Глава 1. Коли не туди пішов

Земля буквально вислизнула з-під ніг. Не встиг навіть злякатися, як після короткого польоту всім тілом врізався… у воду?! Від несподіванки ледь не закричав, широко розплющивши очі. Якимось дивом вдалося затримати подих, тому й не захлинувся одразу. Десь згори долинув приглушений гуркіт, що відгукнувся справжнім дзвоном у голові… Ошелешено роззирнувся, почав гребти руками, щоб виринути. Аж тут… На тобі! Поруч зі мною тоне дівчина, її рот, випускаючи останні бульбашки повітря, роззявлений у ледь чутному крику. І вона з невимовним жахом дивиться просто мені в очі, ніби благаючи про допомогу! Геть не встиг ні про що подумати. Просто інстинктивно повівся не надто шляхетно. Але, якщо правду казати, тут просто пощастило. Їй, звісно, не мені. Бо зміг зачепити ногою, нахилився, вхопив за волосся і щосили штовхнув угору. Ще промайнуло, хоч би вона не здумала мене обійняти. Інакше пішли б на дно разом, красиво і швидко, бо я вже і сам задихався, не якийсь там ловець перлів. Виплив на поверхню, шумно хапаючи ротом цілюще повітря. Поруч у воді щось хлюпнуло, і знову ледь встиг схопити її за одяг, щоб не пішла на дно. Уже й борсалася якось мляво, нахлисталася, мабуть, води. Загрібаючи вільною рукою та ногами, підтримував її обличчям догори й намагався роззирнутися, аби хоч зрозуміти, куди плисти. А тут щось як вгатить мені по голові — аж зіроньки в очах полетіли, і вся ця історія ледь не скінчилася, щойно почавшись. Ми обоє ледь не пірнули остаточно, лише дивом вдалося втриматися на плаву і не випустити цю дівчину зі своїх загребущих рук.
І дуже пощастило, що не було сильного хвилювання, бо хвилі накочувалися на нас розмірено й спокійно. Поруч гучно плюхнуло, озирнувшись, побачив те, що, вочевидь, мені й "прилетіло" в голову. Човен! До того ж абсолютно порожній!
Схопився за нього, поки не віднесло далеко, підтягнув ближче дівчину і, плескаючись, як грайливий дельфін чи там тюлень, спробував затягти її на борт. Ні, це зовсім не проста справа, чесно кажучи. Човен… не великий я в них фахівець, як він там по-справжньому називається — не знаю, точно не катер і не катамаран, а просто човен, він, зараза, так сильно кренився під нашою вагою, що я дуже боявся перекинутися. Втім, гріх на нього нарікати. По-перше, він усе ж таки був тут, а по-друге, стукнув мене легенько, можна сказати — ніжно і лагідно, по дотичній. Будь він розміром більшим, могло б і всю башку рознести. А так ще нічого, тямить потроху моя тиковка.
Човен керувався невеликим стерном-румпелем, який бовтався зараз без діла, але за нього мені вдалося зачепити мокру одежу потопельниці, яка так і лізла мені під руку. Одежа, звісно, а не потопельниця. Сама вона, схоже, була вже знепритомніла.
Заважало взуття, довелося здерти його з ніг. Мабуть, без взуття мої ноги стали більше гребти чи вдалося сильніше рвонути, але вийшло перевалитися через цей клятий руль, не перекинувши при цьому човен. І навіть не впустив дівчину. Потім тягнув її як міг і за що міг, одягу було стільки, ніби вона загорнулася в ціле простирадло. Дуже хитало, тепер вже це стерно заважало, але через борт я б її точно не витяг, тільки перекинулися б. А так перекинув животом на борт, точніше на корму, вона навіть заборсалася і почала подавати певні ознаки життя. Заліз у човен сам і витяг її повністю з води, поклавши животом на дошку, на банку. Злегка натиснув, але без фанатизму. Треба було ще згадати, як там утопленику допомогти… І наче тільки тріпотіла, а вже обм’якла мішком, лежить і не ворушиться. Поклав її на бік, обхопив ззаду руками і почав натискати активніше. Буквально одразу її знудило, з рота пішла піна, вона почала хрипіти й сипло кашляти. Тоді підняв їй голову та плечі, щоб стала трохи вище. Дістав із кишені мокрих штанів мокру ж хустинку і почав витирати їй обличчя. На щастя, хоч і з хрипами, хоч і кашляючи, але вона дихала. Її безформна, велика мокра сукня розпласталася по дну човна, світле волосся повністю обліпило обличчя. Знесилившись, вона відкинулася на борт. Ех, добре… що тепло. У холодному морі давно здохли б.
