Глава 9. Нічний переїзд

Тільки коли ми в’їхали в місто, Олісава перестала мовчки на мене дутися і буркнула:
— Що тепер робитимемо?
— Знайдемо готель. Є ж тут готелі, — спостерігаючи, як конячка неспішно тупоче по доріжці, відповів я.
— Там спитають паспорт.
— Паспорт? Та що ж у вас за бюрократія така! Куди не ткни, суцільні папери, дозволи... О, папери!
— А як інакше доглядати за тими, хто проїжджає? Так само можна будь-ким назватися.
— Ну немає ніде свободи, суцільні поліцейські держави.
Олісава помовчала, якось ненароком вона притиснулася до мене, немов їй стало холодно. Може, й справді було, після такої температури. Поки ми їхали, їй вдалося заплести собі дві коси, щоб вони не бовталися, скрутила їх, але вони все ніяк не трималися. Довелося мені зупинятися, зламати тоненьку гілочку і цим прутиком сколювати її волосся, щоб навести красу, а зараз цей прутик все тикався й тикався мені в шию.
— Знайдеться в готелі чим писати? - почухав я собі шию.
— Звісно. Мають бути і пір'я, і папери.
Я кивнув своїм думкам.
— Так, чудово! А ти пам'ятаєш когось із тутешніх начальників?
Олісава ледь чутно позіхнула й поклала голову мені на плече.
— Я їх не надто добре знаю. Губернатор — виверткий огидний тип, підлабузник і жаб'яча морда. Воєводою тут старенький генерал, його в штабі хвалили...
— Ні, — я похитав головою. — Це великі люди, мене просто так до них не пустять. А хто паспорти видає?
— Максиме, ви з Місяця звалилися? Звісно, поліція!
Дорогою, у світлі Місяця, з якого я звалився, на честь чого він, дуже доречно, висвітлював нам шлях, я зумів роздивитися монети, які вдалося виудити з кишень наших вбивць. Улов був невеличким, хоча цього й варто було очікувати. Навіть навпаки - добре, що бодай щось знайшлося! Зав'язані в хустинку важкі мідні монети слугували комусь із них таким своєрідним кистенем, було їх з десяток, але це всього лише мідь, якась дрібнота, мабуть. Тільки на кожній напис — «десять шагів». Була ще одна срібна гривня, три вже знайомих мені куни і ще пара зовсім уже товстих мідяків. Не густо, але й не пусто.
— Гаразд, нехай поліція. Але хто саме? Хтось же за це відповідає?
— Канцелярія повітовика. По правді сказати, ще губернатор може паспорт видати по службі.
— Що за повітовик?
Королева знову позіхнула, прикривши кулачком рот.
— Ви як маленька дитина... Що та як... Керуючий поліцейський чиновник у повіті — повітовик.
— Він знайомий вам, Олісаво?
— Ох, не пам'ятаю. Представлений був, звісно. Втім, стривайте! Згадала! Сюди був призначений нещодавно повітовиком чин із розшукової поліції. Канцлер особисто за нього клопотав, казав, що вправний, а ось губернатор вкрай був цим незадоволений. До речі, про повітовика тут і в газеті щось писали. Картотеку пропонував зробити, але начальнику своєму нагрубіянив, тому і перевели зі столиці.
— Ось як! — задум мій почав набувати хоч якихось обрисів. — Я зараз знайду вам ваші сережки, їх варто надіти.
Вона тільки кивнула, а ось мені довелося нишпорити в цих згортках...
— Скільки номер у готелі коштує? — продовжив я свій допит, випрямляючись і простягаючи їй прикраси.
— Звідки мені це знати? — пирхнула королева. — Хороший, безсумнівно, дорого.
Візок наїхав на камінь, нас підкинуло й Олісава ойкнула, схопившись міцно за мене.
— Не впустила? Дороги тут, як там... — зауважив я. — А ти вмієш гарно писати?
Вона відсунулася від мене, немов намагаючись щось розгледіти.
— Ви жартуєте, Максиме? Гарному каліграфічному почерку зобов'язана вчитися кожна добре вихована панночка! Тим паче, зі знатної родини.
Я зітхнув.
— І це чудово, адже я-то не добре вихована панночка зі знатної родини, пишу як курка лапою, а написати дещо доведеться.
— Дивний ви, пане. Але кумедний.
Я скоса подивився на неї.
— Ви краще згадайте, як поліцейського цього звуть.
— Навіщо це вам? — здивувалася королева.
— Напишете йому листа — віднесу. Навіть не так, напишете один папір — я продиктую текст. А потім листа.
— А я? — вона напружилася.
— Посидите в номері. Якщо зможемо його винайняти. Або в парку, кав'ярні. Залишу вам пістоля нового.
— Ні! Я піду з вами! Не хочу сама залишатися.
