Глава 7. Коли тобі не дають заснути

— Максиме Максимичу! — хтось смикнув мене за рукав, я здригнувся і прокинувся.
— А? Хто тут? — підвів голову від стіни, наче якусь мить тому сів посидіти, притулився до будинку і... заснув, а тепер позіхаючи, тер очі, — А, це ти Левко. Привіт, дорогенький.
— Доброго дня, Максиме Максимичу. Як поживає ваша дружина? Коська сказав, їй стало зле.
Позіхнувши так, що ледь не вивихнув щелепу, я мотнув головою.
— Уночі температура піднімалася. Ну, жар. Якось різко. Металася вся, сама не спала й мені не дала. Тільки й бігав, ганчірку з водою міняв. Але нічого, на ранок полегшало, заснула. Жар спав, тепер спить тихенько. А я ось, не виспався.
Лев був сьогодні одягнений у сорочку, і навіть зачесаний.
— А ти чого сам, де Коська? — я клипнув очима і примружився, — Чи він уже зрозумів, що гроші мені так і не привезли?
Лев докірливо подивився на мене.
— Максиме Максимичу, ви на нього не ображайтеся. У нього сім'я велика, їм же треба якось зводити кінці з кінцями.
— Та хто тобі сказав, що я образився? — замахав я руками, — Ви мені й так добряче допомогли! Чесно! Він і сьогодні разок мені воду приносив. А потім Тихон прийшов, набридав своїм ниттям...
Саме так. Мало того, він ще заходився випитувати, хто я такий, де мій пашпорт та іншу дурницю.
— Навіщо ви йому пістоля не віддали?
Я глибоко зітхнув. Нічка була ще та, набігався я і навіть попереживав за цю королеву, а тут ще Тихон вирішив пограти в митницю...
— Забув! — чесно зізнався я, — Їй-богу, просто забув. Він мені влаштував такий допит, що з голови все вилетіло. Добре хоч він згадав про схованку Милентія.
Лев захихотів.
— А тепер Милентій вам влаштує головомийку. Він і так не знає, де б чарку від Тихона сховати.
— Він взагалі тверезий буває? Сторож називається...
Лев за спиною тримав якийсь згорток і тут якось, ніби соромлячись, він його мені простягає.
— Це вам. Тітка сказала, що ви, мабуть, голодний.
— Скажи своїй тітці, що вона свята жінка і справжня рятівниця! — зрадів я.
— Тут курча, сиру трохи, томатів пара. Вона сама б принесла, та незручно, каже. І ще папіроси.
— Ось бачиш! Сам посуди, що б я без вас робив?! Тільки от що, палити я не палю. І тобі не раджу. Про це мало хто пам'ятає, але тютюн дуже сильно впливає на легені.
— Правда?
— А ось будеш доктора бачити, запитай Мефодійовича, чи бачив він легені курця?
Лев відсахнувся.
— Та де ж він міг їх побачити?
Я встав і потягнувся.
— В університеті. Або де там медиків вчать.
Хлопчик задумався.
— А я хочу піти, як тато.
— О, — я йому підморгнув, — Це теж діло, ціла трудова династія може вийти.
— А як це? — запитав він здивовано.
Я почухав потилицю.
— Це коли однією й тією самою професією, однією й тією самою справою займаєтеся і ти, і твій батько, і твій дід.
— Чув є правляча династія, але щоб трудова...
Від згортка в моїй руці, який передав Лев, пахло дуже смачно, я ледве стримувався, щоб не накинутися. Хліб і сало зжер ще вранці, тож уже сильно зголоднів.
— А це що? Газети?
— Так, — пожвавішав хлопчик, — тітка з сусідкою розмовляла, таке сталося, ніколи не здогадаєтеся...
— Що? — завмер я.
Лева аж стиснув кулачки.
— На її величність напали, коли вона на яхті подорожувала. Це її яхта вчора згоріла і за мисом перекинулася! Його високосте, дядько королеви вимагає ввести в Одесі облоговий стан.
— Навіщо? — здивувався я.
— Ха! Тато сказав, що тоді він, як тимчасовий гетьман, зможе керувати... — хлопчик раптом схопився за рот руками й заходився в паніці озиратися.
— Що сталося?
— Ви нікому не кажіть, що я проговорився. Це секрет, я і так його випадково почув.
