Глава 4. Коли ти сам - швидка допомога

- Де ми? - прошепотіла королева.
- Так, Олісава, - я прибрав волосся з її обличчя, - послухай мене уважно...
- Максим Максимовичу! - пролунав дзвінкий голос знизу.
- Я послав місцевих хлопчаків за лікарем, він скоро буде. Ось, - я поклав їй на лоба мокрий рушник, - Зараз вони і води притягнуть.
- Пане, ви все також нестерпні...
- Це ж ще не кінець, - зітхнув я, - Зачекайте, я зараз.
- Максим Максимовичу!
Так, не вистачало, щоб він ще в дім зайшов. Я швидко спустився, пропустивши повз вуха королівське бурмотіння. Лев стояв у дворі, руки в боки, поруч повнісіньке відро води. Швидко ж він.
- Я знайшов тут відерце, - сказав йому я, - зможеш ще принести? Далеко тут?
- У той бік до бочки довго йти, я до водокачки бігав, там за так можна взяти, - Лев уважно дивився, як я переливаю воду з його відра у своє. Тобто, у відро Мілентія.
- А чого немає нікого? Де народ? І ти Тихона не бачив? - раптом згадав я ще одне ім'я з листа.
- Так усі побігли туди на берег, у бік Люстдорфа. І Тихон, напевно... Якщо не спить. Там корабель горів, - раптом пожвавішав хлопчик, - людей рятують. І я побіжу, тільки води вам принесу і Коську дочекаюся.
- Якщо принесеш відро, зможеш його залишити і потім забрати?
- Безперечно. І це, Максим Максимовичу, ви сорочку-то змініть! Ніби поранений ви. І ґуля у вас.
Я трохи нервово посміхнувся.
- Анекдот такий є, про ведмедя. Ідуть Вінні-Пух з П'ятачком... знаєш, хто такий Вінні-Пух?
- Ні, - замотав головою хлопчик.
- А, - потер я лоб, - Ну, Вінні-Пух це ведмежа таке, а друг у нього порося П'ятачок.
Лев засміявся.
- Порося і друг ведмедя! Смішний анекдотець!
Я посміхнувся.
- Так, це точно. Так ось, ідуть ведмежа Вінні-Пух і порося П'ятачок, а назустріч їм Сова.
- А її як звали?
- Та так і звали. Розумна занадто була, от ім'я і не змогли придумати.
Лев знову зареготав.
- Треба Косьці розповісти.
- Та ти далі слухай. Ідуть вони, зустрічають Сову. І вона запитує: "Вінні-Пух, а чому П'ятачок весь синій?". "Це він грибами отруївся" - відповідає Вінні-Пух. "А синяк чому під оком?" "Так він їсти не хотів!". Ось і я з цією ґулею...
Хлопчик посміявся, але я так і не зрозумів, з ввічливості чи анекдот сподобався.
- Я залишу відро, потім увечері заберу, - Лев помчав по дорозі не гірше за свого приятеля.
Прикрив хвіртку, подумав що буду Тихону розповідати, якщо заявиться. Ким би він там не був. Хоча, в цьому будинку він точно не жив. Схопив відро і потягнув його в будинок. У кухні, вона ж і їдальня напевно, стояв масивний дерев'яний буфет, у якому виявив трохи посуду, здебільшого керамічні та металеві тарілки, пара кухлів і заховані в глибині окремої полиці склянка та пара чарок. Склянка здалася мені цілком придатною, я залишив відро, набрав води і піднявся нагору. Королева зустріла мене стривоженим поглядом, але побачивши воду навіть руки до мене простягнула.
- Пий, - притримав я склянку, щоб вона ще її не впустила.
От же вперта, навіть п'є і намагається щось мені сказати.
- Ух... Пийте, прошу вас, ваша величність... - випивши майже всю воду видихнула вона.
- Мене не треба просити, я не величність, - підморгнув я їй.
Вона відкинулася на матрац, рушник підклала собі під голову.
- Ваша величність, - твердо сказав я, - треба зняти корсет, тоді стане легше і рану можна буде обробити.
- Ви збожеволіли, пане!
- Усе можливо. Але скоро прийде лікар, вам однаково доведеться це зробити. І ось ще, ваша величність. Давайте поки не будемо казати, хто ви.
Королева спробувала знову розплющити очі, і подивитися на мене.
- Але... Чому?
- Там у морі я чув гуркіт. На цій вашій яхті.
