Четверта частина

-І я рад тебе бачити, Арінко, - зі сміхом промовив мій дядько.  

- Я дуже рада вас бачити. Я просто здивована, - промовила я та не витримала й побігла обіймати його. Це мій улюблений дядько. У мене ще є дядько Іван, хоча він мені більше, як брат, бо старше всього на десять років. А це дядько Андрій. Він поїхав до Америки ще 15 років тому, але частенько до нас приїжджав і ми завжди були раді бачити його, адже він завжди був усміхнений, намагався усім допомогти та дарував незабутні емоції. Йому зараз 40 років, але, якщо чесно, то я дам десь 35 максимум.  

- Арінко, скільки разів я просив тебе, щоб ти мені не викала. Я відчуваю себе якоюсь розвалиною, коли така красуня, - покрутив мене біля себе, - звертається до мене на ви 

- Я буду старатися, - усміхнулась, - а чого ви.. Ой, вибач, - промовила я, коли побачила його погляд. Ніби зараз приб’є на місці, - а чого ти не сказав, що приїдеш?  

- Бо от такої реакції й хотів, - глянула на нього з питанням, бо щось не второпала, - справжньої, неочікуваної. Але, нумо про ці справи пізніше. Краще скажи, де там наш іменник 

Усміхнувшись, я взяла його за руку та повела до дідуся. Гадаю, що це буде дуже приємний подарунок, адже він часто питав, коли вже він повернеться. Тому, коли дядько Андрій підійшов до дідуся, привітав його та обійняв, то я побачила сльози в очах обох. Усе таки довга розлука з сім’єю, то складно. Ще раз глянувши на цю ідилію: батько з сином сидять та обговорюють якісь незначні деталі в життях обох, я пішла готуватися далі до дня народження, бо часу залишилося зовсім мало.  

Життя взагалі така цікава штука. Ти ніколи не знаєш, як життя може повернутися, що може трапитися з тобою, з твоїми рідними. Я завжди боюсь та переживаю, що до нас прийде війна. Вона вже є, але не тут. Не близько. І коли це є, то ти живеш, не замислюєшся, що у будь-який момент твоє життя ніколи не буде, як раніше.
Думаєте: та чого ти взагалі за це думаєш? Та бо мій тато тільки повернувся з АТО. Він там був волонтером півроку. Зараз відновлюється у шпиталі, куди ми з мамою возимо їжу не тільки йому, але й іншим. От там я і познайомилась з Романом. Не розумію, чого він тоді нагадав за телеграм, а не за шпиталь. Може не хотів нагадувати, у якому стані я його бачила. Проте.. Мужність наших чоловіків вражає. Вони не бояться покласти своє життя заради нашої свободи, заради нашого життя, заради нашого щастя. Тато хотів продовжити контракт, але моя мама благала його не робити то, тому що вона не може спати спокійно, коли її коханий кожну секунду у зоні ризику. І ми всі боїмося та ненавидимо фразу: «абонент поза межею досяжності», адже тоді у твоїй голові, стільки думок виникає, що ти просто не можеш заспокоїтись та вдихнути. 

Ти боїшся, наляканий та на межі зриву. І тільки коли отримуєш повідомлення, що все добре, ти починаєш дихати й жити, адже до того ти перестав. Тому оці хвилини з родиною ти цінуєш дуже сильно. Ти живеш ними та просто насолоджуєшся.  

-Арінко, нумо іди переодягатися та зустрічати гостей, а я вже сама дороблю, - мама.. Яка вона сьогодні гарна, хоч у нас з нею бувають непорозуміння, проте я завжди знаю, що можу прийти до неї за підтримкою та допомогою. Вона така сьогодні гарна. Надивитися не можна. Шкода, що тато не зможе приєднатися до нас..  

- Так, звісно, - усміхнулась я, - мам?  

- Га? – обернувшись відгукнулась вона.  

- Ти така сьогодні у мене гарна 

Вона усміхнулась та махнула мені рукою, а я вже побігла у свою кімнату. Я підготувала для цього вечора, якщо так можна сказати, червону літню сукню до коліна, але з розрізом на боці, а також чорні підбори. Сьогодні можу одягнути. Насправді, то моя проблема: я не взуваю часто підбори, бо здаюсь високою на них і не хочу бути вищою за хлопця, бо тоді почуваю себе максимально некомфортно. Я розумію, що це мої тараканчики у голові, але нічого поки не можу з ними зробити. Так-с, накрутивши собі локони, я ще раз погляну в дзеркало та побігла вниз. Адже гості не будуть чекати.  

Спустившись вниз, то я побачила, як мій дідусь розмовляє зі своїм другом напевно, а поруч з ним стоїть.. 

-Роман?! – я трохи в шоці. Що він тут робить? Адже він має бути не тут.

- І тобі привіт, - усміхнено промовив він, - це тобі 

Простягнув мені мої улюблені квіти. Ромашки.  

-Привіт, - невпевнено промовила я, - дякую. А як ти..  

-Як я дізнався, що це твої улюблені? А це вже таємниця. Проте знай: якщо хлопець чогось хоче, то він досягне це.  

- Арінко, а зі мною привітатися ти не хочеш? Я розумію, що кохання й усі справи, проте я теж хочу отримати увагу від такої прекрасної дівчини, - пристидив дідуся друг Матвій Олександрович.  

-Вибачте, будь ласка, я просто була здивована побачити Романа тут. Я дуже рада вас бачити, Матвію Олександровичу. Як ваші справи? Усе добре? – промовила я та обійняла його.  

Матвій Олександрович просто підняв палець вверх, що означало, що все добре. Він найкращий друг мого дідуся приблизно з самого дитинства. Часто пам’ятаю, як вони разом збиралися та їздили на рибалку.  

-Та нічого, я жартую, - він легенько обійняв мене за плечі, - а Романа привів я. Твій дідусь дуже хотів познайомитися з героєм.  

Від цих слів я побачила, що Роману було не дуже зручно, проте він стояв й усміхався. Нічого не сказав. Може мені здалося і йому звично чути вже це. Адже він насправді є героєм. Для всієї України, але особливо для нашої родини. Те, що він зробив, то вартує багато чого..  

-Добренько. Ще встигнете поговорити. Проходьте поки до кімнати та обирайте собі місце, де вам зручніше всього. Скоро ми будемо, - сказав мій дідусь та показав рукою на кімнату. Спитайте чого так не ввічливо, бо його друг прекрасно знає увесь будинок та сам може екскурсії тут проводити.  

Наступні півгодини були дуже довгими. Адже ми з дідусем зустрічали гостей. А їх було, на хвилинку, приблизно 30. І кожен хотів поговорити, розказати, які ми прекрасні, тобто стандартні фрази. Але нарешті усі гості зібралися та вже сидять за столом.