Глава ІІ. 

Святослав.

Азарт сковує розум. Виграти, виграти, будь-якою ціною виграти! Цілий день я ламаю голову над новою головоломкою, за яку мені заплатять шалені гроші.

Грати почав давно. Уперше спробував підлітком. Легкі гроші, азарт та жага перемогти, наздогнати «жертву»: розгадати систему та зламати її. Не дозволити обдурити себе, обдуривши самому. Стати тим, хто ламає те, що завше ламало інших.

Однак цього разу на кону надто багато, щоб я програв. Уперше за багато років я прокинувся 31-го грудня і відчув щось більше, ніж жагу до перемоги. Цей Новий рік став першим за багато-багато років, коли я не просто відчув свято, а захотів зробити щось хороше, чарівне, справжнє.

Із самого ранку я нудився та не знаходив собі ради. Мене тягло в одне місце… Додому. Так дивно та навіть смішно. Розреготався б гомеричним моторошним сміхом, якби сам не вірив, що те місце все-таки було мені домом.

Зазирнув у дзеркало, закочуючи очі від свого втомленого відображення. Чорне волосся скуйовджене, ніби мені зробили невдалу завивку. Під сірими, як і моє життя, очима темні мішки, у які я б нагріб подарунків дітлахам… Мені не хочеться нічого купувати, але… я дуже пам’ятаю, як сам любив та радів, коли не часті гості приносили нам подарунки на новорічні свята.

Мої тонкі губи під задеркуватим носом витяглися у дві невдоволені смужки. Однак я знав, знав, що зайду в магазин і куплю малечі гостинців. Учора я виграв гарну суму — можу собі дозволити побути чарівником із мішком подарунків. Коли як не на Новий рік?

***

Я не був у дитячому будинку «Надія» шість років. Вибрався відразу ж після повноліття і не думав, що колись знову сюди повернуся.

Змінилося тут мало що. Такий же скромний заощадливий ремонт, місцями пошарпані та потріскані стіни.

Та ж сліпувата забудькувата бабуся в «приймальні». Вона лише коротко кивнула мені, коли я розповів, хто я та чому прийшов.

У великій ігровій кімнаті все той же порваний диван, на якому я сидів чотирнадять років тому, коли вперше потрапив у цей притулок і, де знаходився до самого повноліття.

Вихователі були різні, але загалом нас ніхто не ображав. Складніше було взаємодіяти з дітьми. Простих дітей не буває, а ось такі… залишені напризволяще — і поготів.

Я втупився в той безглуздий порваний диван і простояв би годину, не менше, оглядаючи його, як віднайдений цінний артефакт, однак із боку коридору донісся голос…

Наймилозвучніший, найпрекрасніший голос, який я коли-небудь чув.

— Це ж Новий рік, Дмитрику! Обов’язково треба загадати бажання.

Я не міг поворухнутися, вслухаючись у барвисті переливи мови дівчини. Мені, як соняшнику, хотілося повернути голову до цього Сонця, а я не міг. Застиг неспроможний рухатися. Відчував лише бажання слухати. Знову і знову чути цю живу чаруючу не мову, ні, — пісню.

— Але… якщо моє бажання не здійсниться — я дуже засмучуся… Може, краще взагалі нічого не бажати? — допитувався вже інший впертий хлопчик.

— А ти вір, Віталику, вір. Твоє бажання може здійснитися не зовсім так, як ти цього бажаєш, але в цю новорічну ніч дива по-особливому сильні! Усе можливо.

— Я так хочу, щоб Ви залишилися з нами… — тонкий сумний голосок дівчинки змінив паузу, даючи мені змогу почути нову відповідь чарівної дівчини.

Хто вона? Серце тріпоче, ніби все ще живе… Давно я не відчував цього. Може, ніколи не відчував…

— І я! — додався новий жвавий голос ще однієї дівчинки. — Я навіть повірю в дива, якщо завтра нас не закриють і Ви залишитеся з нами назавжди!

Втискаю долоню в грудну клітку, відчуваючи, як у ній щось болісно стискається. Що означає закриють? Чому?

— Я вірю, що ми знайдемо вихід, діти… У новорічну ніч стаються дива. Ось побачите: станеться диво — і ми залишимося разом.

Мов янгольський спів, голос цієї дівчини огортає мій розум, робить мене м’якшим, чутливішим… Мені хочеться слухати її і слухати. А ще мені хочеться вірити так, як вірить вона…

Почулися кроки й голоси стихли.

Виходжу в коридор і бачу лише одну дівчинку з білявими кучерями та в простій синій сукенці.

— Ви… ви хто? — розтираючи обличчям сльози, вона дивиться на мене настороженно, однак не тікає.

— Чому ти плачеш, маленька? — сідаю навприсядки та, не бажаючи лякати дитину, залишаю відстань і навіть всміхаюся.

Дівчинка мені не відповідає. Плаче ще сильніше та тікає в одну з кімнат.

Я глибоко зітхаю та піднімаюся. Що тут взагалі відбувається? Відповідь мені може дати тільки одна людина.

***

— Святославе! Невже, це ти, любий?

Олена Григорівна зовсім не змінилася. Як і її кабінет, у якому та ж мебель та квіти. Тільки дитячих фотографій на стіні збільшилося. Ну, і, звісно, новорічного декору в честь свята хоч відбавляй.

— Це все Діана! — кусаючи губу, зітхає завідуюча.

— Діана? — у грудях щось щемить.

— Є в нас тут одна вихователька… — закочує очі Олена Григорівна. — В дива вірить…