Перша частина

12 червня 2020
Як же я втомилася від роботи, від постійних задовбів батьків, коли я нарешті зустріну справжнього чоловіка, який буде мене кохати та підтримувати. Чоловіка, за якого вийду заміж. Набридло слухати. Ну, чесне слово, мені всього 20 років. Попереду все життя, де я прагну спочатку створити кар’єру, а потім буду думати про створення сім’ї, народження дітей, і що там ще треба для заспокоєння батьків та всіх родичів. А для здійснення моєї мрії мені треба пахати та ще раз пахати. Навчання та паралельно робота трошки ускладнюють це, проте не робить неможливим. Та тим паче, що вік дозволяє робити помилки. Так кажуть, ахах. Хоча не дуже хочеться вчитися на власних помилках та робити потім те, від чого твоя душа буде просто блювати й кричати в агонії. Потім знайти чоловіка, який не буде твоїм ідеалом. Так-так, я знаю, що ідеальних людей не буває, але моя думка така: вони існують – просто для всіх ідеальність вимірювнюється по-різному. Так ось.. Знаходиш ти свого неідеального чоловіка, бо годинничок тікає та нагадує, що тобі вже 35, а ти сама, без чоловіка, без дітей та без роботи мрії, бо схибила в молодості. Знайшла собі чоловіка, ви швиденько одружилися і тут починається: постійні сварки, ревнощі, вагітність, народження дитини, набирання ваги, ще більше сварок та розлучення. Бо як ще можна жити з такою людиною? Та ніяк. Якщо тільки тобі зовсім не відбило мозок та ти готова терпіти усілякі погані слова та моральне приниження. І тобі 45 років, розлучена самотня жінка з дитиною, з маленькою зарплатою та з маленьким планом на життя: вижити.

            Щось мене не приваблює таке життя, тому я вважаю, що спочатку треба зосередитися на своїй цілі, намагатися не допускати помилок, а якщо таке вже сталося, то робити усе можливе, щоб виправити та знову стати на правильний шлях. І тому наразі замість того, щоб ще повалятися в ліжку, то я почала робити ранкову зарядку. Ви не подумайте, що я така вся ідеальна та правильна. Ні, я до цього йшла довгий час. І щоб вставати рано, і робити зарядку кожного ранку, а не коли є настрій, то на те пішло більше року. Було лінь, було важко, бо раніше ніколи сильно не займалась спортом. На уроках фізри завжди пропускала усі нормативи. Проблеми зі здоров’ям зробили свою справу, а наразі треба докладати більше зусиль, щоб підтримувати своє тіло у формі.

- Аріно, скільки можна літати у хмарах? Швидше. Не забудь, що нам треба ще в магазин йти, - почула я голос мами скрізь вічний потік думок.

- Мам, та перестань. Замислилась трохи, з ким не буває? Ми все встигнемо. У нас з тобою ще 3 години до відправки потягу, - відповіла я та усміхнулась. Ну, правда. Потяг прибуває на станцію о 18:30, а зараз всього пів на 4.

- Аріно, у мене такого не буває. Зберися нарешті. Тобі вже 20 років, а поводиш себе, як маленька дівчинка, яку треба контролювати, щоб вона нічого не забувала та встигала усюди, куди треба.

Тут я вже промовчала та просто пішла одягатися, бо якщо я продовжу розмову, то знову почую: ти така несамостійна, нічого не можеш зробити вчасно, усе треба контролювати. І ось так я і постійно живу: з постійними докорами, поспіхом та намаганням контролювати кожен мій крок. Втомилася від цього, але поки нічого не можу зробити. Відповім одразу на запитання, яке 100 % виникло у вашій голові: ні, моєї зарплати не вистачає, щоб оплачувати оренду квартири, хлопця нема, а подруги не прагнуть жити окремо від батьків. Бо в них стосунки хороші і нащо витрачати зайві гроші на житло, коли ти можеш жити у своїй квартирі безкоштовно. Проте в мене інша ситуація і я намагаюсь скоріш досягнути своєї мети. Сподіваюсь, що так і станеться. І нічого не завадить мені. Нічого.

- Ти вже зібралася? - мама заглянула до кімнати, - нарешті. Так, пішли вже, бо з твоїми ритмом життя, то ми точно запізнимося на потяг і все, - сказала мама і розвела руки у боки, ніби ми вже запізнилися і вся наша поїздка накрилась, як кажуть, мідним тазом. Дивна, до речі, фраза. Чому саме мідним тазом? Хто таке придумав і чому воно набуло такої популярності? Мені завжди були цікаві такі речі. Хотіла б і я потрапити у той час, коли якісь фрази, на погляд дивні, стануть популярними та будуть використовуватися ще дуже багато десятиліть, а може й сторіч.

- Мам, та все буде добре. Не треба хвилюватися. Нумо тоді так: я піду у магазин за продуктами, а ти поки подивись, чи все ми взяли, що треба. Так буде швидше і якісніше. А зустрінемося вже на вокзалі. Квиток у мене є, куди йти теж знаю. Усе, цілую тебе, я побігла, - сказала я, не дочекавшись відповіді мами, бо це затягнеться ще на хвилинок так 20, тому простіше вирішити усе за неї. Так-с, список продуктів у мене в телефоні, гроші є, маска. Ну, ніби усе взяла. Можна йти.

Небо поступово ставало хмарним і вітер все більше підіймався. Навіщо я одягнула цю сукню? Дурепа. Тепер постійно треба її підтримувати, щоб воно не задерлося. Та що ж це таке, тепер телефон дзвонить. Сьогодні точно не мій день. Я зупинилась та почала шукати свого помічника по життю, та знайти щось у моїй сумці, то ще та справа. О, знайшла, нарешті.
На екрані висвітився незнайомий номер. Хм, цікаво, хто б це міг бути.

- Алло

- Аріно? Привіт. Це Роман. Ми сьогодні з тобою спілкувалися в телеграмі, якщо пам’ятаєш, - сказав хлопець та почав трохи нервово сміятися.

- Роман? Звісно, пам’ятаю, - усміхнулась я, - як ти?

- Усе добре. Дякую, ти як? Я тебе не відволікаю?

- О, ні, повір. Ти мене навпаки рятуєш від нудного походу до магазину. Так хоча б можна поговорити з кимось, а не сама з собою, - відповіла я, зайшовши у магазин.

- Ха-ха, тоді чудово. Якраз і познайомимося ближче. Що будеш купувати?

- Ну, у мене список продуктів. Там для дня народження мого дідуся. Маємо з мамою привезти усе до нього та почати готувати. А мама переживає, бо думає, що ми не встигнемо і все пропаде. Ну, крч, така собі історія. Вибач, просто трохи дістало це, - нервово відповіла

- Перестань, я тебе прекрасно розумію. Не треба вибачатися за свої почуття. Мені подобається, що ти така щира та відкрита. Нема пафосу, як у більшості дівчат зараз, - з теплом відповів Роман. Здається, що в мене почали літати метелику у животі. Чому він такий милий?