Глава 5. Коли допомагають тобі

Доктор, високий, темноволосий, худорлявий чоловік, десь моїх років або навіть молодший, різкий у рухах, закінчив перев'язку і встав, не намагаючись приховати своє роздратування.
— Навіщо було мене тоді викликати, якщо не хочете дослухатися до моїх порад?
На ньому був чудовий білий легкий піджак, в якому по такій спеці було безперечно комфортніше, ніж у тому, від кутюр'є Мілентія мишачого кольору, який я накинув на себе. Але мені залишалося лише заздрити, і це теж не додавало настрою. Я відвернувся від почервонілої, напівоголеної королеви, яка кидала чомусь на мене, а не доктора, що її роздивлявся, не дуже добрі погляди, хоча все-таки, на моє настійне прохання, мовчала.
— А навіщо пропонувати якусь хлорку для обробки рани, якщо вона лише все спалить навколо?
— Вибачте, пане Штірліце, ви лікар?
Укрив королеву простирадлом і теж підвівся на ноги.
— Та до чого тут хто я?! Їжаку зрозуміло, що рана не кровить, чиста, запалення немає, обробка антисептиками тут майже не потрібна. Що не так?
Доктор, якого звали Іван Мефодійович, заходився мовчки складати свої інструменти.
— Жар дає не рана, а перегрів на сонці з незвички, — скосив я оком на королеву. — Парасолька зламалася. Так, люба?
Якби поглядом можна було вбити, то вона б, напевно, вже це і зробила.
— Якщо ви так добре знаєтеся на медицині, чому не чули нічого про аква-віту? — уїдливо кинув лікар.
— Як не чув? Чув, — упевнено відповів я йому, — Просто ваша аквавіта навіть пахне інакше!
— І чим же вона, вельмишановний, має пахнути? — уже не уїдливо, а глузливо запитав цей Іван Мефодійович.
— Як чим? Горілкою!
— Ха-ха-ха, — заходився голосно реготати лікар і навіть королева посміхнулася, — Не сперечаюся, пане Максиме, етиловий спирт — цілком придатна річ, але аква-віта набагато дієвіша. Вона ж спеціально оброблена за методами Генріха фон Тейна. І, дозволю собі зауважити, дає чудові результати.
— Проста водичка? — недовірливо скривився я.
— Не водичка, а спеціальний склад, який пройшов обробку.
— Чому ж ви відразу її не запропонували?
— Вона ж коштує дорожче, вже вибачте.
— Ах, так! — схаменувся я, — Вас влаштують американські долари?
— Ходімо до зали, — доктор був не надто задоволений, що я завів цю розмову одразу, але що поробиш. У мене взагалі ж бо і грошей вже нема. Гривня і та була віддана Косьці, який не тільки запросив лікаря, а й притягнув кошик їжі та обіцяв зайти ще. А решта куни, яка, як я зрозумів, була значно меншою за гривню, залишалася моїм резервом. З лікарем у мене відразу не склалося: він з порога сунувся до королеви, а я змусив його помити руки. Його цікавило, де можна було отримати таку рану, а я попросив цікавитися більше її станом.
— Дозвольте зауважити вам, Максиме Максимовичу, — почав він відразу, щойно ми вийшли зі спальні й перейшли до кабінету. — Що я зобов'язаний буду повідомити приставу про те, що проводив лікування різаної рани молодої жінки.
Я здивовано глянув на нього.
— Хіба я можу вам це заборонити, лікарю? Якщо ви хочете їм повідати страшну історію про те, як вона випадково зачепилася за гострий цвях, а…
— А потім у її чоловіка з'явилася велика ґуля на голові, — не без посмішки перебив він мене.
— Ви справді думаєте, що я міг би накинутися з ножем у руках на жінку? На свою дружину, в сенсі.
Доктор пильно дивився на мене з-під навислих брів, нервово барабанячи пальцями по своїй валізці, яку він поставив на стіл.