Конячка плелася не надто швидко, проте без напучувань. Я потер обличчя руками, це мірне погойдування і скрип воза почали навіювати сон, добре хоч уже було місто, ми поїхали плавніше, але тут і пильнувати по сторонах потрібно було активніше. Цікаво, чи з'явилися патрулі та пости якісь? Краще до них не потикатися.
— Дивіться, Олісаво, у вас на сукні дірка. Нехай не надто впадає в око, але вдень буде помітна. Зачіска знову ж таки...
— Ах, капелюшка немає. Недоречно мені бути простоволосою, потрібно щось зробити...
— Ну от! А мені теж доведеться щось придумати? Хоча, пам'ятається я якийсь капелюх совав у наволочку. Згадали ім'я?
Королева хотіла щось сказати, потім натрапила на мій невдоволений погляд, і передумала казати, що хотіла.
— Здається... Так! Точно! Магерко! Савелій Магерко! Я згадала, що в нього було таке кумедне прізвище, дівчата ще язикали, чи візьме дружина його прізвище, або так і залишиться Ципкою.
Тільки головою похитав. Дівчата язикали... Візок котився по цокотливій бруківці, стали з'являтися ліхтарі, що горіли на диво рівним і досить яскравим світлом. Прохолодний вітер уже пах містом: пилом, кінськими "яблуками", землею, вогкістю... А подекуди й гнилим сміттям. Я майже не правив, кінь сам кудись нас віз, може йому не терпілося повернутися до своїх ясел і пошукати там вівса повну торбу... Придивлявся до будинків, мені подумалося, що готелі мають якось виділятися. Очікував, що вночі взагалі в місті буде порожньо, але ні. Будинки хоч і стояли темні й таємничі, але перехожі були, щоправда, поодинокі зустрінуті нами люди трималися подалі або просто проїжджали повз. Щоправда, одного разу промчала зовсім вже весела компанія, звідки нам щось крикнули й Олісава, почувши, почервоніла так, що навіть у темряві це стало помітно.
— Собака бреше — караван чеше! — насмішкувато сказав їй я.
— Шукайте свій капелюх, Максиме. І мені щось потрібно вигадати. Без цього про нас усяке можуть подумати.
Мені стало смішно:
— Тобто, мені можна і голим тут їздити аби в капелюсі був?
— Фі, як вульгарно... - зморщила вона носа.
— Ну так, звісно, голий чоловік — це вульгарно, а ось...
— Замовкніть негайно або ми посваримося! Я й так із сорому згораю, як згадую...
Гаразд-гаразд. Сваритися ми не будемо, у нас є і так повно справ. Наприклад, капелюх у наволочці розшукати. Здається, це неодмінний атрибут навіть улітку. Перехожі вулицею ходили в капелюхах, доктор був у капелюсі. Тихон був у капелюсі. Навіть ці сицилісти носили щось. Тільки я, як Коська і Лев, ходив. Ех, гаразд. Доведеться знайти, заодно і наволочку викину, хоча тканина на ній хороша, шовк здається. Та ще й вишита. Стривай... А що як...
— Вельмишановна королівськовожата...
Олісава затремтіла плечима, я придивився — сміється, ну й чудово.
— А ви вмієте хустки зав'язувати?
— Хустки, — вона вмить посерйознішала, — але це...
— Національний одяг. Головний убір заміжньої пані. Та що завгодно можна придумати.
— Крім самої хустки! — відрізала вона. — Її ж бо у вас немає!
Треба ж! Здається, навіть язика показала.
— Чому це немає? — відповів я. — Не пам'ятаю хто, але хтось сильно розумний, якось сказав: необхідність — мати винахідливості. Якщо в нас немає хустки, значить нам її потрібно зробити.
Я нахилився, підняв одну з наволочок, у ній лежали зібрані мною речі, більшу частину яких я викинув по дорозі, все одно вони були в крові, а прати було вже ніде. Залишилися лише штани, казанок і ще щось. Я це все переклав в один клунок із речами дорогої королеви, які вона не змогла на себе одягнути, туди ж уклав коштовності, зав'язав його. А звільнену наволочку підкинув на руці.
— Чим не хустка для моєї дорогої Ольги Штірліцівни?
— Короткувата... — прикинула Олісава і глянула на мене, — Максиме Болтуновичу.
— А ти спробуй, дорогенька! Бачиш, яку я тобі чудову хустину привіз із заморських країв. Стоп! Готель це чи мені здається?
— Гостинний двір, що це ще може бути, — озирнулася королева, поки я схопив віжки і заходився пригальмовувати скотинку.
Олісава накинула собі наволочку на голову на манір хустки і узялася її якось скручувати. Втім, довжини цілком вистачило, щоб зав'язати вузлики, вийшла така собі симпатична красуня. Я начепив на голову капелюх-казанок, підхопив і зняв клунок.
