Глава І.

У світі, повному сумнівів, потрібно вміти вірити. 

Майкл Джексон 

З дитинства вона вірила в дива. Глибоке, незбагненне, але таке сильне відчуття переслідувало її з малих літ: наше життя, ніби невидимими нитками, переплетене чудернацькими подіями, дивовижними людьми й чарівними митями. Маленькою вона вірила в магію, у добрих чаклунів та обов’язково в те, що Добро завжди здобуде перемогу. По-іншому просто не може бути.

Підлітком вона відчайдушно боролася за свою віру у Світло, наштовхуючись тут і там на несправедливість, жорстокість та черствість сердець.

— Інакше… навіщо, навіщо все це? — запитувала бунтуючих однолітків та друзів-шибенеків. — Все це надто величне та прекрасне, щоб бути фікцією, оманою уяви, бездушною програмою…

«Ні, саме життя — це вже найбільше диво, яке тільки є!» — вперто повторювала всім, хто намагався переконати її в протилежному.

Найбільше ж вона відчувала реальність дивовижного взимку, а саме: в час новорічних свят.

Всю осінь жила в нетерпінні та хвилюючому очікуванні першого грудня.

Ось-ось почнеться, ось зараз настане найдивовижніша найбажаніша пара року! Час див, магії та здійснення неможливого!

Доросла дівчина — у душі все та ж світла дівчинка — вона зберегла до своїх двадцяти трьох літ вміння бачити, а може… навіть і викликати дива. Бо ж тільки той, хто вірить у них, може стати і свідком цих чародійств, і навіть має можливість бути ними обдарований.

***

— Діано Миколаївно, Ви знову літаєте в хмарах? — суворий голос завідуючої, мов голкою, проштрикнув кулю думок замисленої молодої виховательки. — Ми тут обговорюємо подальші дії, а Вам, здається, начхати на дітей та на кожного з нас!

— Пробачте, Олено Григорівно…

Дівчині зовсім не було начхати. Їй, можливо, боліло більше, ніж будь-кому іншому в цій кімнаті.

Цей Новий рік був інакшим. Не те, щоб робота в дитячому притулку колись була легкою, ні… Однак Діана ставилася до своєї роботи, як до маленького дива й місії. Хай там як, а в неї необхідно вкласти серце та всю душу. Ось цю її особливу, чудернацьку, не схожу на інших та сповнену вірою в дива, у здійснення неможливого.

— Нас розженуть вже завтра! — у розпачі голосила завідуюча. — Відразу ж після «чарівної ночі»! — пирхнула жінка, окидаючи молоду виховательку глузливим поглядом. — Що Ви про це думаєте, Діано? Що нам робити?

У кабінеті Олени Григорівни зібралися всі працівники дитячого будинку «Надія». Однак емоційна завідуюча розпинала саме Діану.

— Вірити, — ледь чутно промовила дівчина і, перш ніж усі, навіть ті, хто симпатизують їй, почнуть гучно сміятися, додала: — Робити все, що в наших силах; звертатися куди необхідно: фонди, спонсори, міністерства… Але головне вірити, — не знайшовши спротиву, а тихе гмикання та пирхання ніколи не зупиняли Діану, вона надихнулася ще більше: — Попереду новорічна ніч! Усе можливо. Нас нізащо не закриють. Я вірю.

Ніхто інший у цій кімнаті не вірив.

— Спробуйте повірити і ви…

— Гаразд… — тяжко зітхаючи, Олена Григорівна, затулила очі долонею. — Будемо вірити… Та щось робити бажано б… Йдіть, — махнула вона вільною рукою, випроваджуючи всіх присутніх із кабінету.

Жінка втомилася. Понад тридцять років вона опікувалася дітьми-сиротами; дітьми, яких залишили батьки; дітьми, які виявилися нікому непотрібні. Сувора та міцна статурою, чорнява, кароока та досі приваблива, хоча її різкі риси можуть і відлякати при першому погляді, вона віддано працювала все своє життя і по-своєму, часто суворо, та все ж любила таких різних, але об’єднаних одним болем дітей.

— Олено Григорівно… — завідуюча стрепенулася, почувши тихий голос світлої Діани, яка хоча і дратувала її своєю неземною вірою та наївністю, однак жінка не могла не помічати, яке тепло розливається в її грудях, коли ця дівчинка проповідує свої ідеали та віру в дива…

— Чого тобі, Діано? — прибираючи долоню з очей, втомлено запитала у виховательки.

— У нас все вийде, — всміхається Діана. — Ми закриємо борг – і все буде добре...

Олена Григорівна не знайшла в собі сил відповісти, лише кивнула головою і, перевівши погляд на фотографії дітлахів, якими обвішана її стіна, сподівалася, що дивачка вийде й залишать її гарно подумати, як бути далі.

Цю новорічну ніч вона буде святкувати на роботі, яка втім вже давно стала її домом.