— Лева, повір, я буду мовчати, як риба.
— Як риба? — Лев раптом зупинився й задумався, мабуть він, з його-то досвідом рибної ловлі став згадувати, чи чув коли-небудь, щоб риби розмовляли, — Тоді гаразд.
— І що ж, про це пишуть газети? — покрутив я згорток у руках.
— Так, тітка мене насварила, що я їх зім'яв, вона хотіла комусь віднести почитати.
Ага, значить мені ще й свіжа преса перепала. Ну, курорт, чесне слово!
— Ви прочитаєте, а потім мені розкажете, що думаєте про це. Дуже вже всім цікаво.
Я насторожився.
— А навіщо їй моя думка?
— Як навіщо? — здивувався хлопчик, — Цікаво ж! Але мені пора йти, чекають. Прощавайте!
— Дякую, Лев. Тітці від мене велика подяка, — я ще довго дивився, як хлопчик підстрибом скаче вулицею, поки він не зник за поворотом.
Щойно я піднявся в кімнату до королеви, щоб подивитися, чи не прокинулася вона і запитати, чи не хоче вона їсти, як сам побачив, що вже не спить.
— Як ви, Олісаво?
Перевірив чоло, температури немає і це було чудово. Вночі я думав, що знайду доктора і змушу його з'їсти пляшку від цих крапель, якщо не допоможуть.
— Слабкість... — неголосно відповіла вона, — Що зі мною було?
— Рана не запалилася, дуже навіть рожевенька, я подивився. Так що, це не вона. Можливо, ви води наковталися або наслідки сонячного удару.
Вона тихенько зітхнула.
— Навіть не хочеться пити. Тільки їсти, — вона несміливо посміхнулася.
— Чудово, якраз можна буде перекусити. Зараз я вам принесу.
Я пішов було вниз, як раптом вона ойкнула й ледь не закричала:
— Що це?
— Де? — стрімко повернувся я до неї.
Вона відсмикнула простирадло й закуталася в нього по самі очі.
— Я... Я що, тепер зовсім роздягнена?
Теж мені, знайшла через що переживати.
— Мені довелося вас роздягнути, Елізабет Ольгівна. Вам було дуже жарко, довелося вас обтирати водою.
Матінко, ну не треба на мене дивитися таким переляканим поглядом.
— Речі ваші висохли вже, я їх теж принесу.
Якийсь здавлений писк з-під простирадла був мені відповіддю. Ех, знала б ти, що я вночі думав, перестала б переживати. Якби з нею щось трапилося, я б собі цього точно не пробачив. Адже я переживав, що всі мої вигадки можуть виявитися цілковитою нісенітницею і потрібно було просто здати її на руки найближчому поліцейському! І потім би їй надали допомогу. Тому, провів важку ніч. Бігти було нікуди і ні до кого, допомогти нічим не міг. А вона немов палає вся, метається... Тільки обтирав водою і все. І навіть води тієї було обмаль, весь рукомийник довелося спорожнити. Та ще в самого нога почала чогось боліти, може десь став не так.
Приніс речі, поділив чесно курча, сир і помідори. Поклав газети поруч. А потім спустився вниз і, всівшись на ґанку, заходився їсти. Щось захотілося побути на самоті. Коли прийшов за тарілкою, виявилося, що Олісава змогла трохи розібрати свої речі, мабуть, щось вже й одягла. Тільки при цьому одразу ж запитала:
— Ви читали?
Я лише знизав плечима.
— Ні, але хлопчик мені сказав, ніби там щось про вас написали.
— Це обурливо! — очі королеви метали блискавки. — Хто їм дав право про це взагалі писати?
— А як же свобода преси?
— Яка свобода? Хтось же повідомив цій вільній пресі, хтось розповів! Адже як швидко, все сталося тільки вчора! Ви мали рацію!
Вона подивилася на мене, нервово смикаючи кут простирадла, яким прикривалася.
— Це не може бути збігом. Не могли газети так швидко рознюхати.
Кивнувши, я сів на краєчок ліжка.
— А ще мені не подобається цей ваш облоговий стан. Припущу, це означає патрулі, перевірки документів, заборона виїзду.
