«Спробуємо не прощатись»

Частина 1

Жовтень видався дуже теплий, як тоді, коли проходячи поміж дерев, ми чули запах тліючого на землі листя. Йдучи по зігрітому сонцем асфальту, десь у середині тліла надія, що зими в цьому році не буде. В обличчя нам дули легесенькі пориви парного вітру, який то підкидаючи до гори то знову опускаючи вниз,  ніс по вулиці целофановий пакет ледь рожевого кольору, немов течія медузу у чорному морі, ховаючи його за верхівками дерев від відчайдушних харківських комунальників.

Чого ми так рано прийшли? Спитала вона мене. До відправки ще стільки часу

Я досі відчуваю тембр та глибину її голосу. Як давно я її не бачив, в моїй голові лишився лише невеличкий згусток тепла, лише крихта, від того сяйва, що йшов від неї. Чомусь моя свідомість видалила її образ, назавжди, безповоротно, ніби щось не важливе, як якусь фотографію зі змазаним фокусом. Але замість того, щоб знищити все  остаточно, насміхаючись над самим собою, залишився в уяві її голос, я досі пам’ятаю, як вона позіхала в той вечір, вона була втомлена і не прикрила рукою рота, залишивши мені на згадку свої зуби, а відверто кажучи, і їх я не зміг утримати в памʼяті, лише можу відтворити в уяві ледь помітну чорну плямку карієсу, яку я помітив ще під час першої зустрічі - це все, що вирішила залишити мені моя підступна свідомість,. В памʼяті лишаються дрібниці, а зібрати до купи ми їх вже не в змозі, зітерти на зовсім також. Мабуть все повинно лишати сліди. Сліди ні коли не відображають повністю того, що їх залишає, це лише згадка, деталь про прекрасне творіння, яке залишило їх на ковдрі з мокрого снігу, викладеній з тисячі спогадів, вони ведуть нас за собою крізь завірюху життєвих подій, щоб потім обірватися і залишити нас самих, розгублених та без надії відшукати те, що їх залишило.

-Чого ми так рано прийшли. До відправки стільки часу

-Ми тут погуляємо, бадьоро відповів я

-Я звичайно чула, що всі харків’яни обожнюють своє місто але щоб гуляти по вокзалу.

-Мені тут подобається! Якась приємна суєта стоїть на привокзальній площі. Метушня людей дозволяє мені забути про всі негаразди у світі. Якщо така кількість людей, поглинута власними справами кудись поспішає, значить ще не все пропало. І хоча смачно тут не нагодують, ось там можна купити доволі пристойну булку з маком та випити кави. Я завжди відчуваю себе щасливіше, як вдасться з’їсти доброї здоби, мабуть це через кальцій, одна булочка з маком містить добову норму, вона робить мій скелет міцніше і я легше зносю удари долі.

-Байдуже, як хочеш

-А що ти хочеш?

-Я ж кажу - нічого

-Добре, тоді просто погуляємо

-Угу

-Ти заморилася?

-Трошки,

-Може я проведу тебе до дому?

-А може ти не поїдеш.

-Ти ж знаєш, що я мушу.

-А мені тут не подобається, цей центральних вхід нагадує мені щелепу кашалота, який байдуже поглинає людський планктон, що не задумуючись слідує течії. Ось і ти потрапиш сьогодні в його пащу.

-Кашалот зубатий кит і такий планктон як я його не цікавить. Ця паща для більш забезпечених верств населення, саме вони проходять через центральний вхід вокзалу, для них люб’язно відкривають півтора тоні дубові двері і на першій колії їх вже очікує потяг Інтерсіті. Менш заможні верстви населення спускаються в тунель, який знаходиться праворуч від центрального входу і вимушені спочатку тягнути чемодани по сходам у низ, а потім знову підніматися на платформу, проклинаючи всіх піжонів подорожуючих перших класом, потайки мріючи опинитися на їхньому місці, ось туди мені і треба. Якщо ж піти праворуч від вокзалу, ми опинимось, на найнижчому щаблі в ієрархії пасажирів – приміські каси. Пасажирів електричок можна вирахувати в раз, у них особливі білети, схожі на чек, що видають у продуктовому при покупці батона,  цей клаптик паперу одразу видає мешканців провінції і дозволяє кондукторам в раз відсікати їх від більш привілейованої касти пасажирів.

Але відмінності на цьому не закінчуються, білет на потяг гарантує тобі місце, теплу постіль і навіть чай, у залізному підстаканнику з рафінованим цукром, за невеличку плату, а ось білет на електричку, як лікар невиліковно хворого пацієнта, нічого не обіцяє. В ньому не вказується місце, тобі треба буде здобути його власноруч, інколи це потребує від тебе справжньої безпринципності і винахідливості.

• А мене завжди дивували продавці в приміських поїздах, ніколи не могла збагнути вибір їхнього асортименту. Пам’ятаю одного грузного дядьку, з байдужим суворим поглядом і бархатним басом, який торгував носками Житомирської панчішної фабрики. Я ніколи не бачила щоб в нього хоч раз їх хтось купив, як і не бачила жодної печалі на його обличчі з цього приводу. Мені подобалося думати, що він якийсь філателіст від світу шкарпеток і для нього вони дуже важливі. Кожного вечора він відкриває шухлядку і перевіряє щоб у кожної шкарпетки була своя пара. Однак, скоріш за все, це не подобається його дружині і саме вона змусила його продавати їх, поставивши умову або вони або я. Але відсутність попиту кожен раз дає йому надію, що до його найулюбленіших пар справа не дійде ніколи.