— Я не можу виключати таку можливість, — нарешті відповів він.
Дорогенький мій, якщо ти мені даси кілька днів, то розповідай потім що завгодно кому завгодно... Тільки як мені отримати це від тебе?
— Вашій дружині деякий час буде потрібен повний спокій. Міняйте пов'язки, потроху використовуйте аква-віту. Вона ж не горілка.
Він знову посміхнувся, втім усмішка швидко зникла.
— Не знаю, як мені довести, що я не маю до цієї рани ніякого стосунку, як і вона до моєї ґулі. Дурний збіг обставин, — сказав я цілком відверто. — Та й як ви собі уявляєте, накинувся, отримав поліном по лобі й передумав?
— Послухайте, Максиме Максимовичу, зараз справді не найкращий час, щоб тривожити панів поліцейських, мені не хочеться потім відповідати на їхні незліченні запитання.
— То повідомте їм, я ж кажу, мені нічого приховувати. Але ви не відповіли щодо оплати. Ви вже вибачте, наші речі з грошима так і залишилися в екіпажі. Ось, можу запропонувати долари. Скільки я вам винен за візит?
— З огляду на аква-віту я б узяв з вас три гривні. Але що сталося з вашим багажем? Чому у вас залишилися лише долари?
Я на секунду завмер, а потім та моя внутрішня частина, яка відповідала за пригоди, перехопила керування язиком.
— Дуже просто. Щойно ми приїхали й не встигли розвантажитися, як Милентій у страшному поспіху зірвався в місто. Я просто випустив з уваги те, що він поїде надовго, а в портмоне немає достатньо коштів.
— Портмоне? Це щось новеньке? Гаманець такий?
— Так, для паперових грошей і документів.
— Цікава дрібничка... Милентія Саймоновича, виходить, викликали через цю подію... Але звідки ж він дізнався?
Які всі навколо цікаві, просто жах!
— Дізнався що? Мені здається, що він мав поїхати ще вчора, але чекав на нас і тому затримався. Через це з ранку кудись сильно поспішав.
Що я верзу? Придумую всяку нісенітницю, просто намагаюся говорити впевнено, може тому й проходить? Але не можна нахабніти, не можна.
Доктор злегка насупився, потім поправив окуляри на носі й глянув на мене.
— Беручи до уваги, де він служить, його поспіх природний.
Милентій десь служить? Ну, успіхів йому, сподіваюся, його там навантажать роботою, поки ми не з'їдемо. Втім, завжди залишається можливість усе пояснити. І королева поруч, як не крути. Гаразд, що він там казав, три гривні?
— У мене ще є такі папірці, але не знаю, чи влаштують вони вас.
Так, хвилиночку. У мене ж були із собою гривні, чому ж я вирішив, що тут вони недоречні? І де це саме "тут", про яке я подумав? На секунду я раптом подумав, що опинився в абсолютно чужому світі. А при цьому, мені стало не страшно, а сумно. Судячи з того, що я мало що пам'ятаю до падіння у воду, для мене тепер усе навколо чуже. Ледве переборов у собі бажання розповісти лікарю про те, що відчуваю проблеми з пам'яттю. Він руки перед оглядом пораненої хворої не став мити, куди йому з такими руками до моєї ніжної пам'яті…
— Цікаві кредитні квитки, — виявляється, він взяв у мене один, — Ніколи таких не бачив, напевно, якісь нові?
Я просто кивнув, набридло мені брехати.
— Боюся, що незручно буде їх розмінювати.
— Тоді прошу, — я витягнув три доларові папірці й простягнув їх.
— Відмінна якість, — з цікавістю розглядав їх лікар.
— Я нещодавно привіз дещо, тепер і в нас буде не гірше, — добре, що цей хитрий, нахабний і розважливий "я" завжди був готовий відповісти, не чекаючи обережного і чесного. Нехай навіть і таким не надто веселим голосом. Дивно, але лікар не став відмахуватися від цих грошей, навіть мав якийсь задоволений вигляд.
