РОЗДІЛ 29

Якщо для некромантів існує пекло, то воно біле, тхне ліками, а заглядає за тобою там магістр Ельвізія Олем.

Так-так. Усе саме так, як ви зрозуміли. Мене так просто не доб’єш.

Хоча ця, прости Єдиний, цілителька дуже старається. І взагалі, зважаючи на те, що я дізналася від Рендела, її могли б притягнути як співучасницю. Але схоже, її участь у дослідах артефактора співучастю не вважають. І ця, прости Єдиний, цілителька тепер з особливою жорстокістю мене лікує. А щоб не було свідків її знущань, до мене нікого не пускають, а мене вже другий тиждень нікуди не випускають.

Єдина людина, яку до мене пустили за цей час, з’явилась як у тумані — я досі не впевнена, чи це мені не наснилося.

А все тому, що він був підозріло схожий на Абрахама. Він нічого не казав, просто сидів поруч і тримав мене за руку. Але коли свідомість остаточно до мене повернулася — я була сама. Сама-самісінька в білій кімнаті, що тхне ліками. Моє особисте пекло.

— Бірм, золото моє! — увірвався в палату куратор, обійшовши злу, як голодний вурдалак, Ельвізію Олем. — Якщо ти думала, що смерть звільнить тебе від сесії — навіть не сподівайся. І від досліджень також. Працюватимеш, як кінь Чорного Лицаря.

— Тобто постійно й задарма? — уточнила я перспективи.

— А ти як думала? Ще не доросла працювати за гроші. Назвемо це практикою.

— Як же я рада вас бачити, магістр Дорк... — всміхнулася я, намагаючись піднятись на ліктях.

Не вийшло.

— Лежи вже. Ладно, на пари тобі ще зарано — ще сплутають з навчальним посібником, упокоять, а мені потім Абрахаму пояснювати, як так вийшло...

— Наче йому не все одно... — образилася я.

Дорк плюхнувся на стілець біля ліжка, закинув ногу на ногу й схрестив руки на грудях.

— Ну, якщо зараз він у магістраті з піною біля рота доводить твою невинуватість… якщо не побоявся викликати в ролі свідка справжнього дорослого ліча… якщо просив Гарольда ні за яких умов не пускати міську варту на територію Академії, а мене — стерегти тебе, як дракон стереже своє золото… то, гадаю, йому не все одно.

Я роззявила рота, потім одразу його закрила — навіть не знала, з чого почати розпитування.

— За що мене судять? — вирішила я все ж почати з головного.

Дорк зсунув губи, мабуть, думаючи, як би відповісти так, щоб мене не добити. Або добити — але вже напевно.

— Розумієш, Бірм, для мене ти — безцінний унікум із маловивченими здібностями. А для магістрату — просто крадійка, яка обманом пробралася в Академію. Представниця найнижчого стану, вирок якій один — запечатання й страта. Ну, або тільки запечатання. Як пощастить.

Мене пройняв холод. Згадалася Сівайя, що перетворилася на мумію. Жах. І навіщо тоді мене виривати з рук кістлявої, щоб тепер пафосно страчувати? Або приректи на долю висохнути й збожеволіти? В довільному порядку. Хоча щось у цьому було…

— То навіщо тоді цей суд? І чи суд це взагалі?

— Абрахам наполіг саме на суді. Думаю, він робить ставку на те, що ти нібито знатного роду. І вже навіть нібито виправдана. Хоча з іншого боку — ти просто вдалий експеримент Рікара Ролдена… тож далі як Єдиний вирішить і як магістрату настрій буде.

— Та не може бути…

Магістр кивнув.

— Величезний плюс — ліч. Нежить не бреше вправному некроманту. А Абрахам — один із кращих. Тож залишиться лише довести, що ти справді втілена Катріна Ролден. Навіть компенсацію за моральну шкоду отримаєш.

Ого. Оце так.

— А як я це доведу?

— Вставай, одягайся. Все дорогою розкажу.

— Між іншим, я хвора.

— Ну, тоді лежи далі — і будеш мертва.

Зрозуміла. Встаю. Одягаюсь. Цікаво, що там заведено вдягати на власну страту, аби вона була хоч красивою? Думаю, цей білий лікарняний халат — саме те.

Почувалася я кепсько. Не треба бути видатним цілителем, щоб зрозуміти: я майже знову повернулася з-за Грані. І самопочуття в мене було відповідне. Навіть зілля, яке, бурчачи і матюкаючись словами, що не личать жінці її положення, вливала в мене магістреса Олем, не надто допомогло. Так, я змогла підвестись — але на цьому мої звершення закінчились. Я сиділа на краю ліжка й кліпала очима, вдивляючись у стілець, що раптом обзавівся двійником.

Одягалася й збиралася я значно довше, ніж хотілось би. Може, тому що страшенно поспішала. І навіть із допомогою Мілки, яку під натиском авторитету Дорка таки впустила до палати магістреса Олем, справи не пішли швидше.

Подруга виглядала кепсько. Наче й справді переймалась. Очі червоні, сама осунулась. Жах.

— Ти дуже нас налякала, Кет. Більше так не роби, — видушила мученицьку усмішку Мілка, яка чи то не знала, що в мене вже мотузка навколо шиї в’ється, чи просто не вірила, що все так серйозно. А може, просто хотіла мене заспокоїти й підтримати.

Скажемо, що в неї це вийшло.

— Що там було, після того, як я… ну, ти зрозуміла.

— Нічого хорошого. Гвалт, крики, ти вся в крові, злющий і блідий магістр Волен, напіврозкладений труп… — Мілку пересмикнуло, мабуть, згадала ту жахливу картину. — Пізніше встановили, що це був труп магістра Рендела. Ох, Кет, досі не можу повірити, що все це справді сталось. Міністр Лірель під конвоєм… жах.