— Так, — королева прикусила губу, — І, схоже, я тепер зрозуміла ваші сумніви. Такі кордони потрібні для того, щоб когось затримати або знайти. Або не дати втекти. Однак же, їм невідомо, що я жива, а тому не розумію, навіщо тоді це знадобилося.
Я знову знизав плечима.
— Затримати всіх, хто був на вашій яхті. Обмежити до них доступ і з'ясувати, що їм відомо. А крім того, просто влаштувати якусь показуху. Усі в паніці, ніхто нічого не знає... Коли люди лякаються, вони можуть здійснювати дурні вчинки. А вже велике людське суспільство часто поводиться просто як стадо.
Королева сиділа, щось міркувала, а потім запитала:
— Що ви думаєте робити?
— Поки я збираюся стежити за вашим станом. Щоб дістатися до Києва, нам потрібен транспорт. А значить, гроші.
— Беріть кільце, — рішуче сказала королева, простягаючи його мені.
— Для початку вам потрібно бути здатною здійснити переїзд. Можливо, потрібен буде одяг. І мені, і вам. Милентій мені позичить свій, а ось вам доведеться шукати.
— Можна придбати.
— Можна. У вас який розмір?
— Що означає розмір? Мірки? Це тільки кравець знає.
— Ах, кравець, — зітхнув я, — Ні, шити сукню ми не будемо. А ось якісь квитки... що з Одеси ходить до Києва?
— Що означає це ваше "що"? Диліжанси ходять. Тяговоз ходить, експрес "Південна ніч" — три вагони першого класу. Або звичайний, вагони другого і третього. Але він їде довше. Хіба ви цього не знаєте?
— Ось такі в мене провали в пам'яті, — скривився я. — Тяговоз, значить... Але для всього цього потрібно бути там, у місті. І туди пішки йти, як я розумію, довго і для вас складно.
— Є ж десь візники, екіпажі в когось, нарешті.
— Так, і ми змусимо нас відвезти під загрозою пістоля...
— Чому це?
— Грошей-то в нас немає. До речі, а чи вмієте ви користуватися пістолем?
Ну, все. Тут голос зміцнів у королеви настільки, що мені довелося прослухати цілу лекцію. Потім слухняно збігати за пістолем і уважно подивитися, як із ним вона вміє поводитися. Ось тільки сам його пристрій у мене чомусь викликав цілковите здивування.
— Значить, зводимо важелем у бойове положення...
— Тільки попередньо потрібно укласти кулі!
— Ага. Кладу кулі в гнізда, закриваю, зводжу важіль у бойове положення.
— Фокусувальний кристал на місці. Ми готові до стрільби. При натисканні на курок, відбувається захоплення і гальмування світового ефіру, ефірна енергія, сфокусована і спрямована дулом, захоплює кулю і розганяє її, відправляючи в ціль. Ох, прямо дитинство згадала, як вчили...
І причому вона крутила цією пістолею перед самим моїм носом!
— Це ще старий зразок, — захоплено розповідала Олісава, — Зараз вже інші, легші моделі використовуються. Мені подобалося стріляти. Ствол один, але кілька куль.
— Цікаво, чи сильна віддача? — пробурмотів я.
— Віддача? Тримайте міцніше, — засміялася королева, очі її горіли, — Знову у вас такий дивний вигляд, з мене смієтеся?
— Ні, слухаю дуже уважно.
Вона глянула на мене з підозрою, але я дійсно уважно її слухав. Абсолютно безглузде при цьому в мене було відчуття, начебто мені щось було знайоме в цій пістолі, а начебто б і ні. А мої руки навіть його краще розуміли, коли заплющив очі...
— Шкода тільки кулі-то всього дві.
— А ви вже зібралися напасти на когось?
— На візника, — похмуро брякнув я, встав і підійшов до вікна.
Не знаю, що цьому було виною, чи то недосип, чи то цілковита невизначеність, але мені чомусь було якось не по собі, тривожно. Я дивився на залиті світлом призахідного сонця дерева і мені чомусь здавалося, що звідкись звідти, з-за цих дерев ось-ось хтось та й вискочить. Дурний якийсь настрій... Вибачившись, я відправився зробити чай, благо не викидав заварку і тепер можна було залити її по новій. Порожній чай ми пили в мовчанні, було про що думати. Свічок не було, як стемніє, потрібно було лягати спати...