РОЗДІЛ 27

Чорт! Чорт!!! ЧОРТ!!! Я хвилювалася, як ніколи раніше у своєму житті. Крутилася перед дзеркалом у своїй кімнаті — в домі маґістра Волена. Поправляла зібране волосся. Перевіряла складки сукні. Ідеальної сукні! За таку ціну вона просто не мала права бути неідеальною. Кольору чистого нічного неба, розшита крихітками місячного каміння. При світлі магічних ліхтарів мала виглядати саме так, як треба — точнісінько як нічне небо. З короткою, ледь до коліна, нижньою спідницею і довгою тонкою мереживною верхньою. Рукава з такого ж мережива й широкий пояс. Жодних глибоких декольте — лише злегка відкриті ключиці. Не повірите, але така краса — аж дух перехоплює.

А тепер — найголовніші плюси.

А саме: верхню спідницю легко можна було відстібнути, а в широкому поясі були кишеньки для жіночих дрібничок, куди ідеально вмістилися відмички. Треба було б ще й ніж узяти про всяк випадок, але його не вдавалося приховати так, щоб не було помітно. Волосся я акуратно завернула й уклала, щоб, не дай Єдиний, не заважало. І заколола довгими гострими срібними шпильками. А взуття вибрала м’яке, зручне, майже без підборів. Мілка сопіла, обурювалася, пані Валентайн хапалася за серце й капала собі заспокійливе, але я була непохитна. Завершував мій образ вечірній, трохи затемнений макіяж, який, по суті, вигадала і відрепетирувала Мілка — залишалось лише повторити. І — вуаля! Я чудова, неперевершена й готова на будь-які подвиги.

І все одно трусила. І не тому, що мала залізти до дому мага, а тому що… ех, мені було важливо — сподобається чи ні ось та приваблива дівчина маґістру Абрахаму Волену. Дуже хотілося, щоб сподобалась…

Вдих-видих. Спритна, ти чого? Нічого з тобою не станеться, якщо що. Наче вперше, чесне слово.

З цими думками й натягнутою нервовою посмішкою я зайшла до вітальні. Абрахам гортай якусь книжку. Теж при повному параді. У традиційних кольорах некромантів. Як завжди — нічого зайвого. Але сьогодні він був привабливішим. Особливо коли відірвався від книги й нарешті підняв на мене свої яскраво-зелені очі.

На мить мені здалося, що вони потемнішали. А сам некромант затамував подих. Або мені просто хотілося, щоб так було. Хотілося побачити захоплення на його обличчі. Повірити, що я — найпрекрасніша у підмісячному світі. І… може, я, звісно, собі щось там понапридумувала, але вираз обличчя Абрахама Волена був саме таким, як мені хотілося: захоплено-приголомшеним.

— І що, мовчатимеш далі? — безсовісно напросилася я на комплімент. — Невже все настільки погано, що й сказати нічого?

Абрахам зрозумів мій хід безпомилково й, здається, вирішив підіграти. Бо посміхнувся і, відклавши свою книжку, підвівся й підійшов. Навмисно повільно. Як хижак. Але мені подобалося. Було в цьому щось… у його хитрій посмішці, у темних, мов найкоштовніші смарагди, очах.

— Ти просто неймовірно красива, Кетрін. Казково прекрасна… — прошепотів він мені на вухо, торкнувшись шиї теплим диханням.

Ну і що, що ці слова довелося випросити? Я в них повірила. По-перше, я й сама собі подобалась. А коли собі подобаєшся — легко повірити, що тебе вважають казково прекрасною.

— Дякую. Рада, що змогла догодити твоєму прискіпливому смаку, — усміхнулася я. — Ти готовий? Тоді з'явімося, як найскандальніша пара року.

— Ти справді цього хочеш?

— Просто мрію. Уявляєш, як зійдуть на піну перші красуні Академії, побачивши тебе з дрібною непримітною першокурсницею-некроманткою. А який захват буде у твоєї Ельвізії… Ммм… Навіть не уявляєш, як це потішить моє гігантських розмірів самолюбство.

Абрахам хмикнув і докірливо похитав головою.

— Добре. Тоді почекай хвилинку. Якщо вже влаштовувати скандал — то такий, щоб ніхто не лишився байдужим.

Він розвернувся, підняв зі столу чималеньку шкатулку з чорного інійського дерева. Я затамувала подих. Зазвичай у таких коробках зберігають не найдешевші речі. Родинні коштовності, спадкові артефакти… колись я навіть мріяти не могла про те, щоб приміряти таке багатство. Цікаво, у минулому житті в мене були подібні речі? Щось підказувало — так.

Але коли Абрахам відкрив кришку…

— Це кольє моєї матері. Вона дуже любила темне каміння й срібло, — сказав Волен, дістаючи витончене срібне кольє з чорними діамантами. Оцінивши на око його вартість, мені різко перехотілося його надягати. Але мене, власне, ніхто й не питав.

— А ти не боїшся, що я з цими діамантиками розчинюся в просторі — й більше не побачиш ні мене, ні їх?

— Боюсь, — сказав Абрахам, защіпаючи застібку. Вийшло ідеально. Срібне плетіння щільно облягло шию, ніби створене саме під цю сукню. — Боюсь, що більше не побачу тебе.

Ой, звісно ж. Красиво говориш…

У цю мить його пальці торкнулися моєї шкіри — й мені здалося, ніби мене пронизала блискавка.

Чорт! Спритна, знайшла час млості. Давай, бери себе в руки та йди визволяти його кохану з лап чудовиська. Хоча якщо він ще трохи так мене пеститиме, то вже ніякої Сільвії й близько не буде. Ех, звідки в мені це благородство? Нормальна жінка давно б уже плюнула на цей клятий медальйон, пустила сльозу… Абрахам побісився б трохи — і забув. Але ж ні…

Мабуть, тому, що сам ритуал ми з Рікаром розробляли ще в минулому житті. От і наздогнала мене справедливість Єдиного. А може, це пам’ять моєї душі? Всі незабутні відчуття полонянки артефакту я відчула на собі. Тож Єдиний не дозволяє забути.