Нічні жахіття

Та краще б все-таки снився Дайрен. Бо в результаті все вийшло набагато гірше. 
Повернувся мій дитячий кошмар. Я, в звіриній подобі, біжу сутінковим лісом. В ньому вогко й страшно . Гілля бʼє по обличчю, дряпає шкіру. Ніяк не можу розібрати дороги, лише мчу щосили. Бо позаду небезпека. Я не бачу хто це, але від цього ще більший переляк. «Стій, не тікай, це марно». Батьки. Потрібно їх знайти. Вони врятують. Завжди рятували. На ранок я прокидалася в їх ліжку, навіть й не памʼятала як туди потрапила. Та цього разу все було інакше. Я шукала їх, кликала, але не могла знайти. Сили покидали мене. Переслідувач був вже зовсім близько. «Спіймаю. Сьогодні я тебе спіймаю» чувся шепіт звідусіль. Тепло огорнуло мене. «Тихенько, маленька, ти в безпеці. Зі мною. Чшшшш.» знайомий голос, такий рідний, але чий? Байдуже. Все скінчилося. Я врятувалася. Аромат,  який вдарив мені в ніздрі, заколисував. Я вткнулася носом в його осередок, почала його вдихати, бо це були мої ліки, моє спасіння. І провалилася в сон вже без сновидінь.

Ранковий щебіт пташок, сонячне проміння. Ідилія. Та щось було не так. Мій затуманений розум не міг скласти до купи два плюс два. Не те що зрозуміти, що коїться. 

Я в ліжку з Дайреном!!!! Про те, що це він, я зрозуміла не відкриваючи очі. Цей зарах я не сплутаю ні з чим. У сні теж був він. Тепер я згадала. Ба більше. Я вчепилася в нього як кліщ. Закинула ногу і руку, носом уткнулася в шию. Це ж він, певно, вночі забрався в мою кімнату, в моє ліжко. Збоченець!!!!

-Може вийдете геть! Як не соромно! На голову не налазить. 
-Ну, для початку, якщо відчепитесь, я спробую хоча б підвестись. 
-То я ще й винувата?- забрала руку, ногу, відштовхнула цього нахабу й сіла на ліжку. 
Так, стоп. Це не моя кімната. Це його спальня. Лишенько!! Я приперлася до нього тікаючи від кошмару. Але як? Чому не до Стефанії, наприклад. Це ж треба.

-Вибачте- прошепотіла.

-Вибачень замало. Я зазнав значної моральної травми. Цілу ніч пролежав хвилюючись, чи не почнуться домагання з вашого боку. І судячи з ваших обіймів, ви досить сильна. Могли б і здолати мене. Посягнути на мою честь. - говорить серйозно, і оком не веде- Я вимагаю компенсації. 

—Знущаєтесь? Весело вам? Я ж не навмисно.

-Це нічого не змінює. Шкоду завдано. - на цих словах тягне мене на себе, пірнає в волосся рукою, притягує до своїх губ і цілує. Ніжний і невагомий поцілунок за лічені хвилини стає ненаситним і гарячим. Його язик вже в мене в роті, та замість протесту я видаю лише стогін. Він - гарчання. 
Зупинитися. Зупинитися. Зупинитися. Та як? Коли всі мізки відмерли, бо кров зібралася внизу живота й кипить там як лава. Мабуть на якихось інстинктах я прикушую його губу. Дайрен застигає. Цієї секунди вистачило щоб зірватися й побігти в свою кімнату. 
Стою, підперши двері плечима . Серце гупає. Що ж я накоїла? І чого так радісно? 
Подорож ми продовжували вже зовсім в іншому настрої ніж починали. Дайрен весь час скакав поруч. Говорити не намагався, але як вовк вже не дивився. Час від часу підморгував мені. Бісить. Один раз навіть язика йому показала. Він лише розсміявся. Який же він прекрасний був в цей момент. Замилуватися можна. 
Ні, не про те я думаю, не про те. Щось мене тягне вбік від мого плану. Помутніння, не інакше. Це той самий нестерпний чоловік, що й раніше. Не треба вигадувати те, чого нема. 
В далечині показався замок. Ми близько. Якась година їзди , може й менше. Серце стискалося в передчутті чогось невідомого. Та показувати комусь це я не мала наміру. Гордо піднята голова, бездоганна осанка. Зустрічайте принцесу. Її світлість, Абігель Візорт.

Ну і що , що в мене в середині зараз дрижаки. Про це ніхто не дізнається.