивним. Немов я потрапив у чудовий сон...
— Прошу вибачення, — звернувся до мене молодий поліцейський у світло-сірій формі, точно такій же, як і в Ямколя, тільки погончики в нього були більш ріденькі, тобто вужчі. — Філофей Ксаверійович сказав, що мене чекають...
Я встав і доторкнувся рукою до казанка, тут усі це робили, встиг надивитися. Тільки іноді капелюхи взагалі піднімали, щоправда, лише перед дамами. Ну, перед королевою я не дарма ходив взагалі без капелюха.
— Ви, як я розумію, помічник Савелія Кириловича?
— Абсолютно вірно. Тільки він зараз надзвичайно зайнятий.
— Я розумію, — зітхнув я. — Справа, про яку йдеться, важливіша за те, чим він зайнятий.
— Вибачте, — зашарівся щоками помічник Магерка, — але ви просто не знаєте...
Я перервав його.
— Прошу вас тільки про одне, — простягнув йому лист королеви. — Передайте йому це негайно. І не читайте. А я буду чекати його тут, якщо буде потрібно. Але часу в нас не так багато.
Помічник знизав плечима.
— Лист передати не складе труднощів, але все інше, на жаль, не від мене залежить.
— Дякую вам, — коротко кивнув йому.
Він пішов, а я вирішив ще витратитися. Сидіти було нудно, тож купив газету, почитати. Трохи напружував шрифт, дивне було розміщення тексту, але в цілому газета не викликала в мене здивувань. Сама газета, а не те, що в ній написано. Там прямо на очах зростали в розмірах заголовки. Загибель королівської яхти. Зникнення королеви та прямі твердження про її загибель. Списки тих, хто вижив. До речі, її чоловіка в цьому списку, на жаль, не було. Не знайшов і ім'я Естер, якщо це не якесь скорочення. Якісь міркування про престол, про успадкування. Заява про неможливість успадкування без формального встановлення факту смерті. Заворушення на якихось заводах. Заклики про введення всілякої принади: регентства, облогового стану, тимчасового уряду. Я тільки встигав дивитися заголовки і читати деякі статті, газета була досить багатосторінковою.
— Це ви? — пролунав поруч сильний і дещо схвильований голос.
Я прибрав газету і побачив чоловіка років під п'ятдесят, з настороженим поглядом темних, майже чорних очей, посипаними сивиною вусами,  чоловіка, що дещо розповнів, але цілком собі міцного, трохи нижчого за мене на зріст.
— Савелію Кириловичу?
— До ваших послуг, — схвильовано сказав він, трохи захекавшись. Невже біг.
— Хто ви? Це лист? Це правда? — насунувся він на мене, здавалося, ще мить і почне трясти, щоб отримати відповіді.
— Сідайте, — коротко сказав йому, вклавши в голос усю свою можливу переконливість. — Постарайтеся не нервувати й не подавати вигляду.
— Що? — здивувався він.
— Я кажу, що вам потрібно спокійно сісти і робити вигляд, що ми з вами розмовляємо про дрібниці.
Він повільно кивнув. Ми сіли на лавку. Їх тут було чимало, але вільних вистачало, так що зайвих вух поблизу не було.
— Мене звуть Максим Максимович. Ви бачили один папір, у мене є ще один. Ознайомтеся, подивіться на підпис і на число.
Магерко схопив папір, пробіг його очима і вони раптом немов спалахнули від радості.
— Це правда? — майже прошепотів він.
— Якщо ви про те, чи жива — так, правда.
— Господи, — видихнув він. — Яка чудова новина. Дякую тобі!
Він подивився на небо і прошепотів швидко щось схоже на молитву.
— Але що сталося, пане? Де вона? Що з нею? — тут же почав він пуляти в мене запитаннями.
— Коротко кажучи, на неї було скоєно замах. Ба більше, не один.
— Що я можу зробити?
— Савелію Кириловичу, ви багато що можете зробити. Мені було вказано на вас, оскільки ваше перебування в цьому місті було пов'язане з чиїмись невдалими рішеннями.
На обличчі Магерка не здригнувся жоден м'яз, але ось в очах немов щось промайнуло таке...
— Це неважливо, — сказав він, — Я тут і я готовий діяти. Сьогодні хочуть закривати місто, влаштовувати перевірки всього узбережжя. Різні події...
— На яхті стався замах. Не можу вам розповісти все, з різних причин, але ще й тому, що багато чого належить з'ясувати. Однак, у мене є припущення, що покоївка вдарила королеву і скинула за борт або ж, якось пов'язана з цим. При цьому, хотіли кинути тінь на чоловіка королеви.
— Стривайте, а як же вибух і пожежа? — округлив очі Магерко.
