Спроба №14. Програміст

Мандрівниці стояли на автовокзалі Аліниного міста. Людей було чимало. Хтось чекав на свій рейс, а хтось зустрічав родичів чи передачі з дому.

– Як же тут гамірно! – промовила Аніла, закриваючи вуха руками. – І кого це ми виглядаємо?

– Пам’ятаєш віртуальні війни? Зараз ти дізнаєшся, кому з двох залицяльників вдалося завоювати мою прихильність.

– Мабуть, це – Медбрат. Роблю ставку на нього!

– Краще дивися…

У цей час до платформи, на якій стояла Аліна, під’їхав автобус. Звідти вийшов симпатичний білявий хлопець у білій футболці, джинсах та з наплічником і підійшов до дівчини.

– Зачекай, щось він на Медбрата не схожий. Або фото було невдале…

– А це і не Медбрат! – Аліна усміхнулася. – Це мій Програміст.

– Ти ж казала, що ви одне одного майже ненавиділи?!

– Від ненависті до кохання – один крок…

Тим часом пара пішла у найближче кафе. Вони сіли за столик, замовили каву та почали щось жваво обговорювати. Було помітно, що їм дуже добре разом.

– А це хіба не ваше перше побачення?

– Саме так, – підтвердила Аліна.

– А таке враження, ніби вже років десять знайомі.

– У нас з ним теж таке відчуття було!

– І як це ви перенесли свої стосунки на інший рівень?

– Він мені розповів, що моя тримісячна відсутність у чаті (у таборі інтернету не було) допомогла зрозуміти, як йому мене не вистачало…

– Гарно сказав… – замріяно мовила Аніла. – Ну що, поглянемо, як розвивалися ваші стосунки?

Перед їхніми очима знову, як кадри в кінофільмі, почали пролинати Алінині спогади. Романтичні зустрічі, перший поцілунок, перша несмілива близькість, знайомство з друзями та батьками. Іноді сцени були і не з приємних – з’ясування стосунків, сварки, докори.

– Стоп, досить… – сказала Аліна. – Я вже надивилася вдосталь. Краще відразу до позитивного моменту цієї історії!

– Як скажеш, – погодилася Аніла.

Вони перенеслися в інше місто у невеличку затишну квартиру в багатоповерхівці. Аліна зі своїм хлопцем сиділи на кухні та пили чай.

– Кажеш, тобі батьки цю квартиру купили? – запитала дівчина.

– Так, це був подарунок на досягнення повноліття, – усміхаючись, відповів Програміст. – Як тобі тут?

– Дуже мило і затишно. Правда, не вистачає жіночої руки.

– Добре, що ти про це заговорила. Ми вже рік зустрічаємось і я думаю, що ми готові до наступного кроку.

– Якого кроку? – Аліна допитливо глянула на хлопця.

– Думаю, нам слід спробувати пожити разом… Як ти на це дивишся?

– Ти серйозно?? Але мені ще один рік в університеті навчатися!

– Тоді перейдеш на індивідуальний план, будеш час від часу приїжджати. А ми тобі тут роботу тим часом знайдемо!

– А батьки як відреагують? Вони у мене дуже консервативні. Не думаю, що будуть у захваті від ідеї спільного проживання до шлюбу.

– Алінко, ти ж знаєш, поки я не отримаю диплом, про шлюб не може йти і розмови…

– Знаю, знаю…

– А з батьками твоїми я поговорю. Думаю, що мені вдасться їх умовити тебе відпустити. Крім того, тобі ж уже двадцять, ти – доросла людина і можеш сама вирішувати, як тобі жити!

– Мабуть, ти правий… Добре, я згодна! Давай жити разом!

– Супер! Люблю тебе, Алінко! – і хлопець обійняв свою кохану.

– Мені вже не терпиться побачити, як ви разом жили, – промовила Аніла після паузи.

– Мені теж… – з іронією відповіла Аліна.