Спроба №9. Стільникове кохання

– Як тут шумно! Де це ми?

– На вході до столичного автовокзалу. Тут завжди шумно.

– А чому це ми в іншому місті? – здивовано запитала Аніла. – Ти переїхала?

– Ні, у мене тут був хлопець. Я їздила до нього. Мабуть зараз ми побачимо нашу з ним першу зустріч.

Аліна у теплій курточці, білій шапочці та джинсах стояла на автобусній платформі та постійно поглядала на ручний годинник. Надворі було холодно, тому її щічки та носик були червоними. Дівчина щохвилини оглядалася і шукала когось поглядом. Було помітно, як вона хвилюється.

Раптом до входу підійшов високий та чорнявий хлопець і, посміхаючись, подарував Аліні білу троянду. Вона теж йому усміхнулася. Вони привіталися і він ніжно обійняв її за талію. Вона поглянула йому просто у вічі, а він злегка торкнувся своїми устами до її уст. Алінині щічки стали ще червонішими, вона зашарілася і заховала обличчя у нього на грудях.

– Яка ви красива пара! – вирвалося у Аніли. – Ну розповідай, як познайомилися?

– Стільникове кохання… Як у пісні Тартака. Інтригуюче. Захоплююче. Безмежне .Ти у себе в квартирі. Він у себе. За кількасот кілометрів одне від одного. Безсонні ночі. Гаряче вухо і гарячий телефон. Гарячі серця, що все життя мріяли зустріти одне одного. Щохвилинне поглядання на екран мобільного під час нудної лекції у надії побачити СМС від Нього. Для нас обох спочатку не існувало нікого і нічого. Стільки спільного. Стільки почуттів у кожному повідомленні, у вібраціях його голосу. Стільки ніжності у зізнаннях. Стільки кохання у нічному шепоті зі слухавки...

Мандрівниці у часі крокували позаду закоханих, які вже вийшли із метрополітену і направлялися в сторону кінотеатру.

– Ніби зараз пам’ятаю цю першу зустріч. Нам не вистачило часу, щоб набутися одне з одним. Світ навколо перестав існувати. Моя рука в його руці – і вже все одно, куди йти, я повністю довіряла моєму провідникові.

– Думаю, що прощатися було важко, – зітхнула Аніла.

– Ти навіть собі не уявляєш… Пам’ятаю, сиділа в автобусі, що віз мене до рідного міста, а в думках була досі з ним. У вухах лунали ніжні нотки його голосу, а на губах – присмак останнього поцілунку.

– А що далі?

– Далі лише низка однакових сірих буднів в очікуванні наступного побачення. Кохання. Страждання. Все як у романах, які твоя мама ховає від тебе у шафі, а ти все одно потайки читаєш, коли нікого немає вдома.

– Але ж у вас все було серйозно?

– Я вважала, що так. Навіть з батьками знайомство було!

– О! Нічого собі!

– Так! Подивимось?

Вони перенеслися у світлу, затишну простору квартиру. Посеред вітальні стояв накритий стіл, з кухні долинав аромат запеченої курки.

– Тебе як королеву приймають! – промовила Аніла.

– Не поспішай з висновками! – іронічно зауважила Аліна. – Не все те золото, що блищить…

З коридору у вітальню зайшла молода пара, а услід і його батьки.

– То ти, кажеш, не місцева? – запитала Аліну потенційна свекруха.

– Ні, Світлано Григорівно, я з невеличкого містечка, всього кількасот кілометрів від столиці.

– А що, поближче собі хлопця не могла знайти?

– Мамо! Припини!

– Я просто підтримую розмову, синку. Не нервуй!

– Ми не думали, що покохаємо одне одного так сильно, – сказала Аліна і з ніжністю поглянула на хлопця. Він взяв її руку у свою.

– Яке це кохання у дев’ятнадцять років?

– Мамо, я кохаю Аліну, а вона кохає мене. Ми хочемо жити разом.

– Ви ще молоді, дурні! Вам ще закінчити навчання потрібно, професію здобути! Житимете на які кошти?

– Ми ще про це не думали…

– А про це думати треба відразу. А не в хмарах літати. У нас житлова площа невелика. Де ми тут твою Аліну розмістимо? І взагалі, може вона з тобою через київську прописку зустрічається?

– Що Ви таке кажете?! – вражена нахабством жінки, Аліна аж підскочила зі свого стільця. – Коханий, думаю, мені вже час повертатися додому.

– Постій, я з тобою…

– А його мама – зовсім не подаруночок! – зауважила Аніла. – Оце б ти собі свекруху мала…

– І не кажи…

Раптом вони знову перенеслися у вже знайому кімнату. Аліна сиділа на дивані з мобільним у руках і зосереджено писала повідомлення. Її очі були повні сліз, а руки тремтіли.

– Що це з тобою? – запитала Аніла.

– Перша сварка. Як бачиш, по телефону… От тут і почалося «найцікавіше». Адже якби ми посварилися віч-на-віч, ніхто не зміг би уникнути з’ясування стосунків, довелося б, як дорослим людям, сідати і розбиратися з проблемою. У цьому ж випадку є чарівна червона кнопка, яка за секунду може віддалити вас на довгий час одне від одного. А можливо і назавжди…

– Невже все було настільки драматично?

– Як сказати… Постійна недосказаність. Неможливість нормально поговорити. А твій «єдиний» перетворюється на кам’яну стіну, об яку розбиваються уламки твоїх пояснень і вибачень.