РОЗДІЛ 21

Квартал Квітучих Яблунь зустрів наше далеко не найпривабливіше тріо звичним передвечірнім спокоєм. Ще гуляли юні міс з компаньйонками або батьками. Деякі вже встигли провернути ризиковану, але винахідливу операцію — вирватися на прогулянку з кавалером або й нареченим. Ризиковану — бо в цьому кварталі, де витає дух надушених панів і напудрених панянок із дуже специфічним і геть відірваним від реальності уявленням про життя, репутація — це все. А яка репутація в дівчини, що, о жах, прогулюється на очах у півсотні людей з чужим чоловіком? Як на мене, ці панянки, які знають про стосунки між чоловіком і жінкою лише з романів, що пахнуть рожевою водичкою, — істоти, застряглі десь у хмарах і не дуже уявляють, як воно — бути звичайною смертною тут, на землі. І правда, що чатуватиме їх разом із шлюбними обітницями під вівтарем Єдиного, дасть їм по маківці з такою силою, що ті й оговтатись не зможуть.

А ми, дівчата, виховані одразу в реальному, подекуди надто реальному світі, таких ілюзій не плекали.

Як казала моя мати — жінка досвідчена й небагато сподівалась від сімейного життя — казала: що б там чоловік тобі не говорив, бачить він тебе або в ліжку, або біля плити.

Слава Єдиному, Абрахам у ліжку мене вже бачив, і, схоже, це видовище його не дуже вразило. Зате до плити мене прилаштувати ще може. Тим паче, що герр досі не отямився, і готувати для мага з розмахом — нікому. Звісно, завжди можна замовити їжу в ресторані майстрині Сольвейґ. Але уявляєте собі страшного й жахливого некроманта, що щоранку зустрічає кур’єра в піжамних штанях на ґанку? Ну гаразд, зі штанами я, мабуть, перебільшила. Але репутація — річ тонка. Її треба берегти. А деяким молодим некроманточкам, що вже влетіли на прочухан, варто бути обачними й пильними.

І ще мовчати, як риба, і вигадувати, як переконати страшного й жахливого, що це не я приспала Алека. Хоча, здається, голосові мого розуму, який мав би наставляти мене на шлях істинний і рятувати від дурниць, дістанеться навіть більше.

Схоже, він і сам розумів масштаб обурення маґістра Волена, якому ладен чи не в рот заглядати. Бо йшов мовчки й вивчав бруківку під ногами. На мої спроби привернути його увагу не реагував. Може, то ще залишковий ефект тасаверійської трави. Але щось мені підказує, що це його сумління бенкет влаштувало. Треба таки поговорити з Воленом і покаятись. А то до ранку від мого совісного одногрупника лишиться тільки скелет.

— Кет! — помахала в бежевій рукавичці дівчина з іншого боку вулиці. Просто навпроти особнячка некроманта.

Я, скоріше машинально, махнула у відповідь, трохи відстала від чоловіків і посміхнулась, упізнавши Міл.

Схоже, вона сьогодні часу теж не гаяла. Не так продуктивно, як я, зате приємніше. Це просто волала нова сумочка в тон до рукавичок і коротенька курточка кольору кави з молоком. Мені б така не пасувала, а от Мілвена виглядала розкішно. Навіть трохи заздрощі взяли. Чому це мені не пощастило потрапити на цілющий факультет?! Або хоча б на артефакторику. Не ходила б, як кладовищенський ворон.

Хоча хто сказав, що якщо ти некромант, то мусиш бути весь у чорному й похмурому? Правильно. Ніхто. Тож хоч завтра хай небо на землю впаде, а я вдягну щось таке...

Чорт. Про що я взагалі думаю?!

Хоча, поки я захлиналась заздрістю й смакувала несправедливу дискримінацію темних магів, Міл встигла перебігти вулицю.

Сира й прохолодна столична погода їй личила. Її аристократичну блідість приємно освіжив ніжний рум’янець, який я не часто бачила в неї на щоках, а неслухняні кучері завдяки всюдисущій вологості ще більше підстрибнули.

— Ну що? — не стала вона тягнути демона за хвіст. І повністю проігнорувала небажану увагу моїх супутників. Хоча, справедливості заради, скажу — ті довго не затримались і вже чекали мене на ґанку. — Вийшло?

— Абсолютно не розумію, про що ти, — не то всміхнулась, не то показала здорові зуби я. — Давай потім.

Мілвена надулась, але не наполягала.

— А ти тут як? Вирішила по магазинах пройтись?

— Можна й так сказати, — скривилась вона. — Брат наречену завів.

— Боюсь уявити ту нещасну.

— Не можу з тобою погодитись. Уперше в житті мені шкода брата, а не дівчину.

— Та невже? Вона що, з найродовитішої родини Пекла?

Мілвена всміхнулась і похитала головою.

— Гірше. Пам’ятаєш Івайлу Мор? Мою одногрупницю. Брюнетку.

— А-а-а-а... прости, Єдиний. Через неї ж навіть гуртожитські таргани в чергу до цілителів записуватись почали — нерви підлікувати. Хоча братцю так і треба.

— Воно-то так… — скривилась Міл. — Але віддуватись доводиться мені. Бо ж не годиться, щоб дівчина йшла з кавалером на побачення сама. І от… блукаю тепер за цією парочкою.

Останні слова вона видала крізь зуби, вирахувавши в натовпі згадану парочку.

Я не втрималась і глянула туди ж.

М-да. Не те щоб вони правила пристойності порушували, але братець Лорас дивився на пискляву брюнетку так, що навіть мені, не кажучи вже про Міл, було зрозуміло — голубів з паперу він сьогодні ввечері з нею робити точно не збирається. Міс Івайла тим часом усіма силами намагалась зобразити невинність і жах яке збентеження. І так невдало, що мені аж язик засвербів, захотілося щось таке... ляпнути.