— Ось! — підняв я вказівний палець угору. — Саме цікаве. Вони можуть бути не пов'язані між собою, а може й інакше. Але не це зараз головне. Річ у тім, що був ще один напад і королева все ще не в безпеці.
— Можу терміново скликати всіх...
— Савелію Кириловичу! Ви ж не знаєте всіх своїх людей. Та й не в цьому річ. Важливо якомога швидше доставити її величність до столиці. Але при цьому, щоб ніхто цього не помітив.
— Але чому? — здивувався поліцмейстер. — Я б хотів...
— Тому, що я не знаю, звідки може виходити небезпека. І не хочу ризикувати. І так, все вийшло просто дивом.
Він трохи подумав.
— Тоді не розумію, що саме ви хочете і чим я можу допомогти. І хотів би, все ж таки, побачити її величність.
— Правильно, ви повинні самі переконатися, — кивнув я йому. — А ось допомогти мені ви справді маєте можливість. Мені потрібно два паспорти. Сьогодні ж. Негайно. На моє ім'я, Макс Отто фон Штірліц. І на ім'я моєї сестри, Джейн Голик. Ще мені потрібні гроші, на жаль, королева змушена голодувати кілька днів, достатньо кількох сотень гривень. Я напишу розписку, якщо буде потрібно.
— Але...
— І останнє, мені потрібна надійна жінка, яка могла б допомогти з речами. І з одяганням королівської особи.
— Моя дружина вважатиме за щастя прислужити її величності! І за неї я можу ручатися!
— Це спрощує справу. Сьогодні ж, потрібно буде вирушити до Києва. 
- Знайду перший клас!
- Гм... перший? Ні, достатньо буде другого, тільки не повинно бути натовпу. І потрібно, щоб хтось безпосередньо супроводжував королеву. Мені краще триматися трохи віддалік. Втім, дечим ви могли б ще і мені допомогти. Кулі. Одяг. Не мундир, не щось яскраве, але й не мотлох.
— Прошу вибачення, Максиме Максимовичу, але поясніть до пуття, чому королева не може повідомити зараз про себе і просто поїхати з комфортом, як їй це годиться?!
Я похитав головою.
— Тому, як це змова, дорогий мій Савелію Кириловичу. І вона може просто не доїхати.
— А ви... ви?
— Вам недостатньо зазначеного в папері? Вважаєте документ несправжнім?
— Ні, але хто ви?
— Я б не хотів казати про це, але, раз ви не до кінця довіряєте... таємна служба її величності. Королівський сервіс.
— Що це таке? Ніколи не чув...
— Ваша недовіра мені зрозуміла. Чути ніхто і не повинен, але ось, трапляється іноді. Коли кандидат про це чує.
Я багатозначно подивився на нього, а він раптом зрозумів, що я мав на увазі, і часто-часто закліпав від здивування.
— Я вам сказав про те, що мені потрібно, але все це ви зможете пред'явити вже після зустрічі. Королева ще почекає голодною до вечора, що поробиш.
— Негайно візьмуся за виконання. Однак, до мене можуть виникнути запитання, — Магерко ледь не підстрибував на місці від нетерпіння.
— Заявіть, що у вас з'явилися деякі оперативні дані про долю королеви. Що вам потрібна доба на отримання додаткової інформації. Зверніть увагу на всі події в районі загибелі "Аріадни". Запам'ятали імена для паспортів?
— Так, пане. Макс фон Штірліц і Джейн Голик.
— Попередьте дружину. Обов'язково візьміть відповідні речі, впевнений, потім можна все вказати як придбане для службової потреби. Постарайтеся не надто багато комусь щось розповідати, про королеву взагалі ні слова. Зустрінемося ввечері. Прямо там, — я вказав на площу, прямо за пам'ятником, біля якого ми сиділи. — Он там на площі чекайте мене в екіпажі годині о п'ятій вечора.
Магерко кивнув, схопився, потім завмер, знову сів.
— Максиме Максимовичу, чи можу я зараз вам передати деяку суму, щоб королева не чекала до вечора?
— Ви мене сильно цим виручите, Савелію Кириловичу. Ми з королевою вже два дні, власне кажучи, волоцюжимо.
— Прошу мені вибачити, у мене всього лише з собою дві рози і дві гривні, але якщо...
— Рози? Гм... Цього поки цілком достатньо, люб'язний Савелію Кириловичу. Попередьте дружину, королеві потрібно буде допомогти змінити сукню, привести себе до ладу. Але ніяких покоївок я не допущу, поки їх не перевірять.
— Чудово! — палаючий ентузіазмом Магерко вручив мені гроші, і швидким кроком пішов.
Я видихнув, заплющив очі й відкинувся на спинку. Бесіда мене вимотала, наче каміння весь день тягав... втомився неймовірно!