— Ви служите по фінансовій частині?
— Що? — стрепенувся я, — Мабуть, ні. Скоріше по консультаційній.
Він зсунув брови, потім дістав з кишені жилетки годинник і подивився на нього.
— Ви вважаєте, що ці ваші кредитні квитки будуть тут прийняті?
Я трохи здивувався, але постаралася не показати вигляду. На мене якось почала навалюватися втома, хотілося їсти, а не вести розмови, в яких один співрозмовник не розуміє іншого. Про що він? Про кредитні квитки? А, гроші мої…
— За ними майбутнє, Іване Мефодійовичу. Вони зручніші.
— Але це ж не срібло! Не золото! Просто папір. Як можна йому довіряти?
— Дорогий Іване Мефодійовичу! У цьому житті все має цінність. Важливо лише вміти вигідно розмінювати цінне тобі, на цінне іншому.
Він посміявся і надів свого капелюха, схожого на казанок.
— Упевнений, що розмінювати золото на папірці буде вигідно лише уряду.
— Якщо він буде міняти, як ви кажете, невигідно, то тоді розориться. Державне тіло взагалі складний організм, а гроші — це його кров, вони мають циркулювати.
— О, цікаве порівняння! Тут ви вже опинитеся на моєму полі. Втім, прошу мене вибачити, час іти. Я забіжу до вас днями, провідаю. Ви ж тут пробудете деякий час?
Цікаве запитання. Як правильно на нього відповісти — я точно не знаю.
— Ви ж самі прописали постільний режим, — вирішив я ухилитися від відповіді.
— Правильно-правильно, — зітхнув він, — Тоді дозвольте відкланятися.
Я провів його до хвіртки, на прощання він підняв свого капелюха і пішов. А я залишився стояти, дивлячись йому вслід і розмірковуючи про те, наскільки добре пройшла бесіда і як скоро він збереться йти розповідати в поліцію про те, що тут виявив. І що він там про них сказав? Зараз не найкращий час, щоб їх потривожити... Чому?
— Максиме Максимичу!
Я повернувся. До мене поспішали мої приятелі, мої добрі феї, Лев і Коська. Чи феї — це тільки дівчатка? Але ж мали у них бути й хлопчики, вірно? Помахав їм рукою.
— Пішов уже дохтур?
— Пішов. Але обіцяв колись повернутися.
— А ми вам картоплі принесли. І тюлечки. І хліба.
— Ох, — живіт мій тут же забурчав, подаючи сигнали про свою повну згоду на все перераховане.
— Ну, братці, ви мене просто виручили.
Коська із задоволеною пикою простягнув кошик.
— Мамка ще чаю в ганчірку загорнула. У Милентія Саймоновича, каже, є самовар. А цукор-то весь вийшов, — він винувато облизався.
— Я буду вам винен? — вирішив уточнити я, але Коська тільки руками замахав. 
Глянув на Льову, а він хмуриться.
— Тримай-но, — простягнув я Косьці цю останню куну, — Тільки підкажіть-но мені, друзяки, а чи немає у ваших місцях того, хто може долари обміняти на гривні. Не можу сам відлучитися ніяк.
Хлопці перезирнулися.
— Міняйла чи що? А про Вінні-Пуха розкажіть ще? — Коська посміхався щербатим ротом.
— У-у... у-уу... — пролунало десь неподалік чиєсь завивання.
— А це що таке? — здивувався я.
— Тихон прокинувся, — засміялися хлопці.
— Тихон?
— Так, знову десь чекушку шукає... Так, Вінні-Пух як же?
Я подивився в той бік, звідки лунали ці несамовиті стогони. Це що виходить, Тихон цей — сусід Милентія? І спав весь цей час? Потім подивився на хлопців, які переминалися з ноги на ногу.
— Ой, хто це там? — відкрив рота Льова, я озирнувся.
Оце так, у розчиненому вікні побачив Олісаву, яка тут же зникла з очей.
