Глава 8. Іноді добре, коли не спиш...

Вечір же наставав не поспішаючи. Повз будинок зрідка проходив хтось, але сьогодні в гості до нас не прагнув. А я щоразу чомусь прислухався й насторожено очікував, поки кроки стихнуть удалині. Навіть пістоль став тягати з собою. Щоправда, не сказати, що кудись далеко ходив, так, лише у двір, та потім на хвіртку ланцюг закинув. Олісава намагалася теж потроху ходити, а потім лягла і тихо заснула, я перевірив — жару вже не було і це обрадувало, значить, завтра можна буде вже що-небудь запланувати. Сидіти з нею я вже не став, прикрив тихенько двері й спустився вниз. Самому чомусь не спалося. Перебив сон, а тепер мучився. Коли зовсім стемніло, я кинув ковдру на підлогу на першому поверсі, і сидів, спершись на стіну, дивлячись у вікно. Наставала ніч, повна стрекотіння цвіркунів і легких шурхотів всіляких нічних мандрівників. Я очікував, що в будинку можуть бути миші, але так їх і не почув, ймовірно їм тут просто нічого було жерти. А ось по двору щось іноді пробігало з легким, ледь чутним тупотом або шарудінням. Зійшов місяць, його м'яке світло виділило світним контуром темну огорожу і фігури за нею... Фігури? Серце на мить завмерло, а потім з силою забилося в грудях. Я тут же намацав поруч пістоль, його холодна рукоять додала мені впевненості. Підтягнув ближче і знайдену біля каміна маленьку кочергу, якою вночі підпирав двері. Швидко озирнувся, місячне сяйво заливало легким світлом вікно і частину кімнати за ним, але я був у тіні, з вікна не розгледіти. Це добре. Намагався не шуміти, щоб нічого не скрипнуло, зате сам почув, як неголосно проскреготала хвіртка. Брязнув ланцюг. Промайнули в місячному світлі темні фігури: одна, друга, третя. Йшли вони мовчки, нечутно, навшпиньках. Вже точно, це не Милентій із друзями! Потім хтось довго вдивлявся у вікно, злегка посмикали двері. Гарячково згадав, чи замкнув я їх, але тут же себе відсмикнув, яка різниця? Якщо замкнені, то що? Розвернуться і підуть? Що це взагалі за люди? Злодії? Дуже тихо звів важіль, як показувала королева.
Довгий тонкий стилет з легким скрипом проник у щілину між віконними стулками і м'яко зачепивши гачок, розчинив його. Так, вікно-то я і не замкнув. Занадто задумався. Може й на краще, що віконниць не закрив, не полізуть в інші... У віконному отворі виникла ще одна фігура, що цікаво, я побачив і тінь від якоїсь зброї, дуже схожої на справжній пістолет, а не цей мій пістоль. Серце моє забилося ще сильніше. Що ж, Максиме Максимовичу, доведеться нам із тобою знову продавати своє життя подорожче. Ці-то гості явно не з пряниками йдуть, і не бесіди розмовляти. О, місячне світло на мить загородила людина і м'яко встрибнула в кімнату. За нею послідував другий, щось було і в нього в руках. Щойно перший зробив ще один крок усередину, як я, знайшовши раптом непохитний спокій, витягнув руку і натиснув на спуск. Я очікував чомусь гуркоту і вогняного сполоху, проте пістоль лише видав щось середнє між кашлем віслюка і падінням молотка на цементну підлогу, відкрита стулка вікна дзвінко розлетілася в сторони скляними бризками. Не вагаючись натиснув вдруге і вже не схибив, одна з фігур, що завмерли від несподіванки, гупнулася на підлогу. Схопившись на ноги, я у два кроки підскочив ближче і з усієї сили вдарив кочергою по чомусь. Точніше, по комусь. І тут же вдруге, втретє. За вікном пролунав тихий зойк жаху, третій з нападників, який залишався зовні, побачив мене в темряві кімнати і в паніці спробував втекти. Він кинувся до хвіртки, заходився смикати її, але штовхав при цьому не в той бік, тому й вийти не зміг. Я ж, відчувши якусь дивну злу радість, переступив нападників, що валялися на підлозі, і вистрибнув з вікна назовні. Зляканий зломник, несамовито смикаючи хвіртку, озирнувся і здавлено захрипів. Потім зовсім одурів від страху, почав дертися вгору по хвіртці, збирався її перелізти, але на самому верху зірвався і, схоже, насадив себе на штир, завивши від болю. Я прудко підскочив до нього.