— Йдемо! Зараз нам важливо зобразити декого.
— Я схожа на мадам фон Штірліц? — лукаво запитала вона.
— Ти схожа на юну фею, — зітхнув я. — Пора. Пішла!
Конячка, зрадівши полегшенню коляски, рушила й почовгала потихеньку собі кудись по вулиці.
— Навіщо ж?! — вигукнула Олісава.
— Вперед! — сказав я. — Доведеться тепер якось обходитися без чужої власності.
Що б я сказав і як би пояснював наявність у нас цього візка чи як його там? Конячку ще годувати й напувати потрібно. Жорстоко залишати її на вулиці? Співчуваю дуже. Але в центрі міста, хтось та й нею зацікавиться, тому не пропаде. Вовків тут немає, хіба що доведеться потерпіти й не їсти до ранку. Ну, тут місцями травичка росте, так що точно не пропаде. І навіщо я себе вмовляю? Напевно, просто намагаюся подумки зібратися перед вселенням у готель без документів.
Втім, двері нам відчинили швидко. Хоча дивилися трохи... оцінювально, я б так сказав.
— Люб'язний! Де тут у вас управа чи пристав? — накинувся я одразу на готельного служителя, щойно увійшов. — Проходь поки що, дорога, присядь.
— Вітаю вас! — здивовано промовив місцевий повелитель замків і ключів. — А ви...
— Ой, вибачте мої манери, — посміхнувся я йому й доторкнувся рукою до капелюха, ніби збираючись його зняти. — Доброго вам вечора! Ольго, проходь, що застрягла?
Королева тихо пройшла повз мене, тільки блиснуло в очах щось таке, багатообіцяюче, але не надто приємне.
— Пристав? Навіщо? Що сталося?
— Люб'язний, є у вас перо і чорнило? Треба написати листа, я думаю, що навряд чи зараз пристав буде на місці.
— Безсумнівно, — кивнув мені служитель. — Що у вас сталося? Я зможу вам чимось допомогти?
— Звісно, люб'язний! — вигукнув я, широко йому посміхаючись. — Поки я буду з приставом шукати цього негідника, який поцупив наші речі, треба ж десь буде побути моїй дружині. У вас же є вільні номери?
Він подивився на нас і обережно кивнув.
— Скільки там на добу? Запиши нас, пан Макс Отто Вільгельм Фрідріх фон Штірліц, із дружиною Ольгою.
— Прошу, запишу. Тільки який номер вас влаштує? З повним пансіоном чи ні?
Я поморщився.
— Повний... Це скільки, півгривні на добу?
Служитель дозволив собі посміхнутися.
— Ні, пане фон Штірліц. У нас це гривня на добу.
— Гривня? — дозволив я собі здивуватися, потім знову заусміхався. — Чудово! Повний. Сніданок там... обід. А я до пристава. І потім уже визначимося, тиждень чи два.
Готельний працівник уклонився мені.
— Дозвольте тоді ваші паспорти, пане.
Я картинно підняв брови.
— Так про що я і кажу! Забрав речі мерзотник! Зараз поселю дружину і піду в поліцію.
— Але... вибачте, не годиться нам...
— Що негодиться? — насупився я. — До вечора за гривню номер здати не годиться? Дружина-то моя сама тут поки що буде!
Служитель засумнівався.
— Та, давай і папір. Напишу прохання. І напишу листа самому повітовику. Він-то точно згадає троюрідну сестру своєї дружини, справжню Ципку! Чи не так, дорога?
— Я в цьому анітрохи не сумніваюся, — ледь не проскрипіла зубами Олісава.
— Пану повітовику?
— Ну так! — знову повернувся я до нього. — Чув, мабуть, сам Савелій Магерко тепер повітовик в Одесі! А його дружина улюблена троюрідна сестра моєї дружини, найкращої з Ципок!
Я навіть потер руки в захопленні. Служитель подивився на нас, потім обережно кивнув.
— Ми завжди йдемо назустріч панам, же гостей шануємо. Але сплату маємо брати наперед, така вже оферта у господаря.
— О, дрібниці які, — я відвернувся, заліз у кишеню і знайшов там гривню. — Ось, тримай! І ось ще за чорнило.
Мідна монета відправилася слідом за срібною.
— Ваш номер дев'ятий. Тільки дуже вас прошу, пане Штірліц, не забудьте про паспорт. Гринько!
На його крик з'явився сонний хлопчик.
— Ось ключ, проведи панів у дев'ятий.
— Як вас звуть, люб'язний? — запитав я.
— Карп, пане Штірліц.
— Будь ласка, Карпе, чорнило і папір шнель-шнель! Я одразу напишу і відправлюся досвіта.
Здається, це його влаштувало. Ми пішли за хлопчиком ліворуч по коридору, я намагався якомога більше прикривати королеві той бік, де сукня була порвана.
