Глава V.

Такого щасливого Нового року дитячий будинок «Надія» ще не знав.

Ні, Олена Григорівна не поспішила відразу ж після розмови зі Святославом порадувати кожного в ігровій кімнаті. Жінка розуміла всю серйозність своєї посади директорки і тому дарувати марні надії не збирилася, бо ж лепіт Святослава здався їй настільки дивним, що вона швидко з ним попрощалася, пообіцявши побачитися з хлопцем завтра.

Ледь не кожного Нового року хтось із колишніх вихованців телефонує їй та сп’янілим щасливим говором плете всілякі смішинки та дурниці. Жінка не дивується такому. От і Святослав її не здивував. Хоча й говорив він дивовижні речі, неймовірні… Їй дуже захотілося повірити в них. От би це було правдою, от би…

Повернулася в ігрову і, прихилившись до стіни, милувалася дітлахами, які танцювали в колі разом із Діаною…

«Дівчинко… — думала Олена Григорівна, — невже це ти? Якщо Святослав був серйозним — то і я повірю в дива…»

Хлопець приїхав у дитячий будинок не менше, ніж через годину після телефонної розмови.

Разом із завідуючою вони зачинилися в кабінеті й довго сперечалися. Олена Григорівна не могла прийняти будь-які гроші і все-таки допиталася у Святослава, звідки він приніс таку суму, від якої руки жінки дерев’яніли, а все тіло немов перетворювалося на камінь…

— Ні, Святославе… — тихо та приречено відповіла жінка, довідавшись, що цей порятунок у її руках — насправді є виграшем в азартні ігри.

— Ну, чому ні?! — сердився збуджений перемогою та розчарований відмовою хлопець. — Ось він Ваш шанс! Наш шанс! Тримайте ж, беріть!

— Я не можу дозволити, щоб ти зав’яз у цьому, Святославе! — хитала головою завідуюча та була ладно от-от заплакати від розпачу.

Їй не потрібен був порятунок такою ціною. Врятувати сотні, щоб занапастити одного, вона не могла…

Однак і Святослав був «сином» своїй впертої «матері». Він не здався. Один за одним аргументом, одна за однією можливості та шанси, які дає цей виграш він усе більше розбивав оборону своєї твердої та непохитної Олени Григорівни.

— Ти підеш… і знову будеш грати! — затуляла вона обличчя руками. — Я не можу так з тобою вчинити!
– Олено Григорівно… — Святослав прибрав вологі від сліз руки з обличчя завідуючої і міцно їх стиснув. — Можете вважати й це дивом, але… я більше не хочу грати. Здобувши останній виграш, я нарешті збагнув, чим хочу займатися в цьому житті.