— Ні! Будь ласка! Я ні в чому не винен! Я не хотів! — захлинаючись від страху і болю заходився голосити чоловік, повиснувши на хвіртці.
— Ану цить! — повернувся до нього боком, видивляючись, чи не вискочить хтось із його товаришів.
Звідкись із другого поверху я почув перелякане:
— Максиме! Максиме! Що це?
— Ти хто такий?
— Івашка... Івашка я, Дорін.
— Що ви тут забули? І тихо мені, людей розбудиш, живим не підеш.
— Я не хотів іти. Це все Полікарп! І Жига! Я мав тільки їх привезти. Там моя прольотка залишилася. Мав чекати, але Жига сказав іти...
— Тихо, кажу! Для чого привезти?
Схоже, Полікарп і Жига не квапилися до нас приєднатися і це було непогано.
— Ну як, вони ж ці, сицилісти.
— Хто?
— Борці за народ.
— І що?
— А там же королева... Ай, дядечку, болить сильно. Нутро пече... Допоможіть!
— Так ви вбити її йшли, так? — глибоко зітхнув я, розмірковуючи, що ж мені з ним робити.
— Ай... я тут ні до чого... я не хотів. Тільки прольотку дав... мені за неї голову знімуть. Ай... боляче-то як...
— Хто вам сказав, що вона тут?
Але він не відповів, повиснувши мішком. Здається, він напоровся дуже навіть сильно.
— Максиме! Де ви? — здається голос чувся вже ближче і в ньому змішалася паніка і страх.
Сицилісти, блін. Народовольці. Ну на біса ви сюди прийшли? Що б це вам дало, ідіоти? Чому все завжди зводиться до смертовбивства?
Я швидко повернувся до будинку, застрибнув назад, викликавши ще один крик жаху.
— Тихо, Лізо! Це я. Не заходь сюди.
— Що це? Що сталося?
— Треба збиратися. Піднімися і спробуй одягнутися. Нам не варто тут затримуватися. Навіть якщо доведеться йти пішки, значить будемо йти.
— Але хто це там?
— Збирайся!
Дивно, але вона послухалася моїх слів і повернулася у свою кімнату. Ну як свою... Я обійшов лежачих і підійшов до каміна, десь тут залишав коробок сірників. У їхньому тремтливому світлі, я зумів розгледіти двох людей, одному куля влучила в око, у другого була проломлена голова. Мда... Ще я підібрав маленький пістолет, набагато менший, ніж пістоль Тихона. Треба і його буде з собою забрати, а то ще Тихон обуриться, чому не повернув. Ех, сицилісти, сицилісти. Тут уже, вибачте. Йдете з пістолетом і сокирою, не скаржтеся. Так, до речі. Я, намагаючись не наступити в кров, заходився обережно шарити по їхніх кишенях. Нам потрібні будуть гроші. Без них не буває ні пригод, ні проблем... Що ж, якісь монети я намацав спочатку в одного, потім у другого. Витер пальці, піднявся нагору в кабінет, зім'яв свою сорочку, якийсь сюртук.
— Олісаво, як ви? — запитав я її, намацавши двері в її кімнату.
Почув тільки шарудіння.
— Я не можу одягнутися, тут темно, — ледь не плакала вона.
— Беріть усі речі, згрібайте їх. У дворі світить місяць, там світліше.
— Ви що це? Вважаєте, що я буду тепер перед вами оголюватися в місячному сяйві?
— Лізо, ти зараз підеш навіть голою! Постарайся все зібрати, нам потрібно скоріше звідси зникнути.
— Хто там? Що сталося? Я почула...
Ох ти, ну чому треба ставити стільки запитань.
