Вечеря

Вечеря пройшла як зазвичай. Ну, принаймні , в розумінні нашої родини. Вже майже на середині трапези увірвалися брати. 
-Ну що, нам вдасться спекатися нашої чарівної квіточки? - запитав хтось з них.

Батько коротко переказав їм про домовленість. 
-Три.-Роберт

-Шість.- Крістофер 

-Девʼять. - Айрон.

-Ви серйозно? Дванадцять ? В мене жодних шансів- простогнав Кіран.

-Хлопці, припиніть ці дурні ігри. Дорослі вже, а поводитесь як діти. - похитала головою мама.

-Пʼятнадцять! - це вже тато.

Після цього всі розреготалися. 

-Про що вони?- спитав Дайрен.

-Вони ставлять на те, через скільки я повернуся до дому. Батько дуже вірить в тебе, якщо зробив таку ризиковану ставку.

-Роки? Місяці? Я не заборонятиму вам бачитися з рідними.

-Дні!!! Вони ставлять на те, скільки ви витримаєте. І оскільки інтервал три дні, вас оцінили як достойного суперника.

У графа натурально відвисла щелепа. Та це тривало лише лічені секунди. Він швидко взяв себе в руки. Молодець. 
Далі розмова пішла у спокійному руслі. Обговорювали деталі і умови майбутньої подорожі.

Вирішено, що відправимось ми на світанку. Бо до вечора треба встигнути в таверну, що була на пів дорозі. Наступного вечора ми повинні вже бути на місці. Зі мною поїде лише моя помічниця, заразом і подруга, Стефанія. З графом як приїхало двоє супроводжуючих охоронців так і повернуться. Карета для леді, чоловіки на конях. Я мовчала, а значить згоди їхати в кареті не давала. Адже ж так? Нехай планують. 
-У Абігель є деякі захоплення. Вона багато навчається і тренується. Може візьмете з собою ще вчителів. Хоча б двох.

-Не хвилюйтеся, я забезпечу цим її. Рукоділля, співи, етикет, в моєму замку є така людина, яка навчає тамтешніх леді. 
-Сестричко, схоже тебе навчать чомусь новому. Уявляю цю картину, як ти сидиш, біля вікна, вишиваєш, при цьому наспівуючи якусь чарівну пісеньку про кохання, а на столі відкрита книга з етикету, яку ти не тільки прочитала, а й навчилася врешті решт застосувати. Може не треба? Батькове серце не витримає від радості. Він так про це мріяв. 
-А ще він мріяв, що ти колись наберешся розуму. Не всі мрії здійсненні, любий братику.- цікаво, чи ми з Робертом перестанемо гризтися хоч в старості?

Мама швидко звернула нашу суперечку і інше русло. Почалися знову якісь перемовини. Нічого цікавого.

Вже була досить пізня година, було вирішено розійтися. 

Сидячи в себе в кімнаті я відчувала смуток. Залишати таких мені рідних людей було важко. Я тішилася тим, що не на довго. Ще раз перевірила, чи зібрані всі необхідні речі й вирішила йти спати. Підйом ранній. Потім важка дорога. 
Почувся стукіт у двері. Кого там принесло?

До кімнати увійшли всі мої четверо братів. Кремезні, здоровенні чоловіки. Хто б сказав які вони шибеники насправді. 
-Ми прийшли попрощатися. 
Після цих слів, розпочалися обійми. З одних рук я переходила до інших. І чому це сльози навернулися на очі? Це ж шанс відпочити від цих причеп. Як же я люблю їх, які ж вони рідні.

-Дівчинко наша. Ти ж знаєш, що ми з тобою. Щоб не сталося, хто б не був винен. Тільки поклич. 
-Ви що, на смерть мене посилаєте? Чи на битву? 
-Дай йому шанс - продовжив Айрон.- я добре знаю його. Він хороша людина. Чесний, прямий, хоробрий. Та він чоловік цього світу. Альфа-перевертень. Правитель. Є правила яких мусиш дотримуватись. 
-Шкода, що доля не звела вас двох, якщо вже він так тобі подобається.

-Не доконай його завчасно. Хай його смерть виглядає природною і її не зможуть повʼязати з тобою- ну не може Роберт щоб не вкусити.

Ми просиділи далеко за опівніч. Жартували, згадували минуле. Хтось постійно обнімав мене, гладив по голові. Як малу дитину. Раніше я б обурилась, а зараз було приємно. 
-Бувай мала. Може й справді погуляємо на весіллі. Хоч і шкода бідолаху в будь-якому випадку. 
Отже ж. 
Ще й сон не йшов. Та коли я врешті заснула, то хоч сновидінь не було. Було враження щось я тільки студила повіки, а вже ранок. 
Новий день.

Нове життя.