Шоста частина

23 серпня 2020  

Дні йдуть за днями. Життя не зупиняється, хоча іноді хочеться.  

Пройшло вже майже 2 місяця після дня народження дідуся. З Романом ми майже не спілкуємось, а от з ноунеймом ми знайшли спільну розмову. Ми чомусь не розкриваємося і не просимо навіть надіслати фото одне одного. Мені чомусь подобається ця анонімність та і йому, як на мене. Побачитися, на жаль, ми все одно не можемо, адже він на службі. На передовій. Коли приїде – ще сам не знає, але тоді ми обов’язково побачимось.

Завтра буде важливий день для всіх українців – День Незалежності нашої неньки. Навіть попри деякі обмеження через коронавірус, ми будемо святкувати це святе, адже 29 років, то велика дата, хоч наша історія насправді набагато довше.  

Ми з друзями домовилися завтра поїхати у центр, але пізніше – після параду. Адже я впевнена, що буде величезна кількість людей і ми все одно нічого не побачимо. А от зараз я їду зустрічати батька на вокзалі. Він нарешті приїде. Так-так, ми його не бачили майже 3 місяця, хоча дуже хотілося приїхати до нього, але нам забороняли, тому ми з мамою приготувалися добре до його приїзду. Ми приготували його улюблені страви. Мама зі мною не поїхала, щоб доробити деякі моменти. Буде чекати нас при параді. Ну, її можна зрозуміти. Хоче виглядати гарною для свого улюбленого чоловіка, якого не бачила стільки місяців.  

І ось нарешті я на вокзалі. Потяг вже приїхав, але я не бачу батька. Де ж він? І тут я відчуваю, як хтось закрив очі мені рукою. Невже?! Я розвернулась і з усієї сили обійняла. Проте за мить я вже зрозуміла, що це не мій батько. Будемо чесними: він не міг за ці місяці накачати так своє тіло, тому швиденько відійшла і забрала руку від очей.  

-Роман?! – що він тут робить? І де тато?  

- Бачу, що не сильно рада бачити мене, - усміхається 

- Та ні.., - не впевнено відповіла, - я просто чекаю тут іншу людину, тому була здивована побачити тебе 

- Хлопця? – нібито з якоюсь злістю промовив він та глянув мені в очі.  

- Та навіть якщо його, то тобі яка різниця? – уже розізлилась я. Що за злість? Йому яка різниця? Він сам перестав спілкуватися зі мною.  

- Мені? А нічого, що я був зайнятий і якраз хотів запросити тебе на побачення, але ти за цей час уже знайшла якогось собі хлопця. Так не робиться, Аріно. Я ж тобі показав свій інтерес на дні народженні твого дідуся. Невже було важко дочекатися мене? – він зараз це серйозно? Я вже з подивом глянула на нього.  

- Романе, ти зараз серйозно? По-перше, не треба вже вигадувати мені якогось хлопця. По-друге, як я могла дізнатися, що маю тебе чекати, коли ми навіть не пара, і те, що ти зацікавився мною через один танець? Ти такий цікавий. Ні, правда.. Я, - розізлено говорила я, як відчула тепло на своїх губах. Охнула і Роман скористався цим шансом та почав цілувати мене більш пристрасно.. Боже, я не витримала та запустила руку у його волосся, а він трохи застогнавши прижав мене ближче до себе.  

- Ось, як моя рідна доченька чекає мене, - почула голос тата і різко повернулась у реальність. Відштовхнувши трохи Романа, я повернулась до тата і вже хотіла вибачитись як Роман вийшов вперед, протягнув руку і сказав:  

- Добрий вечір, Павло Сергійович. То моя провина. Ми з вашою донькою трохи посперечалися через непорозуміння і я не втримався. Вибачте.  

- Та нічого, я жартую, - сказав тато і обійняв мене, - дома поговоримо, - а це вже мені. Ой, походу попаде.. Батько не може зрозуміти, що я вже виросла. Гадаю, що навіть не здогадується, що я вже не невинна.  

- І якщо вже така ситуація, то я хочу офіційно попросити вашого дозволу. Я хочу зустрічатися з вашою донькою. Мої наміри абсолютно серйозні. Я не граюсь. Не жартую. Не малий вже, - що?!  

- Романе, та який дозвіл?! – вигукнув мій тато, - кому, як не тобі я можу довірити свій скарб.  

- Шановні, а ви мене не хочете спитати? – я не те, що обурена.. Я не знаю, що сказати. Як можна так? Яке зустрічатися? Який дозвіл?  

- Арінко, нумо відійдемо з тобою, - сказав оцей йолоп.. Кхм, точніше Роман, і повів мене за руку подалі від тата.  

- Що ти хочеш? – скинула руку, а він намагається взяти її знову. Добре, нехай. Якщо йому так хочеться тримати руку мою.  

- Аріно, не злись. Я знаю, що мав спочатку спитати тебе, але.. Мені страшно, що не встигну озирнутися, як ти знайдеш собі іншого хлопця. Гарніше й багатше, тому я вирішив скористатися ситуацію. Знаю, що не найкращий вчинок, але я хочу бути з тобою. Нумо спробуємо? Це ж не весілля, а просто почнемо частіше бачитися, ходити на побачення, цілуватися.., - на цьому слові він вже приблизився до мене і я відчувала гаряче дихання на своїх губах.. Приємні відчуття, - М? Що скажеш? Ти згодна?  

Промовляв він, а я змогла лише кивнути, адже він мені подобається вже давно, то чому не спробувати? І Роман не гаяв часу та взяв мої губи у свій полон, але на цей разок поцілунок був ніжним, і його так не хотілося розривати, проте дихання потрібно нам обом.  

-Ну, все.. Тепер ти офіційно моя, - сказав усміхнено Роман і приобійнявши за талію повів до батька.