Сам номер дев'ятий виявився цілком стерпним. Тут навіть був ватерклозет і ванна. Втім, довго я не став його розглядати, все одно мені в ньому не жити. Кинув вузол із речами біля ліжка, я визирнув у вікно. Воно виходило у внутрішній дворик, з одного боку, не надто цікавий вид, з іншого, ніхто не залізе з вулиці. Та й ґрати є. Тут прийшов хлопчик із папером, чорнильницею і пером, ажурним металевим таким на дерев'яному тримачі. Дивися-но, а двір-то дійсно гостинний. Прямо три зірки... Стоп! Про що я думаю, які ще зірки?
— Так, Максиме, — похитала головою королева. — Ви мене просто дивуєте...
— Що знову поганого?
— Як ви так можете, не уявляю?
— Так, ви самі як взагалі? Нормально почуваєтеся? Доведеться деякий час понудьгувати, але зате зможете нормально відпочити. Тож, прошу вас, пишіть.
Вона присіла біля столика і зітхнула.
— Мені вже набагато краще, пане...
— Дорогий, — кивнув я на двері.
Вона зам'ялася, а потім кивнула, лукаво посміхнувшись.
— Звісно, дорогий... — тут їй щось згадалося і обличчя її спохмурніло. — Вам потрібно написати листа, вірно?
— Так, — я підійшов до дверей і послухав, чи не стоїть хто за ними. — Пиши, дорога. Число там, день. Люб'язний Савелію... як там його. Мені терміново і невідкладно потрібна ваша допомога. Справа абсолютно термінова і вкрай конфіденційна. Тому, хто передасть листа, можете довіряти. І підпишіться. Але не як Ципка, ясна річ.
Вона просто обпекла мене своїм поглядом.
— І другий лист. Дуже простий, — я покрокував по кімнаті, в голові раптом спливли знайомі рядки. — Те, що робить пред'явник цього листа, робиться за моїм велінням і на благо держави. Поки я не вирішу інакше.
Олісава уважно на мене подивилася, на мить задумалася, а потім написала листа досить твердою рукою.
— Я знаю, що можу вам довіряти, Максиме... дорогий, — сказала вона, не обертаючись.
Ти подивися, язичить уже, точно полегшало. А мені з таким листом буде легше. Не сказати, що це прямо всі питання вирішить, але це сильний папір, сильний. Я дістав монетки, що залишилися, і заходився їх розглядати.
— А який герб у нашої правлячої династії? — запитав я.
— Що? — здивувалася Олісава і повернулася до мене, злегка обмахуючи аркуш паперу, щоб висохло чорнило. — Герб? Та лев, що тримає тризуб! Соромно цього не знати.
— Я Штірліц, мені потрібно все лише з'ясовувати, а не знати самому.
Королева знизала плечима, як людина, яка щось почула, але мало що зрозуміла зі сказаного. Так, а чи є на моїх монетках такий герб? Ні, на жаль. Доведеться використовувати що є. Хоч який. Інакше, що за лист без печатки! Королева уважно поспостерігала, як я вибираю монету, потім прикладаю її до листа, щоб зрозуміти, як це буде виглядати, придивляюся до чорнильниці-непроливайки... Потім раптом встала, сама знайшла згорток із коштовностями, витягла своє намисто і щось там натиснувши, відстебнула одну підвіску. Я здивований її активністю, своєю чергою, мовчки стежив за нею.
— Нічого-то ви не знаєте, — глузливо повідомила вона мені, підійшла, поклала папери, взяла цю підвіску і приклала по черзі її до них. — Мала королівська печатка має бути завжди зі мною.
На папері залишився красивий, чітко оформлений слід — справжня печатка і навіть глибокого пурпурного кольору. Криво посміхнувшись і дивлячись мені прямо в очі, вона вручила обидва листи.
— Я вірю вам, я ж казала...
Дивився на неї, потім відвернувся. Що я міг сказати? Не можна нікому довіряти? Ех, сама зрозуміє. Потім. Розвернувся і хотів було піти, але вона мене затримала.
— Максиме, будьте обережні!
— Ви теж. Я залишаю вам пістолет.
— Не думаю, що мені він знадобиться. Хто мене тут знайде? Виходити я не збираюся.
Вона подивилася мені в очі і трохи зніяковіла.
— Так, візьміть дрібні гроші, хлопчикові там дати чи ще що, нехай будуть, — я залишив монетки. — Ольга Штірліц не буде сріблом розкидатися.
Олісава злегка посміхнулася.
— Не сумнівайся... дорогий.
Вона хотіла простягнути руку, але відсмикнула її. Я ще раз пірнув у погляд цих сіро-блакитних очей, повернувся і вийшов із номера. На мене чекала непроста зустріч. Потрібно було за будь-яку ціну роздобути паспорти.