РОЗДІЛ 28

Ми стояли вдвох на найвищій вежі Академії Магії та Відьомства.

Внизу ворушився, мов мурашник, строкатий натовп. А над головою розкинулося величезне, глибоке, темне нічне небо. Зірки ледь тремтіли, віщуючи перші заморозки. І все ж вітер був теплим.

Це не Єдиний змилувався над своїми дітьми, це стихійники постаралися — щоб жінки в тонких сукнях не змерзли. Бо сьогодні гулянка, а завтра, окрім похмілля, ще й застуда. А це вже проблема: бо й у цілителів теж похмілля буде. А хто хоче лікуватися в людини, яка думає лише про те, як би тебе спекатися? І хто знає, на що вона здатна, коли дуже вже хоче спокою.

— Змерзла? — запитав Абрахам, накидаючи мені на плечі свого піджака.

І яка нормальна дівчина насмілиться сказати "ні"?

У цю мить у небо злетіли перші вогні. Величезна рожева лілія повільно розкрила пелюстки, вибухнула мільйонами іскор... І розтанула в повітрі.

Перший.

Так. Звідси дивитись на виставу було й справді набагато краще. Тільки ми вдвох і величезне небо, прикрашене магічними вогнями. Можна було навіть уявити, що вся вистава — лише для нас двох. Здається, я не дихала. І навіть не кліпала.

Абрахам обійняв мене ззаду, зчепивши руки в замок на моєму животі. Стало гаряче. Здавалося, що за спиною хтось розвів багаття. Його дихання обпікало шию.

І знову в небо злетів вогонь. Величезний вогняний жеребець описав коло, сиплячи іскрами з-під копит, і помчав кудись у бік моря…

Другий.

А я думала про те, що завтра, якщо Сільвія повернеться до магістра Волена, в мене може більше ніколи не з’явитися такого шансу...

Саме тому я розвернулася в його обіймах і поклала руки йому на плечі, стараючись не дивитися в очі.

— Щось не так?

Усе так. Навіть більше ніж так.

Я глибоко вдихнула, мов перед стрибком у воду, і торкнулася його губ своїми.

Чорт!

Здається, я навіть нічого як слід не відчула. Але краще вже шкодувати про те, що зробила, ніж про те, чого не зробила. Я одразу ж відхилилась, прикусила губу й спробувала вирватися з обіймів, які вмить стали сталевими. Та де там…

— Все усвідомила. Більше не буду…

Його хватка трохи ослабла. Дивовижно ніжні пальці торкнулися моїх губ, мовби намагаючись змахнути з них впертість і досаду.

— Ох, Кет… — прошепотів він майже впритул. Я здивовано підвела очі.

Третій…

Я радше почула, ніж побачила його.

Бо зараз мені було не до феєрверків, магів і цілого світу, що лишився десь там, унизу. Єдине, що мало значення, — його очі, знову темні, мов смарагди, і гарячі губи за міліметр від моїх.

Абрахам ледь відчутно, ніжно, ніби боявся злякати, торкнувся моїх губ. Світ вибухнув мільйонами Осінніх Магічних Вогнів. Закрутився разом із поцілунком, який він обережно поглибив.

І тільки коли він відступив, я зрозуміла — ось воно. Те, про що говорила Мілка. Те, про що пишуть у її надушених романах у рожевих палітурках. Коли світ пливе, ноги підкошуються, а тіло охоплює жар…

Чомусь стало жахливо прикро. Просто тому, що це — кінець. Але про це я шкодуватиму потім. Глибоко в душі збережу. Щоб було що згадати.

Четвертий…

— Дивись, зараз буде весело! — грайливо усміхнулася я. — Ми старалися.

Я знала, що буде далі. Могла навіть не дивитися. Ми не раз репетирували — перш ніж влаштувати скандал на весь Горвих, а то й на всі Об’єднані Королівства.

Але мені це було тільки на руку.

— Кет, — тривожно покликав мене Абрахам.

— Дивись, давай! Я що, дарма старалась?

І, звільнившись із його обіймів, почала скидати зайвий одяг. Піджак… і одразу ж стало холодно. Відстебнула верхню спідницю й, акуратно склавши її, сунула йому в руки.

— Тільки не світи нею. Бережи мою й так зіпсовану репутацію.

— Кет, почекай. Я маю…

— Ти мені нічого не винен. Це я тобі винна, Абрахам. За це, — розвела я руки. — І за це… — ткнула пальцем у кислотно-зелений вихор, що набирав обертів у небі. — І ще за багато чого, про що ти навіть не здогадуєшся…

Він мовчав. Просто дивився, як я тягнуся й підтягую вище й без того коротку спідницю.

— Я просто хотів тобі сказати…

Раз… і перший синій череп вилетів із вихору, блимаючи кислотно-зеленими очима, описав дугу над натовпом і з гуркотом розбився об бруківку.

Два… човгаючи й хитаючись, виліз зомбі, колупаючись пальцем у носі.

Ну, Асмар. От молодець.

Три. Це вже моя забаганка. Гук, розбризкуючи ілюзорну слину навсібіч, мчав небом не гірше за попереднього жеребця…

— Потім. Я повернусь — і ти скажеш усе, що хотів.

— Будь обережна.

— Авжеж, — підморгнула я йому. — Все буде як слід. Побачиш. Не бути мені Спритній Кет!