Спроба №20. Мамусин синочок

Мандрівниці стояли на великій терасі приватного будинку. Повітря наповнював ніжний запах троянд, що росли на клумбах. День був сонячним і теплим. Чути було лише плескіт води.

– Що за шум? – запитально поглянула на підопічну Аніла.

– Це ми з моїм новим хлопцем рятуємося від спеки.

Вони обійшли будинок і побачили великий басейн, а в ньому двох закоханих, які плавали, сміялися і бешкетували у воді.

Скляні двері кімнати, що виходила на подвір’я, відчинилися. Звідти вийшла немолода, але дуже чепурна жінка з тацею в руках.

– Діти, я вам лимонаду принесла. І фруктів нарізала.

– Мамо, поклади тацю на столик. Ми ще не накупалися.

– Добре, добре, синочку. Але довго не сидіть, он в Аліни вже губи сині.

– Не переживайте за мене, Олено Михайлівно! Ми вже виходитимемо.

– І не забудьте сонцезахисним кремом скористатися. А то сонце сьогодні…

– Окей, мамо, ми ж не маленькі! – перебив жінку хлопець.

– Та хто ж каже, що ви маленькі! Я ж переживаю за вас.

– Дякуємо, Олено Михайлівно! – усміхнено промовила Аліна і поплила до краю басейну.

Мандрівниці переглянулися.

– Ого, а ти собі, бачу, не лише коханого заможного знайшла, а й няньку, – саркастично зауважила Аніла.

– Його мама – чудова людина!

– Ніхто й не сперечається. Але бачу, що цей Матусин Синочок не особливо переймається маминими стараннями.

– Ти як завжди права, – зітхнула Аліна.

У цей час закохані вже вийшли з басейну, лягли на шезлонги й попивали лимонад, щойно приготований мамою хлопця.

– Кохана, ти залишишся на вечерю?

– Якщо твої батьки не проти…

– Мам! Мам!

– Що синочку?

– Аліна залишиться сьогодні на вечерю.

– Чудово!

– Якщо Ви не проти, Олено Михайлівно…

– Звичайно, ні. Ми тобі дуже раді! Залишайся!

– Дякую, Ви дуже люб’язні.

– А що на вечерю, мам?

– Риба запікається з овочами.

– Не хочу сьогодні риби! – завередував Мамусин Синочок. – Може м’яса запечеш?

– Навіщо ти так? – з докором у голосі сказала Аліна.

– Нічого, Аліночко, я ж не проти. Все одно вдома без роботи сиджу. Тато наш гроші заробляє, працює важко, а я що? Найменше, що я для своїх чоловіків можу зробити, це їх смачно нагодувати.

– То ми б і рибу Вашу з овочами поїли б, правда, коханий?

– Так… Мабуть… – нехотя пробурмотів хлопець.

– Я ж бачу, що він хоче м’яска, так, синочку?

– Хочу!

– Тоді не витрачатиму часу, і піду готувати. А ви відпочивайте!

– Ви знаєте, Олено Михайлівно, щось мені зле… Мабуть, довго на сонці була без капелюшка. Я поїду додому, полежу.

– Можеш у нас прилягти, якщо хочеш.

– Дякую за Вашу доброту, але краще все ж додому…

– Я викличу таксі, тобі не можна у такому стані на автобусі добиратися.

– Щиро вдячна Вам, Олено Михайлівно!

Коли дівчина одягнулася і вийшла, Аніла першою порушила мовчання.

– Ну і кадр, цей синок!

– Це був мій останній день, проведений з ним. Правда, втратила я з ним лише місяць свого життя. Швидко зрозуміла на цей раз, що він – не мій типаж.

– Цілий місяць не могла побачити, що він за суб’єкт? Довго ж ти з думками збиралася.

– А він мене не відразу з батьками познайомив. Підкуповував шикарними ресторанами та величезними букетами троянд. А його справжнього я побачила тільки сьогодні. Дивлячись, як мама з ним носиться і як він на все це реагує, я зрозуміла, що ніколи такою ж для нього не стану. Не варті ці маєтки із басейнами щоденного приниження власної гідності…