РОЗДІЛ 18

Давним-давно, коли у світі існувало більше ніж одна раса розумних істот (еселліни, варнаїни і ще якісь там хтось-хтось, назви яких я ще не встигла вивчити), а було це приблизно дві тисячі років тому, на землю впав метеорит. Велетенський такий. І своїм падінням стер з лиця землі пів континенту. А разом з ним — усі перелічені раси. Тих, кому не пощастило піти на суд Єдиного одразу, поглинуло море. Так на континенті Ліверсил залишилися тільки люди. Подейкують, що на півдні, ближче до узбережжя Сіанійського моря, ще зосталися напівкровки, але хто знає, правда це чи вигадки. Зображень вимерлих рас не збереглося жодного, а описи в книгах настільки різнились, що навіть приблизний образ був, м’яко кажучи, суперечливим.

Сам метеорит назвали Ессел. Із лекцій з історії Ліверсилу та расознавства, якими нам раптово замінили артефакторику через хворобу гарячеулюбленого маґістра Рендела, я нарешті дізналась, що таке «уламок Ессел».

Пригадую, як я встрявала в бійки з хлопчаками, дерлась на дахи, вирізала візерунки на новій Ліськіній сукні чи хизувалась синцем на все Площелупське передмістя — мати тоді називала мене уламком Ессел. Бурчала або лупцювала по потилиці, але за пів години заспокоювалась і купувала льодяники.

Отже, «уламок Ессел» — це щось на кшталт локальної катастрофи. І не посперечаєшся ж. Що вкотре доводить: моя мати — жінка наймудріша й найпрозірливіша. Була...

Куди не поткнусь — усюди щось трапиться. Хоч з дому не виходь. Я б і не заперечувала. Наприклад, із дому маґістра Волена. До речі, він уже навіть сам навчився робити бутерброди. Там дивись — і до омлету доросте. Я одразу вмила руки. Вже й так із злодійки перекваліфікувалась у магічку, а поступишся йому ще раз — з магічки у куховарки визначить.

До слова, злитись на мене він майже перестав. Але таке враження, що ненадовго.

Та й по очах куратора було видно — ненадовго.

Чому по очах? Бо мене зараз тиснули авторитетом і мовчанням. Причому тиснули добряче, напевно намагаючись виколупати щось страшенно важливе.

А я що? А я нічого. Старанно свердлю підлогу поглядом і вдаю каяття. Та зізнаватись просто так не збираюсь.

До речі, вже вдруге за день.

Першого разу так само старанно прикидалася повною дурепою перед Алеком. Навіть сльозу пустила. Алека пройняло на тридцять другій секунді. Мене втішали, витирали соплі й пропонували злиняти на морозиво. Бо більш радикальні заспокійливі мені поки що зась.

Що там вийшло з моєї полювання на упиря, я зрозуміла зі слів Алека не дуже чітко, якось розмито і зкомкано. Тож зробила логічний висновок: відзначилась я, як завжди, з розмахом. Основна думка: я трохи змінилася, рухалась надто швидко для звичайної людини, тож мене загубили з поля зору й не одразу знайшли. Чи намагався він таким чином відкрутитися, виправдатися чи дізнатись, що зі мною — я не з’ясовувала. Бо не була готова відповідати на його запитання.

От зараз і був, власне, другий раз. Тут, звісно, сльозами не відбудешся. І я серйозно замислилася, що краще зобразити — серцевий напад чи тихе божевілля. Бо з погляду маґістра Дорка мені світить щонайменше летальний кінець. Причому не одноразовий.

Тихе божевілля вже починало вигравати. Особливо після того, як я на килимку розгледіла пляму від… сподіваюсь, за життя його звали «помідором». А не якось по-людськи.

До речі, кабінет Дорка, куди мене направили на «душевну розмову», являв собою зразок абсолютного хаосу. Колби й коробочки, сувої, книжки, зошити, чорнильні клякси. Скелети дрібних тваринок і навіть один не дуже дрібний — здається, кінь. Стійкий запах якихось реактивів або зіль (а може, і того, й іншого), від яких можна було непритомніти цілком по-справжньому. Очі сльозились навіть без додаткових зусиль. А тарілка з бутербродом, на якому наріс такий гриб синьої плісняви, що навіть мій зранку нічого не куштувавший шлунок удав мертвого, аби туди цю гидоту не спробували втюхати. Тож червона пляма від невідомо чого чи кого на килимі — ще не найстрашніше, що тут можна було знайти.

Жахіття, а не кабінет — лігво некроманта. Цікаво, Волен узагалі в курсі, як має виглядати справжнє лігво взірцевого маґістра темної магії? Чи він був таким пай-хлопчиком в Академії, що жодного разу сюди не потрапляв?

Двері за спиною скрипнули, і з підвіконня здувся опудало якоїсь обскубаної пташини з довжелезним кривим дзьобом і повною відсутністю двох третин пір’я. Його винесло просто у вікно. Але тут же це створіння, похитуючись, повернулося на сідало. І хоча летіло кострубато, судомно, але впевнено. Вразило, загалом.

От, відволікшись на цей витвір магічного мистецтва, я й прогавила появу третього учасника сцени. І тільки зустрівшись із потемнілим поглядом маґістра Абрахама Волена, зрозуміла, що мені, здається, гаплик.

Яке там «здається»… мені гаплик. І серцевий напад уже не зійде. Лишається тільки вдавати летальний наслідок. Терміново. Інакше це вже не буде вдавання.

— І що вона вже встигла наробити? — спитав Абрахам, нарешті повернувшись до Дорка, і я непомітно перевела подих.

Здається, я вже починаю звикати до того, що в лексиконі некромантів (і не тільки) рідко трапляються слова «Добридень!», фраза «Як ваше здоров’я?» та інші чемні реверанси, які називають пристойностями за межами Академії.

Дорк відкинувся на спинку стільця і поглядом вказав колезі на другий. Мені, між іншим, не запропонував. Хоча… і тут непогано. Ближче до дверей.