— Це дружина моя, Ольга Єлизаветівна, зачекайте-но, я зараз.
Кинувся до будинку, мало що, раптом щось сталося. Королева сидить, скрутившись на бік і очі відводить.
— Що трапилося, вашество?
— Мені потрібна нічна ваза, — не дивлячись на мене раптом випалила вона.
А, зрозуміло. Тільки боюся, що ваз-то не знайду. Чи є вони взагалі тут десь? Село ж…
— Тут така справа, величність, — почухав я потилицю, — Давай я тебе тихенько проведу.
— Куди? — розплющила вона очі.
— До місцевого закладу особистого користування.
— Сама спущуся…
Я з іронією подивився на неї.
— А потім знову кликати цього Ескулапа?
— Ви там про що з ним говорили, Максиме? Якісь кредитні квитки?
Я тільки зітхнув. Ну ти подивися, тепер і цій щось придумуй, та на вуха розвішуй...
— Давайте поки спустимося.
Горда королева рвалася сама, але я допоміг їй спуститися, загорнутій у простирадло, і вивів на подвір'я.
— Помахай рукою цим славним хлопцям, — прошепотів я.
Королева натягнуто посміхнулася і махнула рукою, після чого хлопці приголомшено побажали їй доброго дня. Тут уже я не став довго вмовляти, легенько підхопив її і поніс, куди природа кликала. У сенсі, куди її покликала. Величність наморщила носик, а я раптом завмер:
— Тобі буде незручно із сукнею.
— Ох... Тільки не кажіть, що будете мене тримати, Максиме.
Я подивився їй в очі й спокійно відповів.
— Потрібно буде і потримаю. Але краще сама, тільки будь обережнішою.
Тут уже така справа, я не став наполягати на своїй допомозі, хоча і розумів, що в не найпросторішому дощатому туалеті в довгій сукні та з раною на спині не надто буде легко. Але, впевнений, що вона постарається впоратися... Коли розчинила двері й заходилася вибиратися, я підійшов.
— А сукня все-таки задерлася, — сказав їй.
— Де? — заверещала вона.
— Я жартую, — посміхнувся і знову підняв на руки.
— Дурню! — якось по-дитячому образилася Олісава і надула губи.
Ось же халепа яка виходить, усе тягаю королеву на руках, не дарма нею мріють стати. Хоча, до цього всього можуть Жоржі та яхти, що вибухають, ще додаватися, а це не надто велике задоволення я вам скажу.
— Нам хлопці картоплі принесли, зможемо поїсти трохи, — вирішив її підбадьорити.
— Уааа! — зойк донісся до нас і королева аж сіпнулася.
— А це Тихон, — сказав я.
— Тут ще Тихон є? Ох, Господи. Коли цей кошмар закінчиться, — вона навіть притиснулася до мене, поки її транспортував.
— Скоро. Усе колись закінчується. Поки полежи...
Кошик з їжею вабив мене, але я стоїчно виклав невеликий чавунець з картоплею на стіл, хліб, що там ще. Взяв кошик і поніс Косьці.
— Уууу...
— Що це там Тихон розоряється? — підійшов я до хлопців, які стояли у дворі.
— У Тишки знову голова болить, — хихикав Коська.
— Та який він тобі Тишка? — вагомо промовив Льова. — Він Тихон Силич!
Я мимоволі посміхнувся.
— Про це теж є анекдот. Приходить якось раз П'ятачок у гості до Вінні-Пуха...
Хлопці вмить нагострили вуха.
— А замість Вінні виходить до нього секретар.
"— Скажіть, а Вінні вдома? — запитує Вінні-Пух.
— Хто? — відповідає секретар. — Який він тобі Вінні? Вінні-Пух давно виріс. Тепер він Дикий Ведмідь Вільям!!!
— Тоді передайте йому, що до нього заходив Дикий Кабан П'ятак!"
