Глава 6. Розмови

Повернувся я в будинок, думки були не надто веселі. Втім, нерозумно було очікувати, що пара хлопців вирішать усі мої запитання, і так добре, що в незнайомому місці вийшло знайти і лікаря, і якусь їжу. До речі, чай. Я поклав цю пістолю на буфет, вирішив потім її подивитися. Уже починало темніти, щоб не налетіли комарі, я прикрив двері, та ще й закрив їх на засув. Зачинив і віконниці в кухні. Якщо скоро стане зовсім темно, то нічого не буде видно, тому потрібно або пошукати щось для освітлення, або лягати спати. Але спочатку б зрозуміти, як розжитися окропом. Біля плити знайшовся коробок довгих сірників, а ще цікавий такий мідний чайник. Зверху два отвори, ага. В одне воду заливати, в інше що? Думаю, що вугілля пхати або дрова. Ну як дрова, дровенятка, трісочки. Дров біля плити я не знайшов, трохи здивувавшись цьому. Хоча, якщо Милентія годували інші, то й піч топити йому самому нема чого. У дворі повно кущів і дерев, знайти різних гілочок не склало великих труднощів. Ось щоб розпалити довелося попотіти, але все ж, вийшло. Я пошукав кухлі. Мати Коськи мені поклала трохи чайного листя, за що їй, звісно, велике спасибі. Але як мені його заварити? Залити окропом чи в чайник просто кинути? Так, зроблю інакше, візьму один кухоль і заварю в ньому, а потім просто буду додавати в інші кухлі заварки. Інакше її величність буде в мене цією заваркою плюватися, негарно буде. Загалом, через деякий час, я знову піднявся нагору.
— Чай, ваша величносте.
Обкинувши голодним поглядом порожню тарілку і засмучено зітхнувши, я знайшов куди поставити кухоль.
— Що там хлопчики розповідали? — запитала Олісава, уважно стежачи за моїми рухами.
Чи говорити їй про яхту? Вона трохи заспокоїлася, треба б їй зараз цих крапель накапати, а ось неприємні новини залишити на ранок. Чи навпаки?
— Вони розповіли, що Тихон під вікном кричати сьогодні не повинен, хоча хто його знає, може і сюди буде чутно.
Королева поїжилася, ніби їй стало якось не по собі.
— А човни...
— Так, скільки там Іван Мефодійович крапель прописав? Перший раз три, зараз вам у воду накапаю. До речі, Ольго світ Штірлицівна, вам би слід тихенько зняти сукню. Поки не зовсім стемніло, я б замочив її в умивальнику, дивись кров би відіпралася.
— Послухайте, Максиме!
— Тільки не починайте знову це своє фу і фі! Соромно, не соромно...
Вона злегка почервоніла.
— Я навіть не знаю, що мені хочеться більше, посварити вас за нахабство чи подякувати за турботу.
— Так, — рішуче сказав їй. — Я зараз вийду, а ви обережно знімете сукню. Хочете, халат Милентія вам принесу, а ні, то простирадла ці начебто чисті, їх йому з прання принесли. Загорнетеся в простирадло і станете прямо як антична богиня. Менера Велоська. І взагалі, ви, врешті-решт, зараз пані Штірлиць, а не Олісава Ольгівна! Та ж особа ого яка, просто кремінь! Грім і блискавка! Як дасть з трону... А пані Штірлиць цілком може і сукню на ніч зняти. Знаєте, як кажуть, соромно — коли видно, а коли вже видно — то не соромно, а цікаво!
Королева закрила обличчя руками й затрусилася. Я отетерів.
— Тільки не плачте, прошу...
Вона прибрала руки й я побачив її червоне, усміхнене обличчя.
— Справді, Максиме, ви просто неможливі... Тільки перестаньте насміхатися з мого імені! До речі, чому Ольга?
Я знизав плечима.
— Та до слова якось довелося.
