Глава ІІІ.

Останні два роки в дитячому будинку «Надія» Новий рік святкували зі всією віддачею та старанністю. Інакше й бути не могло, адже організацією свята займалася людина, яка вірила в його могутню силу, любов та добро, яке він дарує всім-всім, хто повірить у його силу.

Усі діти, які тяглися до Діани Миколаївни, та навіть усі дорослі, які в очі глузливо посміхалися, а за спиною називали її дивачкою, — не могли не відчувати в самому повітрі, атмосфері приміщення щось інше, незвичне. Ні, це не аромат цитрусових, яких ледь не цілу вантажівку нещодавно привезли волонтери. І ні, це не новий хвойний ароматизатор у приймальні. Це щось неземне, ледь вловиме й чарівне. Однак поряд із Діаною воно ніби концентрувалося в найбільшій кількості та відчувалося по-особливому яскраво та потужно. Чутливі діти першими це помітили й не відходили від улюбленої виховательки ні на крок, так і тягнучи до неї свої рученята та бажаючи доторкнутися до живого дива. Дорослі колеги, які ще годину тому глузували та смакували «нісенітниці» про дива та віру, нізащо не бажали зізнаватися, але й собі тягнулися до Діани і заходили в ігрову кімнату хоча б просто постояти поруч та погрітися біля цього живого Сонця. Дехто ж хотів перемовитися словом.

— Що ж, Діано… уже вигадала, яке бажання загадаєш на на наступний рік? — чорнява Інга, зосереджена на своєму червоному манікюрі, запитала з байдужим виразом. Насправді ж її дуже цікавило, про що мріє ця дивачка. І як це завше буває, коли хтось хоче підштовхнути нас на відвертість, сама поділилася крихіткою своєї мрії: — От я мрію вирватися з нашої діри та більше ніколи тут не працювати. Однак ти ж… — вона хмикнула, нарешті відриваючись від довгих нігтів, — любиш це місце. Навіть я не можу не визнати, що ти його любиш.

Діана не поспішала відповідати. Інга була однією з тих людей, з якою світлій дівчині зовсім не просто взаємодіяти. Ні, вона не боялася, що її сонячну енергію поглине темна завжди дратівлива Інга. Однак Діана почувалася поряд із нею незатишно. У неї завжди виникало відчуття, ніби її ретельно вивчають під мікроскопом і хочуть віднайти хоча б малесенький, але недолік!

— Я щиро бажаю, щоб твоя мрія здійснилася, — розкладаючи ящечки з іграшками, якими Діана Миколаївна ти дітлаха (коли повернуться з їдальні) будуть прикрашати ялинку, — вихователька щиро вірила в те, що говорила. — Бо ж для людини жахливо бути там, де вона не хоче бути. Бажаю тобі, щоб у Новому році ти знайшла своє місце, Інго, і була щасливою.

Кутики губ Інги нервово смикнулися. Вона відчувала, що в голосі Діани, як і завжди не було ні краплі зневаги, однак щось зачепило її, вразило…

— Як і ти, Діано. Я бажаю тобі того ж.

Діана всміхнулася.

— Я вже там, Інго. Сьогодні я загадаю бажання залишитися тут.

***

Діана, Олена Григорівна та чергові вихователі залишилися зустрічати Новий рік із дітьми.

Єдина ніч у році, коли режим відмінявся і можна було бавитися, святкувати та радіти так довго як заманеться.

Старші діти тинялися своїм поверхом, де під наглядом чергових вони влаштували танці та інші забавки.

Молодші ж не відходили від своєї Діани Миколаївни.

— Не розумію, звідки в неї стільки енергії, — не зводячи очей із виховательки, яка щойно читила дітлахам чергову святкову казку, а зараз уже вигадала якусь цікаву гру й повела всіх дітей до ялинки, — Олена Григорівна щиро дивувалася. Вона любить дітей по-своєму, не так, як Діана. Можливо, вона трішки ревнує, однак не визнати, що діти з молодою вихователькою щасливі, як ні з ким, вона не може…

— Молода ще, — стенув плечима Ігор Петрович, підстаркуватий сивочолий вихователь із довгим стажем роботи та добрими блакитними очима.

Він краєм вуха слухав розповіді дивачки Діани про новорічні дива й тихесенько мріяв про своє. Противний голос нудного діда шепотів йому, що вже пізно, його роки пройшли. Однак Діана говорила, що варто дуже сильно захотіти – і все-все збудеться… Хоча Ігоря Петровича настрожувало, що здійснитися може зовсім не так, як він бажає, проте він був готовий ризикнути. І повірив, дозволив впустити паростки надії у свій дорослий, засмічений сумнівами та турботами розум.

— Про що Ви мрієте, Олено Григорівно? — ледь знітившись, вихователь прокашлявся, та все ж наважився на запитання. — Ця ніч див; ніч, коли все…

— Маячня, — відмахнулася сувора завідуюча. — Якби я тільки мріяла, Ігоре Петровичу, ніколи б мої діти не були ситі, одягнуті та в безпеці.

— Так, але ж… дива… — щось зовсім нерозбірливе пробубнів вихователь.

— Дива! — Олена Григорівна сперлася долонями на поверхню столу, заставленого такою кількістю тарілок з мандаринами та іншими цитрусовими, що її не на жарт хвилювало: хоч би нікого з дітей не обсипало завтра алергією… — Ви менше Діану Миколаївну слухайте, Ігоре Петровичу. Вона ще… юна. Наївна, мов та дитина. А завтра нас… зачинять і…

— Ні.

Олена Григорівна зовсім не звикла до такої твердості в голосі завше тихого та лагідного Ігоря Петровича і, можливо, вперше за багато років подивилася на нього інакше. Невже цей сором’язливий, сумирний чоловік може бути рішучим? Їй уже, либонь, мерещиться те, чого немає…

— Нас не зачинять, Олено Григорівно, — вихователь вражає і далі. Як вона не помічала, що в нього є стержень? — Ця новорічна ніч подарує нам диво. Ось побачите.