Спроба №2. Лицар Сонного Царства

– Дивно, думала – спрацює, – мовила Аніла, – а ми в тому ж садочку.

– Нічого дивного, – відповіла Аліна, – просто перший клас знаходився у приміщенні того ж садочка. Почалося справжнє «доросле», думалося тоді мені, життя. Адже тепер ми мали розписані по годинах дні, вчилися новому. Кожен день був для нас відкриттям.

– Так, і хто ж став твоєю наступною «жертвою»? – насмішкувато запитала Аніла.

– Ну чому одразу жертвою? Просто шанувальник. Це мій однокласник, що вже був закоханий у мене по вуха. Мене це, щиро кажучи, не надто турбувало, адже він мені не дуже то й подобався, але приємно було мати хоч якогось «кавалера».

– І якими ж були ваші стосунки?

– Увесь наш «романтик» обмежувався «сонним часом». Це були спеціально відведені 2 години денного сну для дітей, які втомлювалися від уроків та «нескінченного», як нам тоді здавалося, сидіння за партами.

Вони пройшли крізь двері спальні. Той «тихий час», який вони побачили, аж ніяк не можна було назвати тихим…

Діти, почувши, що виховательку хтось покликав у коридор, скористалися цією можливістю і робили все, на що вистачало їхньої фантазії. Наразі у них проходили квазі-олімпійські ігри. Школярі використовували власні ліжка як батути та трампліни для стрибків у довжину і висоту. Найсміливіші хлопці перестрибували на інші ліжка та влаштовували бої подушками. Дівчата ж, уявляючи себе нареченими, одягали на голову шовкові накидки від цих подушок і оцінювали потенційних кандидатів на їхню «руку і серце».

– А ось і я! – показала Аліна на декілька ліжок майже біля самого входу. Там вона з подружкою гралася під ковдрою ляльками.

– А де ж твій Лицар? – з цікавістю поглядала на дитячий хаос Аніла.

– Він поряд зі мною. Щось вже замислив!

І дійсно, на ліжку, що стояло перпендикулярно попереднім двом, сидів хлопчик. Він не помічав нікого і нічого, адже був зайнятий Аліниною подушкою, яку намагався витягнути з-під її голови.

– Не міг придумати нічого оригінальнішого? – здивовано промовила Аніла.

– Тссс, дивись, що далі буде, – Аліна з цікавістю спостерігала за дітьми.

– Ну що ти робиш? На чому я лежатиму? Тобі що, своєї подушки замало? – обурювалася дівчинка.

– Поцілуєш – віддам! – не вгамовувався Лицар.

– Зараз я тебе так поцілую! – з цими словами маленька Алінка, добряче стукнула свого залицяльника подушкою, безкорисливо наданою її подругою.

– От такі стосунки… – усміхаючись, зауважила Аліна.

– Ну і манери в тебе… З таким підходом всіх кавалерів відлякати можна!

– Та хіба ж я винна, що він залицятися не вмів… От якби…

– Отож, малюєш собі якийсь романтичний образ в голові, а потім бачиш, що йому ніхто не відповідає і втрачаєш віру в кохання!

– Та ну тебе! Перебільшуєш!

– А ось і ні! – мовила образливо Аніла, – ми тут саме для цього. Дивись, аналізуй. Можливо зрозумієш, чому ти все ще самотня!

– Ну добре, добре. Я зрозуміла.

– Так що ж з Лицарем сталося? Вийшло у вас з ним щось?

– Та де там! – зітхнула Аліна, – залицяння його тривали не довго, адже як і його попередник, після завершення навчання у першому класі мій Лицар «поскакав» в інше Королівство (а точніше в іншу школу), а я знову залишилася без шанувальника. От така любов…