РОЗДІЛ 24

У невеликій спальні панував напівморок.

Пахло в’ївшимся в меблі тютюновим димом, якоюсь гострою пряною травою, восковими свічками та кров’ю. Цей приторно-солодкий запах був особливо відчутний.

Єдине вікно закривали не надто нові, але щільні штори, і неможливо було зрозуміти, котра година доби чи яка пора року. Ніби ця кімната була маленьким, ізольованим від усього світу островом. По стінах танцювали оранжеві відблиски нервово тремтячих пелюсток полум’я, істерично чіпляючись за чорні гніти обгорілих свічок.

Я знала, що це за кімната. Пам’ятала її. Питання лише — яким апостолом я тут опинилася? Чи, може, це сон, видіння, якась примха? А може, я вже того… і Абрахам носитиме мені квіти на могилу, зарослу травою. Хоча від нього чекати можна… здається, ні. Це чудовисько вирішило мені шоу влаштувати. Сподіваюся, принаймні.

Хай там як, усе тут було мені знайоме. Цей покосившийся, що спирається на стіну, мов хворий старий, шафа, яка колись, мабуть, була схожа на бравого адмірала на швидкохідному кораблі, готового грудьми прокладати шлях крізь лютих хвиль. А зараз від її вражаючої краси залишилися лише відгомони. Покороблене дерево, облізлий лак, трухляві ніжки — немов болячки, любовно вирощені холодним, сирим морським вітром — перетворили її на жалюгідне видовище.

Пам’ятала це крісло з моторошної, хай буде — гірчичного кольору оббивкою, в якому зараз сидів дивного вигляду чоловік. Хворобливо худий, із жовтуватою шкірою, впалими щоками і сивим коротким волоссям, з колючим гострим поглядом чорних очей. Доглянуті руки з довгими пальцями, обвішаними перснями, перегортали сторінки книжки, зовсім не звертаючи уваги на те, що відбувається у кімнаті. Не пригадую, щоб у Кварталі Семи Шибеників такі ходили в гості. Та ще й у дім Соні Удачливої. Точніше, в одну з її квартир на другому поверсі будинку аптекаря Рівера. Зазвичай мати не приймала гостей там, де жили її діти. Та й не пам’ятаю такого.

Зате Рівера я пам’ятала навіть краще за власну матір.

Такий собі середнього зросту, віку і комплекції чоловік. Трохи сивуватий і надзвичайно чуйний. Особливо добре відгукувався на дзвін монет, з якоїсь причини.

Кожен житель Кварталу Шибеників хоч раз у житті бував в аптеці Рівера. Хоча це й не дивно. Адже цілителі ходять туди гуртом, щоб лікувати з доброти душевної міську бідноту… Ладно, жартую, але аптекар справді був найпотрібнішою та найшанованішою людиною у Кварталі.

Пронизливий крик розірвав тишу. І лише тепер у напівмороку я побачила, як корчиться на простирадлах у родових муках жінка. Моя мати.

Зараз вона була молодша, ніж привид, що залишився в підвалі Абрахама Волена. Не дуже значно, але помітно.

Мокре волосся прилипло до чола й шиї. Промокла наскрізь від поту сорочка ніжно облягала тіло. Кісточки пальців, що стиснули простирадло, побіліли. Тріщали сухі, обкусані губи, і наповнилися кров’ю білі очей. Я підійшла ближче, стала майже біля самого ліжка, але ніхто мене не помітив, не звернув уваги на мою незабутню персону.

— Мамо?! — покликала я, сподіваючись (або боячись), що вона відгукнеться на мій голос.

Та ні. Мене справді ніхто не бачив і не чув.

Її крик перетворився на виття, і вона безсилою впала на ліжко.

Між її зігнутих у колінах ніг метушилася жінка років сорока, не надто охайного вигляду. Хустка на голові сповзла набік, але, здається, вона цього навіть не помітила, зосередившись на тому, щоб допомогти породіллі.

Ще один перейм. Крик, від якого мені стало зовсім погано. Чоловік, що сидів у кріслі, витягнув із внутрішньої нагрудної кишені люльку, набив тютюном і клацнув пальцями. По кімнаті розлився їдкий гіркий запах дорогого тютюну. Маг… Але мені було якось не до нього.

Що б не сталося в моєму житті, я ні за що не буду народжувати. Потрібно бути кимось дуже нездоровим, щоб так мучитися добровільно? Жах.

— Нічого не вийде, — сказала повитуха, піднімаючись на ноги і витираючи руки об фартух. — Дитина лежить неправильно. І я не можу дістатися до неї, щоб поправити положення. Потрібен маг-цілитель, або вона, і дитина до ранку відправляться за Грань.

Чоловік відірвався від читання, видихнув клуб сизого диму і задумливо подивився на повитуху, потім на породіллю, мабуть, щось вирішуючи. Встав і, кинувши книгу туди, де ще секунду тому сидів, сказав:

— Так навіть краще. Коли все закінчиться, поховайте їх по-людськи.

На книгу впала невелика торбинка, дзвінко звякнули монети. І, більше ні слова не кажучи, він вийшов з кімнати.

Повитуха так і залишилася стояти з відкритим ротом.

— Ось сволота… — прошепотіла вона крізь зуби, витираючи руку з кров’ю носа. — Щоб тобі пальці крутило. Щоб ти здох. Щоб тобі…

Ага. І не тільки пальці. У той момент я щиро співчувала цій жінці.

Не перериваючись і сварячи недавнього відвідувача, вона знову повернулася до роботи, не втрачаючи надії врятувати хоч когось.

— Давай, Сонєа, ти впораєшся. Не можеш не впоратися, — заспокоювала вона мою матір, пережидаючи наступний перейм.

Знову скрипнули двері.

— Пішов до біса, нелюде! — викрикнула повитуха, не відриваючись від роботи ні на секунду.