Хлопці посміялися з нехитрої історії, а я все визирав, де там Тихон і що там з ним таке. І як запитати, хто він. Поки думав, тут він сам вивалився з-за кущів. Скуйовджений, сивий дідок у розхристаній сорочці, стоптаних чоботях і шапці набакир.
— А ви що це? Га?
— Виспався, Тихоне? — запитав я його спокійно, хоча мене знову охопило напруження.
— Хто? Де? — він покрутив головою, потім спробував сфокусувати на мені погляд. — Милентій?
— Ні, добродію. Я його товариш, уранці приїхав. Пам'ятаєш, ти ще нас зустрічав.
Тихон округлив очі, як вони в нього ще не роз'їхалися врізнобіч.
— Яу? — зупинив він своє просування і схопився за деревце.
— Ну так! Я тобі ще монетку дав, щоб ти випив за моє здоров'я.
— А це ми завше... Чого ж, за хорошу людину-то. Тільки Милентій...
— Поїхав він, дідусю, — крикнув Коська. — У місто помчав.
— А я пістолю загубив, — поскаржився він мені. — Як же так... Що я за сторож без пістолі.
Ага! Дід, виявляється, місцевий охоронець. Зрозуміло. А де ж він спить? Не в Мелентія ж!
— Ось що, братці. Треба дідові Тихону допомогти. Пістолю знайти, — а сам пошепки їм додав. — Знайдете, мені принесіть. Я йому потім віддам, а то ще п'яним стрельне.
Хлопці посміхнулися і згідно кивнули.
— Коська, я тудою піду, а ти в Щерби глянь, — заходився розподіляти пости Льова.
— Чого це в Щерби? — чогось надувся Коська, — Не хочу до нього, він на мене кричати буде. Краще ти йди.
— А ти тоді куди?
— Е, братці, — вліз я, — Ви як сусіди Ходжі Насреддіна, все ніяк не можете домовитися.
— Хто?
— Що це, Ходжа?
Хлопці здивовано на мене дивилися, навіть Тихон завмер і прислухався.
— А ви не знаєте? Ну, слухайте. Жив та був в одному далекому селищі мудрець Ходжа Насреддін. Прийшов він якось із проповіддю до своїх односельців. «Чи знаєте ви, про що я хочу розповісти вам сьогодні?» «Ні, не знаємо», — відповідали йому. «Ну тоді мені нема про що з вами говорити», — сказав Ходжа і пішов. Наступного дня він знову прийшов із проповіддю і запитує: «Чи знаєте ви, про що я вам хочу розповісти?» «Знаємо, знаємо!» — закричали селяни, яким дуже хотілося послухати його. «Ну раз ви все знаєте, то навіщо я вам буду розповідати?» — відповів Ходжа і пішов. Тоді селяни вирішили домовитися. І коли наступного ранку Насреддін знову прийшов і знову запитав: «Чи знаєте ви, про що я хочу поговорити з вами сьогодні?» — половина закричала: «Знаємо! Знаємо», а друга закричала: «Ні! Не знаємо!» Подивився на них Ходжа, знизав плечима і сказав. «Дуже добре! Нехай тоді ті, хто знає, розкажуть тим, хто не знає!» І пішов.
Хлопці захихотіли, Тихон вигукнув:
— Ах, спритний! — і, сплеснувши руками, відпустив деревце і ледь не звалився.
Мені почулося навіть тихе хихикання з вікна.
— Тому, ідіть разом, все одно веселіше, — і додав. — Напевно, валяється там, де він спав або поруч десь.
Загалом, вдалося мені їх спровадити, бо Тихон, який ще стогнав, з'ясувавши, що в мене немає ліків від його головного болю, побрів собі кудись далі. Я полегшено зітхнув і вирушив нарешті снідати. Чи обідати. Або вже вечеряти. Загалом, їсти й відпочивати від усіх перипетій цього дня.
Коли я зайшов провідати королеву, вона, здавалося, спала. Але варто було мені доторкнутися їй до чола, як відразу відкрила очі й запитала:
— Що там за історії ви все розповідаєте?