Прекрасно! Що міг — зробив, хто хотів більшого — нехай сам старається. Ну, а тепер… Почав озиратися. І, оп-па! А ось слона-то й не помітив! Виявилося, зовсім неподалік палав великий білий корабель. Частина його білосніжного борту була мені добре помітна в диму і язиках полум’я, вітер дув у його бік, чорний дим стелився по воді від нас, але цих нас чомусь відносило від нього все далі. Схоже, кораблик був на ходу, чи його тягнуло течією. Втім, тоді б нас несло однаково, напевно. Думка про це в мене промайнула і зникла. Ще щось у цьому кораблі чіпляло погляд, щось було не зовсім зрозуміле мені, але ось що саме — ніяк не міг збагнути, мабуть, шишка на голові заважала. Прихована клубами густого чорного диму висока щогла? Навіть дві, друга стирчала обрубком і не одразу впадала в око. Відсутність будь-яких труб? Проламаний, увесь у диму борт? Ажурне колесо, що стирчало із води і оберталось? Те, що не помітно нікого з екіпажу? Почав вдивлятися у воду, може, хтось зістрибнув і йому потрібна допомога? Але ні, нікого.
І тоді зайнявся тим, з чого було б краще почати — почав вивчати ввірене мені плавуче майно. Човен як човен. Невеликий, одна банка посередині й місце для стернового. І на носі невеличкий закуток. До дерев'яних штирів замість уключин мотузкою були прив'язані весла. Навіть може бути, що приклало мене не самим човном, а зачепило якраз одним із них. Я машинально торкнувся голови і засичав від різкого болю, пристойна така виявилася ґуля. Що ж, зате й весла були в наявності. Тільки дівчина привалилася до одного, важко дихаючи, і заважала гребти. Я вирішив її відтягнути на ніс, але потім спробував просто підняти, вона здалася мені досить мініатюрною. Справді, я її підняв на руки й переклав на ніс. Мені здалося, що вона навіть почала приходити до тями, але придивлятися довго не став. Обережно піднявся на банку і, балансуючи, щоб не впасти чи не перекинути човен, почав уважно вдивлятися в навколишній водний простір. Нікого не було видно, втім, людину в морі ще спробуй помітити, особливо якщо сам перебуваєш не надто високо над водою. Гнатися за кораблем було не найкращою ідеєю, він продовжував горіти, дедалі більше завалюючись на проламаний борт, так що мені вже була видна його коричнева чи червонувата палуба, а при цьому його відносило з пристойною швидкістю, і відстань між нами зримо збільшувалася. Та й на що мені був корабель, який горить і тоне, якщо я вже перебуваю в рятувальній шлюпці? Нехай вона була схожа більше на рибальський човен, шлюпки, напевно, більші, але я останній буду, хто на це нарікатиме!
Найкращою на сьогодні і, як на мене, взагалі в усьому моєму житті новиною було те, що виявився берег і він був не так щоб далеко від нас. У мене аж від душі відлягло, чесне слово! Зовсім не хотілося опинитися в утлому човнику посеред безмежного моря-океану. А тут така краса — ось він поруч, милуйся. Втім, радість дещо згасла, оскільки берег був високий, урвистий, кам’янистий і прямовисний. Чесне слово, як у нас… У нас… Де це — у нас? Оце халепа, не пам’ятаю! І тут мені аж зле стало. Та й хто лишився б спокійним, якби раптом не зрозумів, що забув, хто він і як його звати! Ні хто я, ні де мій дім, ні хто там чекає, і чи чекає хтось… усе, виявляється, геть забув! Аж серце защеміло… Ось знаю, що цей дім у мене був, а нічогісінько про нього не пам’ятаю. І взагалі, нічого про себе… Навіть як мене звати. Як так?!
Спокійно! Не найкращий час для паніки! Я озирнувся, послухав, як хлюпочуть хвилі об борт, почув крики чайок… Раз усе одно ніхто зараз не кличе, плюнув, зціпив зуби й узявся за весла. Про все буде ще час подумати пізніше, на березі. Що впав у море — пам’ятаю добре. І що страшенно здивувався цьому — теж. Це не сон, чудово розумію, адже уві сні стількох відчуттів, запахів і звуків просто не буває. Але хто я? Де я? Тьху ти…
Зціпив зуби, постарався викинути зайві роздуми з голови, опустив весла у воду, почав гребти й озиратися. Примічати якісь особливі місця на березі, щоб зрозуміти, куди й з якою швидкістю рухаюся. Вдалині помітив якусь вежу, щось там блищить на сонці — скло чи схил даху, не розгледіти, сліпить. І так очі від солоної води трохи пече. Але не ліхтар, не маяк. Берег як берег, чимось навіть знайомий. Дерев на ньому не видно, лише невеликі зарості чагарнику, він високий, глинистий, на нього не видертися. А біля самого зрізу води видніються обвалені великі жовтуваті камені й цілі шмати-пласти глини. Не сказати, що сильно глибоко, ближче до берега помітні у воді острівці різного кольору, темні й світліші.
