РОЗДІЛ 19

Осінь чхала сирим вітром. Тремтіла жовтим листям. Шморгала під ногами багнюкою. Її морозило мжичкою.

Осінь хворіла, а страждали від цього люди.

Наприклад, я.

Ніколи не любила осінь. Передусім тому, що за нею приходила зима. А зима — важкий час для безпритульної жебрачки. Втім, для безпритульної злодійки він не кращий.

Зима — це завжди холод і голод. А осінь — сирість. Але обидві вони — хвороби. Затяжні застуди, супутниці дірявого взуття й лахміття, що слугувало нам одягом.

Зима й осінь — це завжди озлобленість. Завжди відчай…

Саме восени ми з Лискою осиротіли й потрапили до притулку. Ну, а далі ви й самі знаєте.

Коротше, мені немає за що любити осінь, навіть коли вона прикрашається золотом і багрянцем. А вже коли вона ось така…

Про щось таке я й думала, шльопаючи по калюжах добротними чоботами зі шкіри якоїсь незнаної мені потвори, які магістр Волен придбав для мене в найдорожчій взуттєвій крамниці Горвіха. Осінь не могла дістатись під щільний, чорний — як у всіх некромантів — плащ. І через те злилась поривами вітру й застудно гуділа протягами в порожніх провулках.

А я зловтішалась. Не їй же одній знущатися наді мною.

— Ти впевнена, що нам сюди? — насторожено спитав Алек, незрозуміло навіщо прив’язавшись за мною.

І хай наміри в нього були найкращі й, звісно ж, благородні, але нині він мені був як кістка в горлі. Не треба бути дипломованою відьмою з даром провидіння, щоб передбачити, як він поставиться до моєї ідеї. Та й узагалі, я страшенно не хотіла, щоб він дізнався, хто я є насправді. Так, він, можна сказати, душу мені відкрив, коли про себе розповідав. Але це ще нічого не означає.

Вигнанці суспільства, на кшталт мене, для аристократії завжди залишатимуться вигнанцями. У що б мене не вбрав Волен. Ким би не намагався мене зробити. Я — Спритна Кет. Талановита злодійка з магічним даром, підібрана магістром Абрахамом Воленом з корисливою метою.

М-да… паскудненько.

— Слухай, з якого дива ти за мною волочишся? Іди напийся. Знайди собі дівку й відчепися вже від мене.

Вийшло зло й абсолютно невиховано. А вже етикетом від мене тхнуло за милю.

— Кет, тебе Дорк образив?

Образив? Можна й так сказати.

— Знаєш, Алек, мене дуже важко образити, зачепити за живе, змусити відчути провину або докори сумління. Але й не чекай від мене подяки, співчуття чи шляхетності. Особливості виховання такі.

Майже продиктувавши ці слова, як напам’ять вивчені, які навіть мені здались трохи несправедливими до однієї скромної персони, я знову прискорила крок, намагаючись відірватись від одногрупника.

Та не так сталося, як гадалося.

Не встигла я й за ріг звернути, щоб скоротити шлях через Квартал Неземних Насолод, як він мене знову наздогнав і досить відчутно смикнув за руку, заховану під плащем.

— Слухай, Кет. Що б ти там не надумала — це погана ідея. До того ж ти, мабуть, не в курсі, але цей квартал — не найкраще місце для прогулянок юної міс в післяобідню пору.

Та що там, друже, цей квартал і для містера — не найкраще місце після обіду. А от ввечері... Особливо якщо пройти он тією доріжкою й звернути праворуч… Матінка Олдрі там тебе зустріне з розкритими обіймами. І я віддам золотий проти дірявого чобота, якщо ти захочеш піти звідти до світанку.

— І що ж такого страшного може тут зі мною статися? — чемно прикинулась дурепою, вже уявляючи, як буду відбиватися від його нав’язливої опіки.

Чорт. А ж він же справді хвилюватиметься. Потім ще лаяти мене буде...

— Це… ну… — чомусь зам’явся й навіть зніяковів Алек. — Тобі краще просто дослухатись до моїх слів.

Та-да. Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це було б краще. Враховуючи те, скільки я тут за останнє півріччя наробила і скільки люду мріє мені відірвати голову…

Але ж не всі. Наприклад…

— Гаразд, — здалася я. — Але спершу ти напоїш мене гарячим чаєм з медом.

— Потерпиш до Кварталу Квітучих Яблунь? — усміхнувся Алек.

— Ні.

— І чому я не здивований? — закотив очі він. — Ти навіть не уявляєш, куди саме зібралася йти пити чай.

— Поруч із тобою мені нічого боятись, — усміхнулась я й попрямувала в бік таверни, що горлала п’яними голосами.

***

Таверна «У Рохаса» була найприбутковішим закладом у Кварталі Семи Шибеників. Ні гральні доми, ні підпільні зброярні, ні, тим паче дешеві борделі не приносили такого зиску, як стара, побита життям і недобросовісними відвідувачами пиячка. Прибутковість справи Рохаса хіба що трохи поступалась справам Сноулі Мага й мадам Олдрі з Кварталу Неземних Насолод.

А вся річ у тім, що таверна, що кишіла тарганами, тхнула пригорілим салом і прокислим пивом, була чудовою ширмою для збуту контрабанди.

Завдяки тому, що Горвіх мав вихід до моря, а моряки, окрім зарплатні, не гребували підзаробити лівим золотом, такі місця, як «У Рохаса», завжди мали попит — і серед тих, хто товар зливав, і серед тих, хто ним запасався.