- Так... Я була на палубі і мене щось штовхнуло...
- Вас ударили ножем, на яхті трапилася пожежа... все це може бути неспроста!
Вона знесилено задихала.
- Є ще вода?
Довелося збігати і набрати ще.
- Що... - вона знову припала до склянки, але вже не змогла випити її цілком, - Що ви хочете сказати? Це ваше неспроста...
- Це я до того, що ми тут зараз перебуваємо в не надто обжитій місцевості, щоб повідомити комусь про вас мені доведеться йти далеко, а це означає залишити вас на самоті. І я цього не хотів би.
- О, ви турбуєтеся про свою королеву, пане? - здається, трохи глузливо запитала вона.
- Мою? З чого ви вирішили? Раптом я якийсь турецькопідданий?
- Точно, для мого підданого ви занадто часто зухвалі.
- Олісава... Елізабет! Потрібно зняти корсет!
Вона спробувала відповзти від мене, але сил у неї було небагато. От уже не знаю, може спека вплинула так. Може поранення. А можливо, її і приклало там, на кораблі. Якщо вона опинилася у воді.
- Залиште мене! Я не можу роздягнутися перед...
- Переді мною? Ну, вам не потрібно роздягатися, я спробую вас сам роздягнути, а потім, не потрібно турбуватися, я не збираюся вас безпорадну ґвалтувати.
- Ви... ви ж чоловік...
- І що з того? Я побачу ваші божественні груди, одразу ж збожеволію і негайно постараюся вами оволодіти?
- Ви... Як ви смієте! Як ви можете... Але... А чому ви вирішили...
- Дорога королево! Я просто спробую вам трохи допомогти. І навіть не буду підглядати. Чесно!
Що це? Вона що, плаче?
- Ну до чого ці сльози? Я не заподію вам шкоди! Клянуся вам, я не ґвалтівник! Чоловік, який бере жінку силою - це закінчена сволота, таких зневажаю. Силою беруть тільки ті, хто не здатен викликати у жінки бажання!
- Ах, пане! Ви таке говорите, я не можу слухати. Господи, прости... Ох!
- Так, давайте все ж таки, спробуємо.
- Ні...
- Сукня у вас висохла, можна вже розв'язати всі ці шнурки, які я он бачу. Ну, заплющте очі й уявіть собі, що я просто ваша покоївка. У якої б ще королеви була покоївка, яку звали Максим Максимович? Та вам ще заздрити будуть!
Поки язиком молотив, руки взялися до роботи. Я тихенько почав розв'язувати шнурки.
- Було б простіше просто розрізати цю сукню...
- Ні за що! - стиснулася королева.
- Та я і не зможу. Нічим. Може тільки ніж якийсь там унизу завалявся, але так просто не розріжеш.
- Ай!
- Ось бачите! Навіщо від мене відповзаєте, знову впивається, так?
- Ах, перестаньте мене мучити!
- Та що ви скаржитеся? Ви ж сама королева! Ви повинні стійко долати дрібні тяготи величі та вести твердою рукою країну до щасливого майбутнього!
- Ви знущаєтеся, пане? Як ви можете?
Кляте шнурування було до того заплутане, що справа йшла туго. Зате я зрозумів, що сукня застібалася, зав'язувалася... загалом, схоже її одягали знизу-вгору. Тобто, якщо розв'язати зверху, то потім можна опустити. Але як же тут все складно!
- Боже, яка ганьба... Незнайомий чоловік...
Я важко зітхнув. В мені боролося бажання збігати-таки за ножем.
- Яка така ганьба? Та й чоловік, загалом-то, вже знайомий. Вас ніколи лікар не оглядав?
- Доктори, пане, це... Ой, ні.
- Та годі, подумаєш до... спини випадково доторкнувся! Не кинуся я на вас, не сподівайтеся!
- Ви... ви...
- До речі, я скажу лікарю, що ви моя дружина. Тому ви поки побудете місіс фон Штірліц! Ви цьому раді?
Вона завмерла, потім з її очей знову полилися сльози.
- Господи! - обурився я, - та це ж не так страшно, як воно звучить! Ну побудете трохи моєю дружиною нібито, потім, як стане вам легше і ми звідси виберемося, одразу ж розлучимося, я навіть на поділ майна подавати не буду, все-все ваше королівство цілком вам залишу.
- Ах, Жорже... Навіщо ти так... - по всій видимості, королева плакала з іншої причини, не тому що стала фон Штірліцей.