Голова її все ще була гарячою, але начебто не сильніше і вона вже від мене не шарахалася. Доктор залишив мені ще один зовсім маленький пухирець, потрібно було приймати кілька крапель, якщо жар не стихне. Я вже було хотів одразу дати, але потім вирішив, що краще трохи почекати. Та й поїсти їй не завадило.
— Базікаю всяке, — відповідав, — а вони слухають.
— Ходжа Насреддін — це щось східне? — дивилася вона на мене з-під напівприкритих очей.
— Так, — кивнув я їй, — волоцюга, баламут і веселун.
— Баламут? — очі її широко розплющилися.
— Правду кажучи, не любили його місцеві правителі. То якого багатія обдурить, то в чийсь гарем залізе.
— Гарем? Дозвольте, але хіба це не...
— Це місце, де утримуються всі дружини і наложниці місцевих правителів.
— Як це... Як це...
— Як це зручно, ви це хотіли сказати? — з посмішкою запитав я.
Королева мало не задихнулася від гніву, потім заплющила очі, трохи помовчала і неголосно процідила крізь зуби:
— Що ще могли придумати ці чоловіки...
— О, — закинув я ногу на ногу. — тут дуже непросте питання, ваша величність. Іноді деякі речі потрібно оцінювати не тільки з погляду свого виховання, а намагатися зрозуміти сенс, причини явища.
Вона знову дивилася на мене широко розплющеними очима, в яких хлюпало здивування і роздратування.
— Так-так! — вагомо сказав я. — Людське суспільство весь час змінюється, намагаючись пристосуватися. Але до чого? Звісно, до того місця, де воно живе, і до того способу, як це в нього виходить.
— Що ви таке кажете, пане? Як можна взагалі обговорювати таке?
— А чому ні? Ось ви знаєте, — присунувся я до неї ближче. — що існують різні форми шлюбу. Що ви скажете про...
Тут я зупинився. Що це? Навіщо я це кажу? Для чого збираюся королеві розповідати про різні форми подружнього життя? Що на мене найшло?
— Що ви скажете про те, щоб перекусити? — запитав я, вирішивши для себе раз і назавжди, що про щось розповідати потрібно виключно після тривалого роздуму. А взагалі, краще тільки запитувати.
Королева посопіла, потім невпевнено кивнула.
— Не скажу, що це королівська вечеря, але це те, що в нас зараз є.
— Не потрібно представляти мене розпещеною вередухою, пане! Якби ви знали, як огидно буває годують принцес у королівських палацах!
— Он як? — здивувався я. — А чому? Кухарі погані?
Олісава гірко посміхнулася.
— Ні, вчителі хороші. Можуть тебе залишити не тільки без вечері, а й без обіду.
— Яка маячня! Дитині взагалі потрібно постійно і розмірено харчуватися. Вона ж росте!
— А ви, як бачу, великий знавець усього, шановний добродію!
— Це ви мене так звичайним базікалом назвали, так?
— Просто я дивлюся на вас і не розумію, хто ж ви такий? Звідки?
Я теж на неї дивився і не знав, що мені на це відповісти. Можна було просто позловтішатися і відмовитися якоюсь дурницею, але мені-то потрібно налагодити якісь стосунки з Олісавою-Єлизабет. Втім, не хотів будувати ілюзій, розуміючи, щойно вона опиниться в більш-менш знайомому оточенні, тут мені не змовчати, а на багато запитань просто нічого буде відповісти.
— Дорога Олісаво, світ королівна! Нехай це буде моєю маленькою таємницею... Ось у вас так багато підданих, ви можете знати про того і про цього. Хіба не цікаво, що буде хтось, про кого ви зможете будувати тільки здогадки? Нехай я буду вашою особистою таємницею, розкрити яку буде значити просто зіткнутися з буденністю. А в цій грі уяви, у роздумах і логічних умовиводах є певна принада, чи не знаходите? Хто він, цей мерзотник? Може він просто мій найзухваліший підданий? Може чужий? А може просто божевільний, який не розуміє з ким має справу?
