РОЗДІЛ 25

Темрява відступала неохоче, повільно, клаптиками. Вона ковзала вздовж тіла і згорталася кільцями біля ніг, немов змія… чіплялася тонкими джгутами за одяг, облизуючи стиснені в кулаки руки.

Мене хитало, ніби я щойно ступила на берег після довгого плавання і ще не звикла до твердої землі, або ж випила одним махом півпляшки міцного інейського рому. Мене нудило від того, що я побачила, пізнала, а голова крутилася від усвідомлення, скільки ще належить дізнатись. Моя голова відмовлялась мислити і розривалась на частини, а свідомість просто не хотіла приймати те, що бачили очі.

Чудовисько сиділо на тому єдиному стільці, який був важливою частиною скромного антуражу підземної лабораторії Абрахама Волена, і розглядало свої чорні кігті з найбільш зосередженим виразом, примружуючи зелені вогники очей. Воно виглядало розслабленим, ніби йому було глибоко начхати на мою думку про подію багато років тому, коли моя мати втратила свою справжню дочку, а якийсь некромант вирішив погратися в Єдиного.

– Що, все? – здивувалося ВОНО. – А тоді мені здавалося, що минула ціла вічність.

Як би дурно це не звучало, але мені саме так і здалося. Все це не вкладалося в моїй голові, через що та бурлила барабанним дробом у скронях і відмовлялась мислити.

Я похитнулась і, зрозумівши, що довго на ногах не втримаюсь, просто впала на кам’яну підлогу біля непритомного Абрахама, який і досі не приходив до тями. Підлога була холодною і, здавалось, не дуже сухою, але мені тоді було абсолютно байдуже. Для самозаспокоєння я з якоїсь причини поклала голову Волена собі на коліна і запустила пальці в його білі волосся. Поки він не в курсі, можна дозволити собі деякі маленькі вольності. Це якимось незбагненним чином заспокоювало.

Як би дивно це не звучало, але ця тінь мене більше не лякала, адже вона майже повернула мені життя. Майже як батько рідний. Страшніше було впасти і посварити собі щось дуже важливе.

Звісно, що цей типчик і той некромант — одна особа, це ще неперевірений факт. Але щось мені підказувало, що так і є.

– Щось на кшталт того… – нарешті видихнула я. – До речі, можна я тебе Рикаром називатиму? Здається, раніше ми обходилися без формальностей. Так? Ото й чудово, – підсумувала, не дуже переймаючись тим, що Рикар і не поспішав вставити слово. – То хто вона така? Твоя дружина? Коханка? Покинута наречена? За яку провину господар некромант упакував молоду жінку в перстень? – запитала я, розсіяно погладжуючи Абрахама по волоссю.

Дуже хотілося пити. Ні, хотілося випити. Бажано чогось такого, від чого у мене раптово злетить пам’ять і я забуду все, як страшний сон. Прокинусь вранці — або коли вдасться, з моторошним похміллям, вип’ю глечик води і знову ляжу спати. А наступного разу просто посміюсь над своєю хворою уявою.

– Моя гаряче любима сестра. Катріна Ролден, – прогримів некромант.

Опаньки! У цей момент чомусь захотілося розсміятися і кинути в цього невдалого актора гнилим помідором. Ні, актором він не був, а от сценаристу треба забрати ту траву, що він курив. І роздати її глядачам як компенсацію.

Ну от, Спритна Кет. Ростеш на очах, так би мовити, просто як пліснява в домі з протікаючим дахом. Якщо пів року тому ти була просто злодійкою з найгнилішого кварталу міста, вчора — прийомною племінницею тітки з п’ятого коліна, яку ніколи в очі не бачила, але яку страшенно любиш… То щойно ти стала власницею найвідомішого у світі прізвища темних магів і артефакторів, щасливою родичкою чогось незрозумілого у вигляді клубка темряви. Ось тобі, Спритна, й родовід у тридцять колін. Просила? Отримуй. Вражає. Єдиний, ти точно мене любиш. І що тут ще скажеш?

Подумати лише: сестра людини, що створив артефакт-тюрму для душ. І яка стала першою, кому не пощастило стати в’язнем артефакту і кому пощастило з нього вибратися. До речі, не забуду попросити «братця» дати списати закляття — якщо не зійду з розуму, колись знайду Сільвію, або просто подарую його Абрахаму на день народження. Треба тільки на красивому папері з золотими вензелями записати. Бо здається, що та скоромовка на два листи з виразом, читання якої може п’ять разів у рядку зламати язик зі зсувом, незапам’ятовна.

Я перевела погляд на статую новоспеченого родича, загорнутого в темряву.

Які почуття він відчував під час цієї розмови, було неможливо зрозуміти. Темрява так само вірно ховала його від усього світу навіть тут, де він і справді був хоч не богом, але чимось дуже близьким до того. Та мені, загалом, було байдуже. Слова про те, що та душа, яку ця нелюдь поселив у тіло маленької новонародженої мене… чорт… чи то я вселилась у тіло маленької доньки Соні? Можна з’їхати з глузду, доки розберешся. Добре хоч з ім’ям проблем немає. Подбав милий братець. Власне, його слова ніяк не викликали в мені відгуку в душі. Можливо, тому що я не усвідомила і не прийняла цей факт, а може, просто не вірила в реальність того, що відбувається.

– Вона була некромантом дивовижної сили і таланту, – розщедрився на подробиці винахідник тюрми для душ.

– Це ти зі заздрості її у кільце переселив? – спитала я, помічаючи, що деяким некромантам теж нелегко прийняти, що я і його сестра — одна й та сама особа. – Вона була, як і ти?.. Її теж викидало в це сіре місце? Як воно там називається?

– Тінь, – і, розуміючи, що я хочу більше деталей, Рикар продовжив: – Кожен світ, що існує у Всесвіті, знаходиться в певній площині. У ньому відбуваються певні процеси, течуть магічні потоки, що формують його як життєздатний або навпаки. Ці потоки завжди світлої життєвої енергії. Завдяки їй живі створіння проходять шлях від життя до смерті. І тільки померши, залишають ту саму пробоїну між світами, а самі йдуть за Грань. Не питай куди. Я поки не знаю і не хочу перевіряти. Кожен такий світ відкидає Тінь. У ній усе як би навпаки. Потоки темні, і життя, теоретично, неможливе…