— Де наволочка? — знайшов я її ліжко, потім узяв і запхав свої речі прямо з подушкою. — Ходімо! Бери речі.
— Але...
Потягнув її за собою. Обережно спустилися сходами, обійшли по краю кімнату і я відчинив двері. Ми вийшли у двір, мигцем я глянув, що на хвіртці той так і висить, схоже, без свідомості або взагалі... Олісава раптом притиснула руки до грудей, в очах її хлюпнув жах.
— На тобі кров...
— Так вийшло, — коротко відповів я.
Оглянув себе, не сказати, що все було видно добре, але дещо помітив. Тому узявся швидко знімати сорочку і штани. Королева так і стояла, завмерши, мов статуя, і тільки очі в темряві поблискували. З наволочки дістав речі і почав одягатися. Пістолет засунув у кишеню піджака, вона здавалася міцною та надійною, та й вибір в мене був не дуже великим. Брудні речі я запхав у наволочку, не надто поки уявляючи, що з ними буду робити. Мені чомусь хотілося їх спалити. Втім, пора зайнятися королевою. І ми на декілька стуків сердця завмерли, дивлячись в очі одне одному.
— Відвернись! — сказала вона, щільно стиснувши губи. — Потримай, будеш подавати.
Ну, чудово. Я відвернувся і став удавати з себе вішалку.
— Як я панчохи одягну? — буркотливо запитала Олісава.
— Можеш не одягати, під спідницею не видно.
Вона засопіла, потім сперлася на мою спину і, схоже, в неї, таки щось вийшло.
— Корсета немає.
— Без нього обійдемося поки. У тебе і так фігура гарна, та й сукня пошита, щоб її підкреслити.
— От як ти можеш... Фігура йому... А звідки, до речі...
Я повернувся, коли вона начепила на себе цю велику спідницю, завдяки якій, можливо, не потонула одразу. У темряві навіть не здавалося сильно пом'ятою сукня, яку ми спільно їй натягнули. А ось волосся...
— Вмієш косички заплітати?
Нічого мені не відповіла, тільки обдала презирливим поглядом. Однак, усе-то нічого за часом і ми готові. Побачивши того, що висів на хвіртці, Олісава похитнулася і схопилася за мене.
— Боже! Хто це?
Я підійшов і помацав навіщось його шию. Тут мало відчуватися биття... Не знаю, не відчув. Але зупинився. Що мені було з ним робити? Я глибоко зітхнув, потім підійшов з боку голови, ухопився і гекаючи від напруги, ривком зсмикнув його зі штирів. Щоправда, Івашка той був трохи щуплуватий. І на моє здивування, він почав тихо стогнати.
— Та щоб тебе! — вигукнув я у серцях, — У тебе з собою ця аква-віта? Залишилося там ще?
— Зовсім трохи, — відповіла Олісава, — Тільки вона залишилась у будинку...
— На, перевір його, — сунув їй пістолет, — і чекай мене. Якщо вилізе ще хтось такий, стріляй сміливо... Тільки, прошу, в мене останнім.
Не слухаючи її обуреного сопіння повернувся в будинок, поспіхом знайшов у спальні аква-віту. Потім ляснув себе по лобі й дістав з-під ліжка королівські прикраси. Знов спустився вниз, підійшов до Івашка, повернувши його обличчям догори, оглянув, де були рани на животі, взяв та й вилив туди залишок рідини.
— Безсердечна я сволота, але нічого більше зробити для тебе не можу! — сказав йому і собі... і пішов.
Олісава мовчки пішла за мною, здається, я заслужив її довіру.
— Десь має бути візок, — зауважив я, — якщо не знайдемо, доведеться повертатися й іти в інший бік.
Але не довелося. Та й іти було недалеко. Сумний коник хрокнув у темряві, почувши наші кроки, йому, мабуть, було самотньо.
— Що там із пістолетом?
Олісава мовчки сунула мені його назад.
— Три кулі. Цей кращий... Хто були ці люди, Максиме?
Я неголосно розсміявся.
— Ти хіба не зрозуміла? Це ж були твої захоплені піддані!