Спроба №17. Співробітник

Мандрівниці опинилися у світлому та просторому приміщенні. Це був офіс якоїсь фірми. Уздовж стін стояли невеличкі письмові столи з телефонами та старомодними комп’ютерами. Люди, які сиділи за цими столами, постійно відповідали на дзвінки.

– Так-с, і чому ми тут? – запитала Аніла.

– Ми на моїй першій роботі. Це такий собі кол-центр.

– Ти ж ніби то закінчила історичний факультет?

– Багато знаєш істориків, які за спеціальністю працюють?

– Та ні… Але не думала, що ти працюватимеш у сфері телемаркетингу…

– Я просто проводила опитування по телефону. Робота не важка, хоч і трохи нуднувата. Тоді я цим особливо не переймалася. Хотілося почати самостійне життя, мати свою копійчину.

– І ця робота тебе задовольняла? – дивувалася все більше Аніла.

– Припини, не все так погано. Крім того, колектив молодий, багато симпатичних осіб чоловічої статі!

– Ну я поки що жодного вартого уваги не побачила… Хіба що… Отой хлопець, біля кулера, непоганий.

У цей момент в офіс зайшла Аліна, привіталася з усіма і пішла до свого столу. Хлопець, який сподобався Анілі, побачивши дівчину, підійшов до неї.

– Привіт, Аліно. Як ти сьогодні?

– Привіт, затори… Але я нічого, дякую, що запитав.

Хлопець нагнувся ближче до дівчини і пошепки запитав:

– Сьогодні усе в силі? Квитки на концерт я вже купив!

– Так, заїдеш за мною о восьмій, – у тон йому відповіла Аліна і непомітно для всіх підморгнула.

Задоволений хлопець кивнув і пішов працювати.

– Що за конспірація? – запитала Аніла після паузи.

– Політика компанії: «Ні – службовим романам!».

– Це мені літній дитячий табір нагадало!

– Так, маєш рацію. Все одно цих обмежень і правил ніхто не дотримується. У цьому офісі майже всі співробітники мали стосунки зі своїми колегами. Звичайно, «таємні».

– І як вам вдавалося зберегти Вашу таємницю?

– Приходили і йшли з роботи окремо. Зустрічалися лише на вихідних. У будні намагалися невимушено спілкуватися, іноді трішки затримувалися у копіювальній кімнаті…

Якраз після цієї фрази телефон на Аліниному столі завібрував. Вона взяла його до рук, прочитала повідомлення, відповіла на нього та знову відклала мобільний. Щойно дівчина сконцентрувалася на роботі, телефон знову завібрував. Аліна зітхнула, підвелася зі свого місця з декількома папірцями в руках і пішла у невеличку кімнату в задній частині офісу. Через декілька хвилин, Співробітник теж зайшов туди і зачинив за собою двері.

– Ох, даремно я тоді пішла туди…

– І чому ж це?

– Зараз побачиш…

У цей момент в офіс зайшов невеликий лисуватий дядечко у синьому діловому костюмі. Він підійшов до секретарки і взяв у неї папку з паперами. Після цього привітався із персоналом і пішов у сторону копіювальні. Він відчинив двері й на якусь секунду зупинився з подивом на обличчі. Потім чоловік закричав не своїм голосом, що тут не публічний дім, а цілуватися із колегою – відсутність будь-якої етики!

– Вас обох звільнено! І щоб ноги вашої не було у цьому офісі до кінця дня! Катерино Василівно, підготуйте усі необхідні документи мені на підпис, – звернувся він уже спокійнішим тоном до секретарки.

З кабінету під шепотіння колег вийшла Аліна зі своїм хлопцем. Мокрі від сліз очі видавали її образу та відчай.

– Зате тепер можете зустрічатися, не ховаючись… – Аніла намагалася знайти хоч краплину позитиву в цій неприємній ситуації.

– Та де там… Я була така ображена на нього, адже це він мене напоумив піти тоді в копіювальню. Казала йому, що це погано закінчиться. Так і вийшло!!! Тому я завершила ці стосунки в той же день. Мій Співробітник благав не гніватися, заспокоював, що і роботу знайдемо, і життя налагодиться. Проте я його слова не бажала сприймати і наш недовгий таємний роман, як і попередні, закінчився нічим…

– Погарячкувала ти… Хороший же мабуть хлопець був…

– Хороший… До сих пір згадую про нього. Шкодую, що так вчинила.

– Хм… Ну принаймні нам уже є з чим працювати… – задумливо мовила Аніла.

– Це ти про що?

– То я так… Не зважай… Хто там у нас далі?