— Мене назвали на честь відомих королев, але мені не дуже хотілося би... Мою улюблену бабусю звуть Ольга, — неголосно сказала вона і тепло посміхнулася чомусь своєму, — Мені так подобалося бувати в її маєтку, у Козині, куди вона перебралася, коли знову вийшла заміж. Тоді вийшов страшний скандал, як же, за генерала з простих... Я сама навіть фиркала, коли вона просила подружитися з його внучатим племінником. Ми там разом у неї літо проводили, коли нікого в нас не залишилося... Тепер-то він сам генерал, в Олешші, мабуть порядки свої наводить...
Вона повернулася зі своїх спогадів і глянула на мене своїми сіро-блакитними очима:
— Мені потрібно ще раз відлучитися... а потім я спробую її зняти. Тільки врахуйте, мені буде непросто її надіти без сторонньої допомоги, — знову почервоніла, — у вас є такий досвід?
— Олісаво Миколаївно, у нас із вами буде купа часу, щоб з нею розібратися.
Або не буде взагалі, подумав про себе. Примчить Милентій... Втім, шепну йому, хто це, стоятиме потім під дверима, як миленький...
— Я вас проведу.
Допоміг їй спуститися, провів за вже відомою адресою. Вирішив не чекати під дверима, а ще раз обійти територію, хоча вже зовсім стемніло, але я хотів побачити, чи є якісь вогні на вулиці. Тільки налякав якогось собаку, який утік від мене подалі й звідти заходився лаятися злим, верескливим гавкотом. Ох, ти, заслухався, а тут хтось знову кличе мене! Я побіг назад у двір, виявляється, королева двері не могла відчинити і злякалася. Ну дає!
Потім показав їй пристрій рукомийника. І провів назад. Поки чекав, щоб вона зняла сукню, пошарив ще раз унизу на першому поверсі, шукав мило. Та де там, раз є кому віддати речі в прання, Милентій вирішив і на мило не витрачатися. Ну, або я просто не зміг його виявити. Втім, зате свічка знайшлася, на латунному свічнику. Не надто велика, але ще придатна.
— Пане! — почув знову.
Сидить королева, закутана в простирадло, блискає очима і вся червона чи то від збентеження, чи то від напруги.
— Я не можу, — зім'ято так каже, — Не виходить зняти.
— Та Боже ж ти мій, — важко зітхнув я, — Ну давайте разом...
— Ні за що! — вигукнула вона.
— Знову, двадцять п'ять... Олісаво, якщо вам завтра буде краще, нам доведеться якось звідси вибиратися. Якщо у вас уся сукня буде в крові, то це обов'язково побачать і чортзна-що подумають.
— Ну і що! Я ж не збираюся ховатися! Навпаки, мені потрібно скоріше всім повідомити!
Я знову зітхнув.
— Зрозумій, не можна тобі зараз бути виявленою кимось на вулиці.
— Це ще чому?
— Для початку, не кожен поліцейський тобі повірить. Ось дивись, стоятимуть двоє таких заблуд, як ми, і стверджувати, що хтось тут королева...
— Мене шукають!
— Ось! А хто?
— Безглузде запитання... Мої піддані!
— Ох, — я знову зітхнув, — А які з них? Випадково не ті, що підпалили тобі яхту?
Вона здивовано дивилася на мене.
— Як підпалили?
— Єлизаве... Олісаво, ти сама казала, що був поштовх і тебе викинуло в море. Повір, просто так не буває, щоб на кораблі щось просто так вибухало. Ні, на військових ще гаразд. Але у тебе ж яхта була, а не військове судно! І я сам бачив, як вона горіла. І борт був проломлений, причому, зараз я пригадую, що уламки стирчали назовні. Я, звісно, не знаю, що там сталося, але вважаю — є привід замислитися, вірно?
Королева мовчала, прикусивши губу.
— До цього додамо ще той факт, що тебе вдарили ножем.
— Естер... — тихо прошепотіла вона.
— Розумієш, у мене є дурна властивість... — я раптом замовк і подумав, а й справді, тут я себе знав. — Іноді чую або бачу якусь деталь, а потім вона цвяхом стирчить у голові й не дає спокою, поки, нарешті, не прийду до логічного висновку. Вважай це примхою. Так ось, ти сказала, що тебе туди привели. Але вибач, це маячня.