Вона дивилася на мене з дивним виразом на обличчі, на якому можна було прочитати і цікавість, і обурення.
— Важливо лише сьогодні, ваша величність. Важливо лише зараз. Ми з вами живі, відносно здорові й маємо подбати про те, щоб так і тривало далі. Для чого нам доведеться докладати певних зусиль. Які потрібно чимось живити.
Я встав з ліжка і посміхнувшись їй, вийшов, щоб забрати картоплю і все, що там нам принесли. Спустився вниз, знайшов велику керамічну тарілку, почистив і виклав картопельку, ще навіть теплу. Десь у мене була ще торба зі шматком сала, в буфеті знайшовся і ніж. Під чавунець у кошик поклали якісь газети, я подумав, що королеві буде цікаво почитати хоч щось, а ні, то знайдеться газеті й інше застосування. І поніс тарілку нагору.
— Вже вибачте за такий незадовільний сервіс, — сказав, входячи.
— До чого тут рабство, пане? — здивувалася королева, намагаючись підвестися на ліктях, але при цьому трохи скривившись.
Я поставив тарілку, допоміг їй сісти, знайшов навіть якусь подушку, щоправда маленьку і доволі жорстку, але це краще, ніж нічого.
— Яке рабство? Незадовільний сервіс — це погане обслуговування.
— Французької ви не знаєте, — зітхнула Єлизабет, — Вона і справді вийшла з моди.
— А це тут до чого?
— Service... Хоча сервус — це взагалі латина...
— А-а, — перебив я. — Та Бог з ним. Прошу вас, їжте! Вам потрібні сили.
Сам не надто переймаючись, взяв шматок хліба, поклав сала і заходився наминати, бо їсти вже хотілося неймовірно. Олісава обережно взяла картоплю і стала її потроху покусувати.
— Думаю, — проковтнув я шматок, щоб не говорити з набитим ротом. — ви пробачите мене, що не можу правильно прислужувати вам за цим столом.
Вона злегка посміхнулася.
— Те, що ви невиховані, могло б мене здивувати, якби раніше не зрозуміла, що ви просто безцеремонний.
Я навіть припинив жувати.
— А в чому тут різниця? Беріть сальце, ваша величносте, вам потрібні сили. Шкода, овочів немає. Вітаміни знову ж таки...
— Вітаміни? Пане, от чому не знаєте латину, але сиплете цими слівцями?
— Якими? А, вітаміни… Ну, так же корисні елементи називаються.
— Вперше чую.
— Є багато чого на світі, друже Гораціо… Та ви беріть-беріть! Хто перший сів — той більше з'їв! Я тут швидко вправлюся, тож поспішайте.
Чесно кажучи, я б сам з'їв усе, що тут було, і ще стільки ж, так хотілося їсти, проте навіть залишив невеликий шматочок сала і хліба внизу на ранок, бо більше нам навряд чи принесуть, грошей-то немає. Хіба що, мої феї знайдуть кого-небудь, хто побажає зміняти долари на гривні.
— Ох, побачив би мене зараз хтось із придворних...
Я подивився на неї уважно.
— Це б вас скомпрометувало, так?
Вона на мить завмерла, потім не поспішаючи дожувала картоплю, прикриваючи рот.
— Ні, правда? Ваші придворні ніколи не бували в походах? Або, можливо, для них було б образливо розділити з кимось їжу, перебуваючи в подібних умовах? Ви тільки уявіть собі, що ви опиняєтеся на безлюдному острові, знайшли якісь банани й ананаси, невже всі ваші придворні в такому разі їли б на стороні? Або померли б з голоду через відсутність ложок, виделок і лакеїв, які їм мають подати? Або через те, що товариш по нещастю не зовсім так само знатний...
