Спроба №4. Говорун

– Де це ми тепер?

– Якщо не помиляюся, це шостий клас. Урок української літератури.

– Щось я тебе не бачу, – Аніла оглядала клас.

– Та он же я, за книжкою сховалася!

І дійсно, Аліна, яка вже підросла та змінилася, сиділа за тією ж партою, прикривши обличчя підручником і щось шепотіла сусіду по парті.

– Що це ти там робиш? І хто це поряд? Щось я його не впізнаю з минулих спогадів.

– Це тому, що він – новенький. Його тільки в цьому році до нас перевели з іншої школи.

– А твоя поведінка, бачу, геть зіпсувалася…

– Ох, цей перехідний вік! Максималізм і категоричність у всьому. Бунтарський дух. Щодня ти намагаєшся довести собі і близьким, що заслуговуєш бути почутою, заслуговуєш поваги і рівноправного ставлення. У цей період хочеться закохатися у якогось Bad Guy, розумієш? Щоб був повною твоєю протилежністю. Як там співається? «Усі хороші хлопці потрапляють до Раю, проте погані – дарують цей Рай тобі».

– Цікаво… І що ж ти знайшла у своєму новому однокласникові?

– Мене ніколи не приваблювала його зовнішність, хіба що невеличка ямочка на лівій шоці, коли він посміхався. Але він завжди вмів мене розсмішити. Крім того, у нас була своя секретна мова. Ми могли годинами говорити про все на світі.

– «І нехай увесь світ зачекає!», – посміхнулася Аніла, згадавши рекламний слоган. – Звучить, як щира симпатія!

– Це було більше ніж симпатія – це була дружба, таємна і захоплива. Ой, я, здається, пам’ятаю цей момент, – звертаючись до Аніли, промовила дівчина, – поглянь!

У цей час вчителька, розповідаючи про чергового видатного письменника, помітила, що за однією з парт розмовляють зовсім не на літературні теми. Хлопчик якраз розповідав про комедію, що бачив напередодні, а Аліна тихенько гиготіла, прикривши рот рукою. Вчителька зреагувала швидко.

Як досвідчений ніндзя, вона вже за декілька секунд безшумно подолала відстань від дошки до парти і з легкістю забрала щоденники порушників дисципліни. Яскраво червоною пастою напроти свого предмета вона безжалісно вивела: «Поведінка на уроці – 2».

– Ось чому я так добре запам’ятала цей момент. Думала тоді, що зомлію. Як? Двійка? Мені? Відмінниці?

– А по тобі не скажеш! На обличчі – жодної негативної емоції.

Бунтарка Аліна, гордо і з легкою посмішкою на обличчі підійшовши до учительського столу, спокійно взяла до рук обидва щоденники і повернулася на своє місце.

– Це була перша і остання «двійка» за поведінку в моєму житті. Після цього випадку наші розмови зійшли нанівець. Я зрозуміла, що пріоритетом в моєму житті наразі є навчання.

– І що ж сталося далі?

– Через тиждень нас розсадили. Я спочатку сумувала дуже, а потім зрозуміла – це і на краще. Можливо погані хлопці і роблять життя яскравішим і незабутнішим, але репутації собі псувати все ж не хотілося.

– Добре, що ти це так рано зрозуміла, – посміхнулася Аніла, – що ж, рушаємо до наступного спогаду!