А ще там були якісь будиночки на воді. Далеко, було ще не надто добре видно, але це були точно будиночки з містками до них від берега. Отже, місця тут були заселені, і це чудово. Може, мені гребти туди? Але човен потроху зносило вздовж берега в інший бік, скоріше тягнуло до невеликого мису, за яким цей самий берег зникав. Тому я вже не стільки веслував, скільки просто спрямовував. Зовсім до берега притискатися побоявся, йти вздовж нього через каміння було б складно, тут не було піщаного пляжу і навіть хоч трохи піску — одне каміння, об яке прибоєм човен розбило б швидше, ніж я про це розповідаю…
— Води… — раптом почув я за спиною.
Схоже, врятована прийшла до тями.
— Потерпи, немає поки води, — відповів я, озирнувшись, і почав активніше ворочати веслами.
Ми допливли до мису, і за ним відкрилася… ні, не бухта. Просто море тут глибше врізалося в берег, попереду виднівся цілий гай, ця глиниста стіна, що я бачив раніше, уже помітно спускалася нижче. Одразу в кількох місцях виявилося навіть щось схоже на пляж. Море? Пляж? Так, справді, дуже мені це було знайоме. Аж ніяк не в озері я був — точно, вода була солоною, на губах стояв знайомий присмак цієї солі й водоростей. Але й океаном складно було назвати, там би тоді хитало мене, напевно, сильніше. Втім, може, це й океан, такий ось тихий. Звідки мені про це знати? Гаразд, не до того зараз. Веслуючи, я поглядав, як віддаляється охоплений полум’ям корабель. Наздогнати його я б точно не зміг, і так замучився гребти. Звідкись здалеку чувся кілька разів дивний тріск, потім навіть почулося, ніби на хвилях недалеко від корабля щось бовтається, але я не став довго вдивлятися. Схоже, вздовж берега йшла течія, яка нас сюди потягнула, але за мисом вона відвернула чи втратила силу, оскільки гребти доводилося дедалі частіше й сильніше. Та й стерно бовталося так, що почало заважати, повертаючи човен. Довелося вставати й шукати, чим його прив’язати чи заклинити. Але виявилося, що воно спокійно піднімається і притискається до корми. Може, я був удома моряком? Гей, моряку, ти забагато плавав… Тому став матросом… Ні, навряд чи. Хіба відчував би справжній моряк такий страх через те, що пливеш на такій глибині в якійсь утлій шкаралупці? Ось місця знайомі, нібито. Берег, море. Але все інше…
За спиною знову застогнала дівчина. Дихала вона вже рівніше, але остаточно до тями так і не прийшла. А може, сонце вже напекло, день був по-справжньому спекотний. Прикрив її голову сукнею, якась вона в неї була зовсім здоровенна, знизу прямо дзвоном стояла, повністю не розпластавшись… Загалом, до берега ми допливли. Він став помітно нижчим, напівобвалені пласти черепашнику, порослі зеленою травою, місцями навіть розступалися, утворюючи невеликі такі заливчики з глинисто-піщаним пологим берегом. Ще здалеку було помітно, що до деяких, найпологіших, ведуть на схилах вирізані сходами в бурій глині та жовтуватому черепашнику сходинки. Тут явно спускалися до води, виявився навіть кинутий на березі розсохлий остов човна, схожого на мій. Вибратися на берег легко і швидко не вдалося, у воді тут і там стирчало слизьке від моху і водоростей каміння, човен весь час на нього штовхало прибоєм, добре ще, що вітер ущух і висаджувалися ми на стороні, прикритій берегом від набігаючої хвилі. Довелося стрибати у воду і штовхати човен самому. Але він усе ж таки примудрився щільно застрягти між камінням, тому, як справжній лицар, більше того — як гордий собою романтичний герой, узяв просто і, крехчучи, виніс дівчину на берег. Тьху ти, знову ледь дорогою не впав, наступивши на камінь…