- А що він зробив? - мені вдалося практично до пояса зняти її верхню сукню, тепер належало зайнятися самим корсетом. Ну і затягнуті ж тут були шнурки! Але немає лиха без добра, удар гострим предметом перебив металеві прутики і надірвав тканину. Я почав розривати її до кінця, це дало змогу послабити натяг і розв'язувати стало набагато легше.
- Підлі чоловіки... Всі, навіть він. Прямо на нашій яхті, прямо ось так. Усамітнився з коханкою. З цією мерзотницею Естер...
- Ви впевнені? Ні, просто всяке в житті може бути. Їй стало зле...
Королева спробувала повернутися, але я їй не дав цього зробити, вона лише повернула до мене голову і зашипіла, як розлючена кішка.
- Всccяке?! Чччоловвввікииии!.. Та я прямо їх застала! Мене покликала честниця і я... і я... Ні! Це нестерпно!
Я зупинився.
- Хто вас покликав? Честниця?
- Так... la dame d'honneur.
- Прислужниця? Покоївка? Покликала прямо туди, де вам зраджував чоловік? - здивовано запитав я, - Оригінально! Яка кумедна відданість! Стійте! Так це вас там вдарили ножем?
- Не знаю... Я нічого не знаю...
О! Нарешті! Корсет розшнурував, королева аж голосно зітхнула та відразу зойкнула від болю.
— Замріть! — скомандував я. — Зараз я вас підніму і зніму його.
— Господи, дай мені сил пережити цю ганьбу...
Та яка там ганьба, тут під ним ще була якась сукня! Але бодай без цієї ідіотської шнурівки, тож стягнути її було простіше... 
Її волосся пахло морем. Тіло було гаряче і трохи тремтіло, мабуть від переживань. Мені довелося підняти її, тримаючи за плече, витягнути руку з корсета, потім перехопити руку через груди і, знову піднявши, зняти його вже нарешті. Відчувши мою руку в себе на грудях, вона аж завмерла, лише швидше застукало її серце. Хотілося б думати, що від захвату, та певно, це було не так. Зрештою, знявши корсет, я зміг звільнити рану. Підвівся, знайшов серед випраних речей Мілентія простирадло і застелив половину ліжка, підіткнувши його під королеву, яка відчайдушно намагалася натягнути сукню назад, скривившись від болю і прикриваючи руками голі симпатичні груди.
- Лягайте сюди, тільки обережніше, я зараз візьму хустку і змию кров.
- Де моє намисто?
- Та ось воно. Зніміть ще сережку, нема чого доктору ваші багатства роздивлятися. Я поки їх складу в наволочку і покладу під ліжко.
Затягнув простирадло, зробив що сказав, довелося взяти ще рушник, щоб не забруднити кров'ю все навколо. Знайшов ще одне простирадло і накрив королеву, щоб її так усе не бентежило. Визирнув у вікно, повне відро води вже було в наявності, а ось хлопчаків не було видно.
- Хочете ще води?
- Ні... Я просто полежу. Не кидайте мене тут, пане! - раптом подивилася вона мені в очі.
Я підійшов до неї, присів поруч навпочіпки і посміхнувшись, прибрав їй волосся з чола.
- Ех, Ліза. Якщо ви збираєтеся правити розумно, довго і успішно, то вам слід назавжди запам'ятати, що люди всі різні. Не підлі всі чоловіки, а всього лише хтось конкретний. Не потрібно ніколи узагальнювати! Так, вам не пощастило на такого потрапити, але зате тепер у вас буде досвід.
- Пане, я не потребую ваших повчань!
- Точно. Мені потрібно пошукати їжі. І доктора, звісно.
- І вчителя манер...
- О, якби взяли на себе такий важкий труд! - жартівливо їй вклонився.
Залишивши королеву обурено сопіти, а це було все ж краще, ніж тихенько ридати, я спустився вниз і напився води. Стягнув свою сорочку, точно є на ній кров, доведеться прати. Знову піднявся нагору, але вже не заходив до королеви, знайшов один із костюмів Мілентія, взяв його сорочку і приміряв. Трохи довший рукав, трохи коротший у довжину, але загалом нічого. Зате без крові на спині.
А у дворі, на вулиці стояла задушлива спека. Пройшовся за будинок, проінспектував дощату споруду, потім в умивальнику заправ свою сорочку. Не сказати, що повністю, але хоч не кидалася в очі тепер кривава пляма. Кинув на гілку сушитися і вийшов на вулицю.