РОЗДІЛ 22

— Це ти винен!! — заявила я, вчепившись у товстелезний том про властивості лікувальних трав і притиснувши його до грудей, наче найціннішу реліквію всього мого роду. Якщо що — саме він першим прийме удар. Ну або, в крайньому разі, Абрахам пригадає, що ця книжка вартує рівно стільки, щоб вважатись матеріальною цінністю. Все ж таки, на обкладинці — позолота, вензелі, купа всякої маячні: мовляв, останнє видання пізнього Золотого віку Асамайської Імперії. Та якщо це правда, то за цю книжку можна цілий королівський палац купити разом з усіма придворними. Або попрощатися з життям. Як пощастить. Хоча… хто його знає. Кожен має право сходити з розуму по-своєму. Одні купують коштовності, інші — антикваріат, а хтось взагалі метеликів з Тасаверійських островів привозить і платять за них такі гроші, що… І витягують з дому все, аж до останнього мідяка. Ну, то таке.

До чого це я? А, до того, що ця книженція в моїх руках справді могла виявитися тим, за що себе видає.

Словом, я робила ставку на розсудливість і повну відсутність схильності до марнотратства у магістра Волена. Ну або на те, що книжка такої товщини витримає постріл з королівської гармати, не те що гнів одного некроманта.

Правда, гніватися Його Зміїстість не поспішав.

У бібліотеці магістра Волена, яка ще не зовсім оговталася від нашого попереднього скандалу й через це трохи скидалася на Есселінський континент після падіння метеорита, вже хвилин п’ятнадцять стояла така тиша, що навіть труп заговорив би — аби хоч якось її розрядити. Магістр мовчки й з неправдоподібною зосередженістю перегортав якусь книженцію, зовсім не збираючись починати допит і удаючи, ніби мене тут взагалі немає. Це його зверхнє мовчання страшенно дратувало. Ну, от я й зірвалася.

Каюсь. Грішна. А що вдієш?

— То це я винен? І в чому саме, дозволь спитати? — спокійно закрив він свій талмуд, підпер підборіддя кулаком і уважно втупився в мене. Навіть не кліпав. І, здається, не дихав.

Власне, до того моменту в мене було кілька варіантів відповіді на це питання. Але зараз, під прицілом його зелених очей, жоден не здавався мені достатньо переконливим. Усі заготовлені слова вивітрились і втратили барви. Я, наче дівчина на першій сповіді, тупцювала і не могла дібрати слів, щоб пояснити свою поведінку.

Це було нове для мене відчуття.

Щоб я, Спритна, і не могла знайти, що сказати? Та землетруси на Хасалійській рівнині бувають частіше. Ну або мертві землі Пекла розцвітають.

За останнє не поручусь. Бо звідти ще ніхто не повертався (або я ще чогось не знаю про цей світ), тож достовірних даних не маю. Але суть ви зрозуміли, так?

Я вперше розгубилася. І це боляче било по моїй самоповазі й трохи вибивало з колії.

Втім, довго я не мучилась.

«Не можеш збрехати — скажи правду так, щоб ніхто в неї не повірив», — казала наймудріша жінка під місяцем — моя мама. Та й… що мені, власне, приховувати. Все одно ж не відчепиться. І все одно витисне з мене правду, тож — п’ять хвилин ганьби, і я нарешті залишусь наодинці з найрозумнішою й найвродливішою дівчиною Горвіха. Тобто з собою. І буду ганебно зализувати рани.

— Я хотіла її побачити, — видихнула я, важко опустившись на диван, обняла книжку й ткнулась у її ребро підборіддям. — Маму. Я хотіла побачити маму, Абрахаме.

Чорт. Я точно не планувала, щоб прозвучало це так жалісно. Але що тепер?

А нічого.

Залишається сидіти й чекати, як він сприйме мої слова.

І що ви думаєте?

Абрахам мовчав, сволота така. Схоже, дехто теж не дуже уявляє, як ведуться душевні розмови. Хоча нічого дивного. Страшним і жахливим некромантам не властиво відкривати душу. Та й підставляти власне плече для витиральних сопель не надто розумним дівчатам — теж якось не комільфо.

— І я в цьому винен? — перепитав він, мабуть, не придумавши нічого кращого.

Не знаю, чого я від нього очікувала, але хотілось чогось... теплого. Хоча про що я взагалі?

— Ну так. Якби у вас з Дорком не стався приступ нервового тику, і ви, замість того, щоб виставити мене за двері в повному невіданні, нормально мені все пояснили, то я б не поперлась на міське кладовище… — спалахнула я. — А так — прекрасний привід побачитись з родичами, як гадаєш? Прийшла, мовляв, розпитати, хто та падлюка, що зробила мою матір вагітною мною, а потім зникла в невідомому напрямку.

— Я б не поспішав із висновками і не вішав ярлики, Кет, — поморщився магістр, очевидно, не в захваті від мого формулювання. Але вибачайте, якось інакше сказати я не могла. — До того ж кладовище, якщо мені не зраджує пам’ять, у трохи іншому боці.

— Вирішила скоротити шлях. І відірватися від няньки, яку ти приставив до мене, — тут же відтараторила я вже підготовану відповідь.

Хоч до чогось я змогла підготуватись, а не втуплюватись у паркет, мимрячи щось нерозбірливе.

Абрахам якось криво всміхнувся і відкинувся на спинку крісла.

— І це єдина причина, чому тебе занесло до Кварталу Семи Шибеників?

— Абрахаме, хто-хто, а ти мав би знати: це єдине місце, яке я знаю настільки добре, що якщо захочу, мене там ніхто й ніколи не знайде. А тоді мені дуже хотілося самоти. Заспокоїти нерви.