Спроба №14. Програміст: повноліття

– Проходьте, проходьте, а ми вже вас зачекалися, – мовила з порогу Аліна до своїх батьків.

– Ремонт дороги. Автобус трішки затримався, доню, – сказала мама, роззуваючись.

– Нічого страшного, ми ще не починали.

Батьки Програміста уже були у вітальні. Після знайомства та обміну кількома фразами, усі сіли за святковий стіл. Наші мандрівниці спостерігали за усім, що відбувалося, примостившись на підвіконні.

– Ну що ж, синку, тобі сьогодні двадцять один. Який ти у нас дорослий! Ніби тільки вчора грався іграшками і дивився мультики…

– Мамо, ти хоч не плач!

– Щасливі спогади! Вибач, – жінка витерла вологі очі серветкою та продовжувала, – ми з татом дуже тобою пишаємося!

– Це правда, синку! Ти скоро захистиш диплом. З роботою, думаю, у тебе теж проблем не виникне. Я вже не говорю про чудову дівчину поряд із тобою.

– Так, Аліночко, ми хочемо, щоб і твої батьки знали, як ми раді, що ти є у житті нашого сина! Розумна, кмітлива, красива…

– А який стіл накрила! Все дуже смачно!

– Дякую Вам, Надіє Миколаївно, і Вам, Степане Петровичу, за такі теплі слова! Ще перехвалите мене, – засоромилася Аліна.

– Вони правду кажуть – ти у мене класна, – погодився Програміст.

Алінині батьки і собі переглянулися та посміхнулися.

– То що, синку, може вже б узаконили свої стосунки? Куди далі тягнути? – запитала мама.

Аліна з надією поглянула на коханого.

– Це що, жарт? – після паузи запитав хлопець. – Ми тут зібралися, щоб мій День народження відсвяткувати чи свататися?

– Чому ти так реагуєш? Хіба тобі погано з нашою донькою живеться? – промовив Алінин батько.

– Нормально нам живеться! І нас і так усе влаштовує! Правда, люба?

– Я була б не проти, якби…

– Скажи, що ти це зараз несерйозно? Це що, зговір за моєю спиною?! Це ти придумала спосіб мене на собі одружити? І для цього батьків підмовила?

– Що ти таке кажеш? Як ти міг подумати? – ображено сказала Аліна.

– Синку, ніхто нас не підмовляв, – вступилася за потенційну невістку мама, – але ж нам би хотілося, щоб шлюб був не громадянським, а законним. А що, якщо у вас дітки з’являться?

– Дітки? Та мені лише двадцять один рік. Які дітки?? Я зараз думаю лише про кар’єру!

– А що ж ти пропонуєш? – запитав Алінин батько. – Щоб ми закривали очі на те, що наша донька живе з молодим чоловіком без штампа у паспорті?

– У вас просто застарілі погляди на шлюб! Аліно, я думав, ти мене в цьому підтримуєш?

– Ти ж казав, що ми повернемося до цієї розмови…

– Так, років через п’ять чи десять… Але ж не зараз! Ми тільки закінчуємо навчання в університетах, попереду все життя. Невже ти хочеш зараз зв’язати себе шлюбом та дітьми?

– Чому ж ми тоді живемо разом?

– Бо нам комфортно, хіба не так?

– …

– Все, Аліно, ми з мамою почули достатньо! – тато встав з-за столу. – Пакуй свої речі. Ми забираємо тебе додому.

– Люба, та не слухай ти своїх батьків! Ти серйозно? Підеш? Ось так просто? У мій день народження?

– Я б залишилася, якби у наших стосунках було майбутнє. Але бачу, що це не так… Вибачайте, якщо чимось вас образила, – звернулася вона до батьків Програміста.

Вони лише мовчки похитали головою. Аліна, зітхнувши, вийшла з вітальні.

– Що тут скажеш? Німа сцена… – після паузи промовила Аніла. – Думаю, ти вчинила правильно. Не схоже, щоб він змінив свою думку на рахунок шлюбу.

– Твоя правда, він і досі неодружений.

– Звідки знаєш?

– Сорока на хвості принесла! – пожартувала Аліна. – Є спільні знайомі…

– Жалкуєш?

– Після того, як я ще раз все побачила на власні очі, вже ні!

– Це і на краще! Добре, не будемо довше затримуватися у цьому болючому спогаді… Хто у нас далі по плану?