— Кхм, — королева подавилася і заходилася відкашлюватися, від чого схопилася за бік. — Прошу вас... Я хотіла сказати зовсім інше... Відчуваючи законну гордість від того, хто я є, не можу не погодитися, що надмірна опіка сильно втомлює. І побачивши мене тут, мені б проходу не дали, без кінця охали й ахали... А становище... Ось скажіть, Максиме, хто ви самі? Мені іноді здається знайомим ваше обличчя, ніби ви схожі на того, хто був мені представлений. Але коли ви вимовляєте своє прізвище, у вас робиться такий вираз, наче ви смієтеся наді мною, над ним, над собою і взагалі над усім навколо!
— Я взагалі-то весь білий і пухнастий... — спантеличено відповів я.
— Який?
— Є такий анекдот. Знаєте казку, в якій Іван-царевич взяв за дружину жабу?
Королева округлила очі.
— Ох... Вперше чую.
— Ну, то розповім тоді. Загалом, сказав батько своїм синам, ось вам лук і стріли — стріляйте в різні боки, куди стріла прилетить — там вам дружина буде.
— Це чарівно! — пробурмотіла Олісава, — А якщо на смерть?
— Та ще раз стрільне, що йому... Ну от. Іван-царевич стрельнув, а його стріла полетіла в болото. Пішов він, дивиться, а ту стрілу жаба тримає. Приніс він її, а йому кажуть — тепер поцілуй її і від твого царівного поцілунку вона обов'язково на принцесу перетвориться. Ну і цей дурень цілував її, цілував в різні місця, а вона все ніяк не перетворюється. Не витримав Іван-царевич, кричить, та що ж таке, я її цілую-цілую, а вона все така ж зелена і бридка. А жаба йому тоді відповідає: «Ти точно дурень! Це ж я після хвороби, а так я біла і пухнаста!»
Подивилася на мене Олісава, а потім як заходилася сміятися, за бік тримається і регоче.
— Максиме Максимичу! — пролунало з подвір'я.
— О, та це мої бійці! Ви чай питимете, моя королева? Нехай цукру немає, але чай гарячий корисний.
Олісава, все ще посміхаючись, кинула на мене дивинний погляд.
— Буду вам вкрай вдячна.
Хлопці зустріли мене біля хвіртки з найбільш змовницьким виглядом, тримаючи щось у руках, загорнуте в листя лопуха.
— Знайшли, — прошепотів мені Коська, блискучи щасливими очима.
— Що? — не зрозумів я.
— Максиме Максимовичу! — протягнув незадоволений моєю нетямущістю Лев. — Пістоля!
— А-а! Це ви молодці. А Тихон що?
Лев зневажливо махнув рукою.
— Зустрів Щербу, а тому сьогодні за човен цілу п'ятірку дали, то він пляшку на радощах витягнув. Ну, тепер вони там до ранку.
— Наші теж човни давали, щоправда, не всім добре платили. А як ваша дружина почувається?
Я переводив погляд з одного хлопця на іншого.
— Дякую, вже краще. А кому човни? Навіщо? Рибу ходили ловили?
Хлопці замахали головами.
— Не. Корабель рятували. Потім шукали потопельників.
— А, зовсім забув. Ви там були?
Хлопці насупилися.
— Пристави погнали, то з далеку подивилися. Корабель-то потоп зовсім, на бік звалився. Ось човнами й рятували.
— Як ви встигаєте, і туди бігати, і мені допомагати?
Коська засмучено шмигнув.
— Так недалеко тут до мису-то, за який корабель прибило. А далі роз'їзди стоять, вуха погрожують відірвати. Згори дивитися нудно, далеко.
— Ну добре. Давайте тоді я заховаю в Милентія пістолю цю, потім Тихон проспиться і забере.
Хлопчаки вручили мені урочисто ось це от у лопухах.
— Воду вам принести на завтра? — з надією запитав Коська. — Я до дядька Дмитра збігаю, він у порту буває, запитаю за ваші ці.
— Запитай, Коська. Бачиш, Милентія-то немає досі...