— Чому? — тихо запитала Олісава.
— Усе маячня. Невже твій чоловік такий був дурень, що потягнув би з собою коханку у весільну подорож? Це ж була саме вона?
— Естер прибула таємно і несподівано...
— Та хоч так! Достатньо було попросити її не пустити, виставити з яхти, досить просто триматися від неї подалі, а ти ж кажеш, вони були прямо разом і прямо в найневідповідніший момент, коли тебе туди привела... хто вона? Покоївка?
— Моя честниця... Ви робите такі очі... Леди опочивальні...
— Це на який? Вибач, що кажу про неприємні тобі речі, але все це мені здається набагато складнішим, ніж на перший погляд.
— Чому? — повторила вона.
— Не знаю. У самого недавно ніби клацнуло в голові. Щось у всьому цьому має незвичайний вигляд. Гаразд, нехай такий був дурень, що вирішив зрадити тобі ось прямо під час весільної подорожі. Ну, припустимо. Вона прибула до вас, покликала його і що?
— Що? — глухим, мертвим голосом запитала королева.
— А те, що тебе вдарили ножем! Саме тебе, а не когось іншого! Королеву! Не його, не її, а тебе! Хтось же взяв ніж у руку! Навіщо? Хтось же покликав тебе? А навіщо? Навіщо тебе туди кликали? Щоб ти переконалася на власні очі? Але що тоді?
— Не знаю...
— Ось і я не знаю, навіщо! Ну побачила їх, ну розсердилася і що далі? Який твоїй цій честниці в цьому профіт? Не зрозумію... Ти точно бачила їх, вірно?
— Як тебе зараз, — сказала королева змертвілими губами.
— Згадай, зроби зусилля! Де ти їх побачила?
Королева зачаровано дивилася на мене.
— Я підійшла і зазирнула зверху у таке вікно...
— Зверху? В ілюмінатор?
— Мабуть. Такий він... щоб можна було бічні закрити.
— І бачила їх?
— Вона була прямо на ньому. Оголена. Відкинулася назад і щасливо сміялася...
— А де був ніж? — запитав я.
— Що? — сіпнулася вона.
— А де ж тоді був ніж?
— Який ніж? — отетеріла королева.
— Яким тебе вдарили й лише після цього ти відчула поштовх.
— Я... Не знаю... — прошепотіла здивовано вона, - Я його, навіть, не відчула...
— Вони тебе бачили?
— Ні... здається, ні. Не могли...
— А тепер стеж за моїм логічним викладенням — якщо в тебе є рана, значить хтось тебе вдарив ножем. Але хто? Якби твоя Естер схопила ніж у пориві гніву, то він мав бути в них у каюті. А навіщо їй там ніж? Але і ти ж всередину не потрапила! Водночас, якщо твоя честниця хотіла б тобі щось повідомити, то чому просто про це не розповіла, а повела саме туди? Ти дорогу не знала?
— Що?
— Так-так! Дивно все якось! Якщо тільки не припустити, що саме в той момент, коли ти дивилася на них — тебе й ударили ножем. А потім зіштовхнули за борт.
— Ні!!!
— А я не бачу інших варіантів! Тебе могло б викинути вибухом, але повір, це обов'язково залишило б забиття й опіки.
— Але чому? Навіщо? — приголомшено вона дивилася на мене.
— Звідки ж мені знати, — знизав я плечима. — Ймовірно, у тебе є суперники або суперник. Або просто хтось хотів влаштувати кризу в країні. А заодно, кинути тінь на твого чоловіка або його коханку. Зникла ти з корабля, а ця служниця сказала б, що бачила, як Естер тебе вдарила ножем. І що далі? Якби тебе не знайшли, то їм би ніколи не відмитися. А якби знайшли, то ось вона рана.
— Але... Але яхта?
— О, ось це мені поки незрозуміло. Вибух все ж стався, раз борт розвернуло і пожежа почалася. Втім, я тобі все це кажу не для того, щоб похвалитися, який я розумний. Просто хочу тебе застерегти, якщо все саме так, як я припустив, то твої недруги мало перед чим зупиняться. І вони цілком можуть бути на великих посадах, щоб почати негайно діяти. Наробити тут галасу, влаштувати бурхливі пошуки. І якщо ми зараз десь з'явимося, немає жодної гарантії, що тебе миттю, зі співом пісень і фанфарами повезуть у твій палац.
