РОЗДІЛ 23

ЧОРТ!!! Я була розчарована. От тільки цього мені не вистачало. Захотілось врізати Абрахаму по голові чимось важким. Шкода, що я так недоречно впустила той томик про лікарські трави. Зараз він би згодився.

Скотина така! Це він точно навмисно… щоб мене подратувати… мерзотник…

— Не міг попередити? — пробурчала я, сіпнувши рукою. — Я все ж таки некромант. Майбутній. Я б зрозуміла.

Ага, як же! Хватка в нього залізна — це я вже засвоїла.

Зате тепер з’явилися всі належні відчуття. І біль, і печіння, і ще й смикати почало — так, що перед очима пішли кольорові плями, а тоді спалахнули спалахи, і я зашипіла, а потім заверещала, а далі й зовсім видала стільки поверхів Воленівського родоводу по жіночій лінії, що магістр аж отетерів.

— М-да, я вже й забув, що в тебе такий багатий словниковий запас, Кет.

— З-з-з-наєш-ш-ш-ш, Абрах-х-хам! — баюкала я руку, на якій замість рани залишився лише кривий, грубо зарубцьований шрам. — Якщо раптом наступного разу тебе проб’є на співчуття і ти вирішиш мене підлікувати, будь добрий — спитай, чи воно мені треба. Або хоч макового відвару чи тасаверійської травки дай. Боляче ж…

— Ти ж чула свою подругу — шкідливо, — він безжально розтоптав усі мої надії, присівши навпочіпки, щось домалював у палаючій пентаграмі, витер, і знову домалював.

— Тобто кровопускання в темному підвалі просто на пентаграму призову — це не шкідливо. А пару ложок знеболювального…

— Моя ж ти розумниця, — не дав мені договорити магістр Волен, і якщо чесно, я заніміла. Від шоку. Боюсь навіть уявити, чого очікувати після цих слів. — Якщо чесно, я й не надто вірив, що ти справді здібна, перспективна студентка. Дорк тебе так нереалістично вихваляв…

— Тільки зуби мені тут не заговорюй… ти…

— Кет, ти можеш помовчати? — зітхнув Абрахам, підіймаючись на ноги й потягуючись усім тілом.

І ще так сказав… Зазвичай таким тоном присаджують собаку, що розгавкався на гостей. Образливо, коротко кажучи.

— Та га… тобто, як накажете, пане магістр Волен, — надулася я, сіла на єдиний у цій лабораторії стілець, схрестила руки на грудях і всім виглядом зобразила ображену невинність.

— Все ж варто подумати, щоб завести ще одного виховного умертвія. Отже, Катріно, скажи-но мені, чим харчуються привиди? Основні ознаки та заходи обережності при роботі з ними. Блисни знаннями.

Мовчу.

— Ке-е-ет…

— Абрахам, я взагалі-то мовчу. Ти вже якось визначись — мені говорити чи мовчати? Бо тобі все одно не вгодиш.

— О Єдиний, за які гріхи Ти звів мене з цим породженням пекла?.. Просто дай відповідь, Кет, — закотив він очі.

Я образилась. Це ще треба з’ясувати, хто з нас справжнє породження пекла.

— Ой, скажеш теж, ніби ти — моя нагорода за всі страждання й поневіряння. І взагалі… До речі, я не Єдиний. Лише Йому відомий Його великий задум. Хоча, чесно кажучи, мені іноді здається, що Йому просто нудно, і Він так розважається, — пробурмотіла я, перевела подих і відповіла, як на іспиті: — Привиди — нематеріальна одухотворена субстанція, що зберігає пам’ять, манери поведінки та зовнішність людини, якій належала за життя. Іноді — це лише відголосок, іноді — повноцінна душа. Найчастіше — душі людей, які з певних причин не можуть перейти за Грань. Незавершені справи або щось подібне. Такі привиди доволі швидко реагують на заклик некроманта. Якщо ж душа вже була за Гранню і некромант вирішив її викликати, то потрібна або точка переходу — найчастіше могила, або…

Я раптом замовкла, збагнувши, що саме має на увазі Абрахам.

— Абрахам, ти що, з глузду з’їхав?! Такий виклик — це ж небезпечно!

— Угу. Молодець. Далі!

— Абрахам, ти взагалі мене чуєш?

— Чую, Кет. Продовжуй.

— Або пентаграму насичують кров’ю близького родича. Чорт! Та ти точно з’їхав з глузду! — вибухнула я, вже розуміючи, яку дурницю він задумав. І до чого це може призвести. Але Абрахам жестом велів продовжувати, і я, мало не шиплячи й ричачи від злості, продовжила: — Привиди харчуються сильними емоціями. Переважно — страхом. Але можуть і іншими: докори сумління, біль втрати, любов або ненависть. Добре «нагодований» привид може проявлятись самостійно, без підживлення темною магією, утримувати форму, навіть матеріалізовуватись і іноді — рухати предмети… щоправда, на це йде забагато енергії. Найчастіше привиди не становлять загрози для живих. Але якщо він добре «наїсться», то… ну, може спричинити серцевий напад, інсульт, нервовий зрив…

— Молодчинка. А тепер скажи мені, будь ласка, ЯК ти зібралася впоратися з привидом, маючи з ним кровний і сильний емоційний зв’язок, озброєна лише теоретичними знаннями? Навіть досвідчений некромант — і то не пішов би на таке. Якщо він при розумі, звісно.

А от про це я якось не подумала. Навряд чи мені вдалося б залишитися байдужою, якби мати відгукнулась на заклик…

— По книжці, — відповіла я, почуваючись як мінімум дурепою, а як максимум — самогубицею з особливими витребеньками.

— Це було риторичне питання, — сказав Абрахам, тимчасово відклавши мої душевні муки. — Теорію ти знаєш — хвалю й пишаюсь. Отож, не забувай основи і не ускладнюй роботу некроманта.