Спроба №12. Віртуальні війни (Програміст vs Медбрат)

– Знову ми у твоїй кімнаті, – зауважила Аніла, – що на цей раз?

– Зараз поглянемо, це ж ти нас переміщаєш!

– Не зовсім… Я, скоріше, провідник по твоєму минулому.

Аліна сиділа за комп’ютером і щось натхненно друкувала. Мандрівниці підійшли до неї поближче і заглянули в екран монітора. Там йшла переписка у загальному чаті.

– О, я пам’ятаю цей чат… Він був зроблений у вигляді вікторини.

– І яким був приз?

– Приз? Не було ніяких призів.

– А-а-а, то це просто спілка розумників, які доводили один одному, хто краще засвоїв шкільну програму?

– Щось типу того. Я, до речі, була однією з найрозумніших.

– Сумніваюся… Але повірю на слово…

– Дуже тобі дякую!

– Не ображайся, я так жартую. І що ми тут з тобою маємо побачити? Бо поки що не бачу жодної любовної історії.

– Тут існував віртуальний любовний трикутник.

– Серйозно? І таке буває?

– Як бачиш, буває.

– Тоді розкажи про своїх «віртуальних залицяльників».

– Вони обоє були не з мого міста, один навчався на програміста в університеті, інший – у медичному коледжі.

– Ти хоч їх бачила, перед тим як «вступити у цей трикутник»?

– Ні, все відбувалося у віртуальному просторі. Хіба ж так не цікавіше?

– Ні! Це якась нісенітниця… Не розумію, чому ми взагалі опинилися у цьому спогаді.

– Тому що один із хлопців пізніше став моїм реальним бойфрендом, стосунки з яким продовжувалися протягом двох років. Ми навіть жили разом!

– Серйозно??? І хто ж з них?

– Згодом побачиш. Будь терплячою!

У віртуальному просторі якраз відбувалася вікторина. Програміст відповідав швидше за всіх і мав перше місце у рейтингу.

– Дуже сподіваюсь, що ти вибрала програміста, – промовила Аніла після невеликої паузи. – Дивись, який він розумний!

– Ага! Розумний настільки, щоб зрозуміти алгоритм гри, і написати для неї програму, яка шукала відповіді в Інтернеті й автоматично видавала у чат.

– Нічого собі! То він – геній!

– Та ні, просто хороший Програміст.

Алінин мобільний завібрував.

– Привіт, як пройшов твій день? – дівчина посміхалася. – У мене теж нормально. Що сьогодні робитимеш?

Аніла прислухувалася до розмови.

– Нічого не розумію. З ким це ти спілкуєшся?

– З одним із двох шанувальників. Він вмів підняти мені настрій, втішити, коли мені було сумно. Хороший хлопець!

– Програміст?

– Та ні, Медбрат.

– Серйозно? І що ж у ньому такого особливого було?

– Не знаю, просто з ним було легко. Ми спілкувалися про все на світі, він мене смішив…

– І ти проміняла його на комп’ютерного генія?

– Ти перебільшуєш, – сказала Аліна. – Це було просто спілкування. А Програміст завжди мене дратував своєю зверхністю. Ніби і симпатію виражав, і в той же час ніби і зневажав за щось… Я ніколи не могла його зрозуміти. Чи дійсно я йому подобаюся? Чи хотів би він чогось більшого?

– А що ж Медбрат?

– З ним було все ясно. Юнацька закоханість у мій віртуальний образ. Він постійно вмовляв мене сходити з ним на побачення. Хотів приїхати до мене. Проте у мене були сумніви…

– Я б теж сумнівалася. Ти ж його не бачила!

– Побачила… Згодом… Спочатку на фото. Потім вживу.

– І????

– Все ти хочеш знати і відразу!

– Ну звичайно, тому ми і тут, у твоїх спогадах!

– Якщо чесно, на цьому етапі мого життя він, як і Програміст, так і залишилися образами у віртуальній реальності. Наближалося літо і я мала їхати працювати у дитячому таборі в Криму. Тому нічого серйозного починати ні з ким не хотілося.

– Відчуваю, що нашою наступною зупинкою буде Крим? – допитливо поглянула на свою підопічну Аніла.

– Ти вгадала! Ну що, не будемо витрачати часу надарма! Рушаємо!