— Але відкрито напасти на королеву? Вони не посміють.
— Хто сказав на королеву? Хіба не свита робить короля, тобто, королеву? Ти будеш сама, в пом'ятій сукні лише з деякими прикрасами, спритний, хитрий і винахідливий суб'єкт заявить гучно про те, що ти просто якась босячка, божевільна, що тебе треба перевірити, відвезти кудись. Хіба знають тебе всі поголовно в обличчя? Сумніваюся. За межами палаців, поза своїми людьми ти зараз дуже вразлива. Втім, можуть і впізнати, переконувати у своїй відданості, а повезти зовсім не туди...
— Що мені тоді робити? — в очах її тепер стояв жах.
— Якнайшвидше опинитися в столиці, серед своїх прихильників. Є ж такі, тут потрібно тобі дуже добре зважити... Армія там, поліція.
— Канцлер...
— Ну, тут тобі видніше. Головне, щоб це був той, хто тобі зможе надати не тільки захист, а й підтвердження того, що ти саме Олісава, а не Ольга Штірлиць.
— Максиме! Ви...
— Я. Але для того, щоб туди потрапити, нам потрібно якось дістатися. На це потрібні гроші. І бути не надто примітними.
— І ви хочете...
— Хм, для початку випрати вам сукню. Потім, щоб ви відчули себе краще. Послужу вам як одягальниця, вже абсолютно точно, що недолік послужливості компенсую небажанням тикати у вас ножем. Поїдемо в більш жваве місце...
— В Одесу!
— Ну... Так! В Одесу. А там закладемо ваше кільце і на ці гроші вирушимо до столиці, де вас, нарешті, позбавлять мого огидного товариства.
Ми помовчали. Королева відвернулася, у роздумах. Ну, нехай. Мені здається, мої припущення мали сенс. Тож вирушив на пошуки сірників до свічки, що було зробити вже не так просто. Потім запалив свічку і знову до королеви повернувся. Вона так і продовжувала сидіти, замотана у цьому простирадлі.
— Хто ви, Максиме? — тихо запитала вона.
— Ох, Олісаво. Я не ворог вам. Тут можете бути впевнені.
Вона стиснула губи.
— Добре. Допоможіть мені зняти її, — вона відвернулася і відкинула простирадло. Справа виявилася не настільки простою, але зняти сукню вийшло. І чого переживала, під нею ще виявилася якась білизна, але я вже не роздивлявся, втомився просто. Залишивши королеву без свічки, я із сукнею ще поперся у двір, заткнув злив умивальника якоюсь ганчіркою, замочив її, точніше замочив забруднену частину сукні, вся вона туди просто не помістилася. Потім вирушив у будинок, шукати собі місце, де б поспати. Безглузда софа в кабінеті Милентія була коротка, я плюнув на неї, взяв суконну його ковдру, кинув на підлогу в кабінеті, і, побажавши королеві на добраніч, зібрався, нарешті заснути. Але через деякий час почув боязке:
— Пане! Максиме!
Я, крекчучи, не гірше Тихона, зайшов до неї, тримаючись рукою за стіну, щоб не звалитися зі сходів.
— Чому ви не спите, ваша величність?
— Не говоріть зі мною таким буркітливим тоном...
— Ага... Я б із задоволенням помовчав годин вісім.
— Максиме! Мені страшно!
Ох ти ж, лишенько. Стукнувся легенько лобом об стіну.
— Я не можу тепер заснути! Мені самотньо... і страшно!
— Хочете, я посиджу з вами? Тільки врахуйте, я вмію голосно хропіти!
— Фу, ну як можна бути таким!
Я сів на ліжко.
— А якщо ви будете багато базікати, то точно нескоро заснете.
Вона намацала мою руку і схопила її.
— Я вам дуже вдячна...
— Спіть, Олісаво.