РОЗДІЛ 20

За дверима виявилися сходи.

Не повірите, але Спритна Кет жодного разу не пхала сюди свого цікавого носа. Не те щоб мені не було цікаво — просто якби що, то той самий ніс Рохас укоротив би швидше, ніж я б встигла чхнути.

Але це не заважало мені фантазувати.

Коли я була молодшою, уявляла тут щось на кшталт вівтаря у Храмі Єдиного. Або покої — обов’язково з позолотою і темним деревом, з фруктами на блюдах, безліччю свічок…

Ставши трохи старшою, уявляла собі склад контрабанди, яку звозили сюди партіями з усього світу. Або катівню — для тих, хто таки наважився перевірити, що золота й коштовностей там немає.

Тепер я взагалі не знала, що очікувати побачити.

Хоча треба було б здогадатися — нічого особливого.

За дверима були сходи. Найзвичайнісінькі: скрипучі, старі й круті. На стінах — кілька світильників, у яких тремтів живий вогонь під скляними ковпаками у формі кулі. І ще одні двері — нагорі.

Усе.

Жодних скарбів, жодної контрабанди, навіть жодного добре схованого трупа. Ніяких складів із дивовижами, ніяких гір золота й самоцвітів.

Чесно — я була розчарована.

Хоча, якщо подумати тверезо, все логічно. Яким дурнем треба бути, щоб зберігати незаконно ввезене в Об’єднані Королівства добро на видноті у власному домі. Навіть маючи дах у вигляді міської варти. Ніколи не знаєш, хто наступить комусь на хвіст і ким доведеться пожертвувати, аби зберегти тепле й головне — прибуткове місце. На місце Рохаса прийде інший, і начальник варти теж не незамінний. Але ні один, ні другий не горять бажанням віддавати свої доходи комусь ще. І точно ніхто з них не хоче тонути в лайні, якщо можна втопити ближнього. Але всяке буває. І ті золоті гори, які нажив Рохас, чекають свого часу десь… Рохас його знає де. Ну та й годі.

Відкинувши непотрібні думки, я піднялася по сходах і штовхнула другі двері.

Вони виявилися не зачиненими, але відгукнулися не скрипом, а справжнім виттям — я аж голову в плечі втягнула й очі заплющила: не люблю гучні привітання.

— Заходь, Катріно!

Голос, що покликав мене на ім’я, був сухий і ледве чутний. І хоч кімнатка, маленька й майже не мебльована, була доволі добре освітлена, я не одразу зрозуміла, звідки він долинає.

Але ослухатись не наважилась. Увійшла.

Нічого особливого, скажу вам. Якщо ти не досвідчений злодій, оцінювач чи аристократ у надцятому поколінні, то просто пройдеш повз і навіть не озирнешся. Тільки обізнані могли оцінити тонку майстерність і дороге оздоблення. М’який диван, обтягнутий темною парчею, і столик із червоного дерева. Шафа з книжками, вартість яких — дві, а то й три села з худобою й людьми. Килим… Чо-о-рт! Навіть якби тут було золото насипом, це справило б на мене менше враження.

— Мені сказали, що ти хотіла мене бачити, — уточнила я, чи справді хотіла.

— Так! — відповів той самий голос, і я нарешті її побачила.

Це була не Сівайя.

Це не могла бути вона.

Зрозуміло, що роки нікого не прикрашають, але не до такої ж міри, пробач, Єдиний.

Жінка, яка підвелася з крісла біля вікна, більше скидалася на курсову роботу студента-некроманта. Висушений, щойно піднятий труп, що розмовляє.

Гм… Це у мене нервове.

А подумати тільки — я ж бачила її трохи більше як пів року тому. Звичайна жінка: невисока, русоволоса, синьоока, трішки повненька, але така тепла, домашня. З доброю усмішкою… Я завжди дивувалася, як їй у голову прийшло вийти за Рохаса. Кажуть, родом вона з заможної, порядної селянської родини. Могла б обрати собі кращу долю — жити хоча б у Кварталі Ремісників або мати будинок у селі. А не тулилася б у кімнатці над шинком, де ані вдень, ані вночі не знайдеш спокою. Та ні, зустріла вона Рохаса. Ще років двадцять тому, коли живіт у нього був менший, але дохід — стабільний, хоч і не надто законний. Хоча щось мені підказує, що справа була не в грошах. Страшна штука — Любов. Постукала в двері сільського будиночка і забрала звідти не надто гарну, але добру й дбайливу Сівайю.

Тим болючіше було бачити, у що вона перетворилась. Це була бабуся. Та й годі. Навскидку — років п’ятдесят-п’ятдесят п’ять. Волосся — колись густе й довге — стало рідке, сиве й підстрижене. Повне обличчя перетворилося на суху зморщену маску. А пальці, що стискали хутряний комір, нагадували гілки осіннього дерева.

— Доброго… — кивнула я, коли здолала… ну нехай буде «здивування». — Скажіть Рохасу, що дружину не тільки любити, а й годувати не завадить.

Обличчя тітки Сівайї тріснуло скупо посмішкою, і вона кивнула на диван.

Я сіла. Не без остраху, скажу чесно. Якщо навіть Рохас каже про її божевілля, то нехтувати безпекою не варто.

Сівайя ж осіла на підлокітник, згорбилася й вчепилася в мене уважним поглядом.

— Ти змінилася, Кет.

Та годі вже. Хіба що розповніла на дармових харчах.

— Ти теж.

Вона кивнула так різко, що я злякалася: а чи не хрусне зараз її тонка шия, обтягнута жовтуватою шкірою.