ЕПІЛОГ

Чорт! ЧОРТ! ЧОРТ!!!

Казала мені мати: «Перш ніж щось утнути — подумай. Разів сто. Раптом таки вистачить клепки посидіти спокійно».
Ага…
Це ж я була така розумна, стверджувала, ніби робота некроманта краща за ремесло крадійки? Ну, це ще дивлячись з якого боку подивитися…
Недоліки є всюди. Але точно не той бік, в який мене занесло зараз.

– Бі-і-ірм, вилазь, моя хороша… – «зараз тебе вб’ю», аж на язик проситься. – Вилазь, моя золотко… – «повільно й зі смаком вб’ю. Потім підніму. А потім знову вб’ю…» – Бірм! Мати твою!
– А от матір мою прошу не чіпати! – все ж озвалась я, бо знала: все одно знайде. – Свята жінка, до речі.
– Авжеж! Святіша не буває, – пробурмотів магістр Дорк десь зовсім поруч. – Вилазь звідти!
– Бити будете? – уточнила я, не надто сподіваючись на заперечення, але все ж визирнувши з-за прочинених дверей підсобки при академічному морзі.
– Зовсім трішечки, – оскалився куратор, уже стоячи впритул і обіцяючи мені криваву розправу. – Ну от скажи, ти зовсім совість згубила? Як ти тільки додумалась…
А ось так і додумалась.
Воно взагалі випадково вийшло. Абсолютно несподівано.

– Я все можу пояснити! – одразу заходилась запевняти я магістра Дорка. – І взагалі, це було просто життєво необхідно!
– Ну-ну. Вилазь і розповідай усе по порядку.
– Та що там розповідати…

Вечір був ідіотський.
Погода бісилась, як наречена в істериці перед весіллям. То сніг сипав, м’який, пухнастий. Величезні сніжинки прилипали до скла, і тут же згортавшись, танули. То лив мерзенний дощ — такий, що хоч куди ховайся, все одно не втечеш. То вітер вив, наче шалений звір, що рветься з повідка. То раптом тиша така, що аж у вухах лунко.
Одне слово — розкіш.

Ті, хто, як Мілка, вважають, що за будь-яку погоду треба дякувати Єдиному, просто не жили на вулиці.
І хоча я вже не тиняюсь підворіттями, настрою така погодка все одно не додавала.
Виходити з кімнати геть не хотілося. Навіть пропозицію Абрахама піти спробувати новий сорт гарячого шоколаду я лагідно, але твердо відклала до кращого настрою.

А під такий настрій ідеально пасує витворити якусь капость. Наприклад, підлити ворогу проносне в чай або підкинути йому в сумку несвіжу кінцівку покійника — попередньо заморожену.
Цього, до речі, мене навчив Його Високість. Страшно уявити, що буде з його підданими, коли він, наше руде сонце, сяде на трон. Бідні його придворні.

– Слухай, Абрахаме, мені потрібна консультація фахівця, – вирішила я таки звернутись по допомогу, щоб не налажати.
– І чого мені вже страшно? – пролунало з того боку зв’язку філософське зітхання.
– Та не бійся, любий мій. Нічого незаконного.

Важке зітхання прямо в канал зв'язку…

– Викладай.
Ну я й виклала.

Проблема полягала в тому, що Еарек Лорас, до якого дійшли чутки про «ганебну поведінку» сестриці, всіляко намагався їй життя зіпсувати. Відкрито він нічого вчинити не міг — ризикував би отримати на горіхи від ректора або взагалі вилетіти з Академії. Але нишком… тихенько… Мілка вже стала нервова й сіпалась від кожного шороху.
Додому на вихідні — ні, навіть просто в місто вийти не наважувалась. Ридала, ходила мов у воду опущена… але Алеку — ні слова. Бо ж: «Це та-а-ак со-о-о-ромно!».
Мені теж заборонила говорити. Хоча як на мене — треба було. Бо я прагнула справедливості!
Цьому білобрисому пройдисвіту, прости Єдиний, можна за кутами дівчат душити, а як Мілка…
І взагалі, Алек — він що, не чоловік? Як там казав Високість: «Справжній чоловік повинен робити життя жінки легшим» чи щось таке.
Словом, я жадала дій. Мовчати? Добре. Але діяти — ніхто не забороняв.

– Для початку: без Мілвени тобі не обійтись, – одним махом поховав усі мої надії на таємну операцію Абрахам.
– А жаааль… – протягнула я, вже уявляючи, як довго доведеться умовляти цілительку взяти участь у некромантському ритуалі. І далеко не факт, що вона погодиться.
– Кет, для виклику кровного родича потрібна кров. І хоч ти трісни.
– Та зрозуміла я. Що робити треба?
– Записуй!
– Угу. Уже пишу…

За пів години в мене були детальні інструкції для ритуалу і шалений ентузіазм перевірити, чи справді все працює.

– Дивись, – з’явився за моєю спиною братець, коли я вже, здавалося, все зрозуміла. Тьма! Все ніяк не звикну, як він з’являється де заманеться в стінах Академії. – Якщо ось тут змінити структуру виклику, зафіксувати точку в Тіні і прив’язати її до тебе, то…
– Ніхто нічого моєму піддослідному не зробить. Окрім мене. І він стане ідеальним виконавцем, – закінчила я за нього і зловтішно посміхнулася, відкинувшись на спинку стільця. – А отже, мету буде досягнуто! Ти ж мій геніальніший!
– Вчися, поки я добрий! – кинув Рікар і знову розчинився в Тіні.
Вчуся! Ще й як вчуся.

За годину, коли Горвіх укутали густі зимові сутінки, а хмари на нічному небі трохи розійшлися, відкривши приблизне місце перебування місяця, я під світлом єдиного магічного ліхтаря відтанцьовувала джигу під академічним склепом.

До речі, не повірите, але кращого місця не знайшлося. Та й усі зайняті. Хто святкує кінець сесії, хто здає хвости, хто шпори малює, змагаючись у вигадливості. А ще й знайти потім ту шпору!

Одне слово — суцільна метушня.

Мені пощастило. Я вже все здала. І тут мені знадобилося моє везіння. А ще те, що Дорк мене дуже "любить". До глибини душі.
А тепер у мене ще й є важелі впливу у вигляді одного родинного лича — теж, до речі, дуже корисно. Тепер я не лише "дорога й золотко", а ще й іноді поважна. Хоча б іноді. Дуже рідко. Але от мої одногрупники — і того не мають.