Танець

Закерій сидів в кріслі. На сцені, біля шеста, стояла Омелія. В шовковій, напівпрозорій сукні без рукавів, з численними розрізами на спідниці. Це ж не зручно. Як вона танцюватиме? Тканина буде ковзати й заважати. 
Ми зайняли свої місця. Я опинилася в середині між чоловіками. 

Залунала легка і плавна музика. Омелія розпочала свій танець. Ну що сказати? Від того, що я вчила з мамою, це дуже відрізнялося. Прості рухи, ніякого значного фізичного навантаження. Гарно - так, але якось через міру просто. Вона трималася за пілон, вигиналася, закидувала час від часу ногу, приймала спокусливі пози. Трішки вульгарно, як на мене. 
Очі короля світилися. Він був в захваті. 

—Неймовірно. Яка грація. Ви теж вмієте?

-Не зовсім так, але вмію.

-Покажете?

Не думаю, що це гарна ідея. Мабуть, треба відказати. Я вже було відкрила рот, щоб ввічливо відмовити, коли почула з боку Дайрена:

-Не варто змушувати принцесу ніяковіти. Мало хто зможе зрівнятися з Омелією в цьому. Вона тренується майже все своє життя, й досягла неабиякої майстерності. 
Бачили б ви в цей момент фаворитку. Сяє як новий мідяк. І був у мене вибір після цього? Жодного.

-Якщо буде ваша ласка, й ви зачекаєте, поки я перевдягнуся, то з радістю покажу й свої скромні вміння. 
- Вас я готовий чекати скільки завгодно. Шкода, що ви знімете цю сукню. Але я в передчутті.-флірт Закерія ставав все відвертіший. 
Очі Дайрена метали блискавки. »Не смій» - прошепотів самими губами. Я мило посміхнулася, хотілося показати йому язик, але ж я леді, чи не так. Тому ввічливо вклонилася й пішла до себе в кімнату. 
Так, де тут моя форма. Знайшла декілька комплектів. Вибрала, зауважте, найменш відкритий. Спортивні штани і топ. Живіт відкритий, руки теж. Контакт тіла дуже важливий. Добре було б і ноги оголити, але не хотілося щоб мене прибили там на місці. Штани були з спеціальної тканини, тому все повинно вийти. 
Підстрибуючи поверталася назад. Я була в передчутті. Як я це люблю, як я скучила. 

—Чи є щось, що вам не личить?- спитав мене Закерій.

Дайрен лише міряв мене поглядом. Омелія вже сиділа на моєму місці, поблажливо посміхаючись. 
Я роззулася, почала розминати руки й ноги. Адреналін розтікався венами. 

—Босоніж?- перепитав граф.

Я радісно закивала головою. Виглядаю, певно, як мала дитина в передчутті свята. 

Полилася музика. Ноти захопили мою свідомість, сплелися з думками. Я відключила свій мозок. Злилася в єдине з піснею. Складні елементи, які давалися завжди найважче, зараз виходили самі собою. Рука не зсковзнула жодного разу.  Ніяких похибок. 
Коли все закінчилось, я перевела подих, підійшла до столу, вхопила склянку з водою і випила залпом. Я чула як цівки рідини течуть по шиї. Не жіночно, визнаю. Але спрага мучила мене нещадно . 
Перевела погляд на чоловіків. Закерій вже не лежав на стільці. Він посунувся  вперед , стиснув бильця руками і дивився на мене не відриваючись. Я знала цей погляд. Я бачила його не раз. Ой, не на добре виходить. 
На Дайрена було лячно й дивитися. Цікаво, ми встигнемо його загасити, якщо він запалає ? Здавалося, це от-от станеться. 
Омелія сиділа з таким перекошеним лицем, що мені стало її навіть шкода.

-Дай вгадаю. Це ще одне твоє захоплення. І на нього я дав згоду також.-порушив тишу граф. 

-Який ти кмітливий. 

—Хто вчитель ?

-Мама.

-Ніколи такого не бачив, -увірвався в нашу словесну перепалку король.- це вражаюче. Неймовірно. Я вражений. Ви підкорили моє серце. 
Знаю я, що я там підкорила. Як же ж це невчасно. 
-Я теж ніколи такого не бачив. А бачив я у своєму житті чимало. Гадаю, вже пізня година. Час прощатися. 
Фу, як неввічливо. Випроводжувати гостя з дому, та ще й такого. 

Вони міцно стиснули руки, міцніше ніж вимагалося. Дивилися пильно в очі один одному. Щось мені здається , геть не дружній у них погляд. Ой, мамо.

 —Я проведу гостя, а ти зачекай мене тут. Супроводжу тебе до кімнати.- Дайрен говорить до мене, а погляду від Закерія не відводить. Щось затяглися ці їхні переглядини. 
-Не варто напружуватися. В тебе ще певно справ багато. Що я, маленька, не заблукаю. 
-Варто. Ой як варто. Чекай тут!!!

В коридорі було чути, як чоловіки сперечаються на підвищених тонах. Я сиділа як заєць. Стоп. А я тут взагалі до чого? Це ж треба таке, зараз же ще й винною почну почуватися. З якого дива? 
-Пішли!- почула я грізне над головою. 
Ну, пішли. 
Ступаючи коридорами, згадала, що так і не взулася. Холодний камінь неприємно морозив ноги. Дайрен лише похитав головою, мовчки підхопив на руки і поніс в кімнату. 
-Спасай!! Хотілося кричати до свого розуму. Та той зник безслідно. Залишивши по собі лише туман і дику жагу.