Глава VІ. Епілог.

Пройшов один рік.

31-е грудня.

Такого щасливого Нового року, як минулий, дитячий будинок «Надія» вже навіть не сподівався отримати. Однак ніхто тут не прагнув комусь щось доводити, змагатися чи вихвалятися. Минулий Новий рік показав кожному в цьому притулку, що дива можливі. Навіть якщо ти сумніваєшся, не віриш, не бажаєш — ця ніч – чарівна; ніч, коли неможливе можливо.

— Свят! — сміючись, Діана наряджала маленьку ялинку в кімнаті вихователів та ухилялася від рук хлопця, який лоскотав її так завзято, що вона кусала губу, хвилюючись, що зараз сюди збіжиться пів притулку. — Принини!

— Нізащо! — міцно обіймаючи свою дивовижну дівчинку, Святослав цілував її волосся та ніжно проводив носом по скроні. — Це так дивно, Діано…

Дівчина із цікавістю поглянула на Святослава і, залишивши в спокої ялинку, доторкнулася долонею до щоки коханого.

— Ми так і не познайомилися минулого Нового року, — не припиняв всміхатися Святослав, — але саме цей день є нашим днем знайомства. Я вперше побачив тебе й закохався назавжди… Повірив у дива, бо якщо і є їм якийсь доказ — це ти, Діано. Живий доказ чудес. Моя чарівниця…

Діана хотіла потягтися до губ свого коханого й поцілувати їх, однак сором’язливо відвела погляд, коли в кімнату зайшли Олена Григорівна та Ігор Петрович.

— Доброго дня, молодь! — досвідчений вихователь весело оглянув молоду пару і, підморгнув Святославу. — Такий скарб можуть викрасти, Святе, якщо довго будеш думати!

— Хто б говорив, — грайливо ударила ліктем свого чоловіка Олена Григорівна та по-материнськи всміхнулася «дітям». — Сам дива чекав роки, а молодь повчає!

— Так… — всміхаючись, чухає свою потилицю Ігор Петрович. — Діанка каже, що в дива треба вірити. І дякую тобі, дитино, ти нас цього й навчила… Однак, окрім цього, нам ще треба не забувати, що кожний із нас сам може творити дива, бо ж кожний із нас — це диво.

— Романтик! — сміялася закохана по вуха Олена Григорівна, яка з Ігорем Петровичем вперше з дитинства відчула себе дівчинкою, яку кохають, бережуть, балують та обожнюють. — Краще пізно, ніж ніколи, але якщо ваше щастя поруч — не гайте ні миті! Щоб після свят відразу ж побралися!

— Олено… — Ігор Петрович хоча й сам любив так жартувати з дітьми, та примусу нізащо не чинив. — Ти як завжди маєш рацію, душа моя… Однак вони краще знають, коли їм час.

— Так, — твердо відповів Святослав, пригощаючи Діану самотньою мандаринкою, яка залишилася від чергового візиту волонтерів. — Самі знаємо і тому подали заяву ще тиждень тому.

— Овва! — заплескала в долоні Олена Григорівна. — Які ви в нас молодці.

Вона натішитися не могла цими дітьми. Діана не просто працювала, вона віддавала частину свого серця та душі особливим та складним дітям.

Святослав розквітнув поруч із нею. Він здивував Олену Григорівну і все ж відмовився від азартних ігор. Азарат і любов до головоломок він знайшов у іншій справі: розробці мобільних додатків. Щомісяця він жертвує кошти на дитячий будинок «Надія» і паралельно створює додатки для волонтерів та всіх, хто бажає допомоги дітям.

***

Так дивовижно й незбагненно, однак дівчинка, яка завше дратувала, виявилася тією, хто приніс в її — та не тільки в її — життя стільки див, що з людьми й за все життя не стається.

— Як тобі це вдається? — допитувала її більше жартома, не чекаючи серйозної відповіді.

— А Ви спробуйте, Олено Григорівно, — всміхалася ця неземна дівчинка. — Спробуйте повірити. І побачите самі, як багато стане можливим…

______

Дякую, що ви, мої дорогоцінні читачі, прочитали цю історію. Бажаю вам щасливих свят, миру, причин для світлої радості та всіх благ вам та вашим близьким ❤️

Буду дуже рада почитати ваші відгуки про мою історію ❤️

Усіх обіймаю!❤️❤️