Глава IV.

Олена Григорівна повернулася в кабінет. Зачинилася та дістала фотоальбом. Кусаючи губи та дозволяючи собі плакати, дивилася на чорно-білі старі та яскраві відносно нові фотографії кожної дитини, яка була під її крилом. Серед них є різні… І хулігани, і янголи. Хтось влаштувався добре, декого вже немає в живих. Не всі знали й не всі знають — навіть серед самих же дітей! — однак Олена Григорівна любить кожного й за кожного її велике серце болить.

— Як вони будуть? Чи добре до них ставитимуться в новому місці? — притискаючи альбоми до грудей, вона так раділа, що більшість її дітей уже дорослі й переживати цю розлуку їм не доведеться. — Дітям так важко звикати… А раптом вони знову замкнуться? Якщо їм не зможуть допомогти?..

Багато «якщо» та не менше «раптом» виникало в стривожений уяві багатодітної «матері».

— Олено Григорівно! — пропищав дитячий голосок з-за дверей так радісно, що завідуюча мало не впустила альбоми на підлогу, однак встигла притиснути їх міцно до своїх грудей. — Скоро Новий рік, Олено Григорівно! Ходімо зустрічати разом!

— Іду… — щосили намагаючись звучати як і завше впевнено та спокійно, Олена Григорівна піднялась із дивану, повернула альбоми на місце і, відімкнувши замок, відчинила двері та опинилася в коридорі, де маленькі, але такі міцні рученята відразу ж охопили її стан.

— Ходімо швидше! — лепетала кучервая руда Аліна. — Залишилося декілька хвилин!

Олена Григорівна нічого не відповіла, лише всміхнулася дитячій радості та безтурботності. Разом із Аліною вони повернулися в простору ігрову кімнату, де зібралися всі діти молодшого віку та навіть частина підлітків.

«Треба обов’язково зайти на поверх до старших», — подумала завідуюча, пильним оком орлиці оглядаючи кожну дитину та зі щемкою радістю відмічаючи, які щасливі вони всі в цю мить.

Якщо для Олени Григорівни існували якісь дива — то це тільки ці дітлахи та їх безпосередня радість та вміння жити тут і зараз. От би і їй так навчитися. Хоча б іноді…

— П’ять! — разом із дітьми почала зворотній відлік Діана.

— Чотири! — почула завідуюча поряд голос Ігоря Петровича.

— Три! 

–  Два!

– Один… — видихнула Олена Григорівна і, зажмурившись, піддалася чарівній миті й ледь чутно прошепотіла: — Нехай станеться диво…

Розтуливиш очі, усміхнулася, чуючи відусіль радісні оплески та вереск дітлахів, які навперебій бажали Діані Миколаївній та всім навколо здійснення всіх мрій.

— З Новим роком, Олено Григорівна, — голос Ігоря Петровича пролунав поряд з такою надією та ніжністю, що сувора жінка невільно розгубилася і навіть ледь помітно почервоніла. — Бажаю, щоб цей рік був для Вас особливим.

— Навзаєм, Ігоре Петровичу… — всміхнулася жінка.

Їй хотілося підійти до кожної дитини й обійняти її, поцілувати маківку й побажати щасливої долі. Навіть Діану Миколаївну їй захотілося міцно-міцно обійняти й подякувати за всю її сумлінну працю та любов до дітей. Однак вона зробили лише один крок у бік святкуючого натовпу, коли її телефон задзвонив.

Побачивши ім’я на дисплеї, жінка насупилася і відчула незрозуміле тремтіння.

— Перепрошую… — тихо промовила Ігорю Петровичу, коли він щось їй сказав, і вийшла в коридор, де у відносній тиші можливо буде відповісти на дзвінок.

— Олено Григорівно, з Новим роком! — збуджений, нервовий, ніби п’яний голос Святослава схвилював Олену Григорівну до глибини душі. — Я виг… я здобув всю суму! Всю необхідну суму для покриття боргу!